— Які «наші»? — хриплим голосом запитав я.
— Червона армія… На Волині тепер поляки й петлюрівці. Так кажуть…
Нависла мовчанка, а тоді я знову згадав про мертвого комбрига. На ослоні біля печі лежала його складена шинель і порепані чоботи. Поруч на підлозі валявся зім’ятий листок-агітка. На ній був зображений чоловік у польській піковій шапці-рогатувці, що крокував кудись з мішком на плечах і злодійкувато озирався. Текст українською повідомляв: «Наймит Петлюра продає Україну польським панам. Пани спалили й пограбували Україну. Смерть панам і петлюрівцям!».
Згрібши всі ці речі, я поніс їх назовні й кинув на підводу. За кілька хвилин ми з Кацманом, роззираючись так само злодійкувато, як Петлюра на плакаті, винесли з хати тіло комбрига. Закинувши і його на віз, повернулися до хати, щоби набрати якого-небудь ганчір’я. На щастя, цього добра там було з надлишком.
— Повитирай усюди кров, — сказав я Марусі наостанок.
Вона кивнула.
— І тримай язика за зубами, — додав Кацман. — Ти нас не бачила. Зрозуміло?
Жінка знову відповіла кивком. Мені хотілося запитати її, чи встигла вона вирішити, йти звідси геть чи залишитися? І якщо йти, то куди? Невже до «своїх»? Але для запитань більше не було часу. Треба було вшиватися.
Ми вийшли з хати, залізли на підводу й знову подалися в дорогу. Вранішні сутінки розсіялись, а на сході палахкотіло червоним. Багряний світанок віщував ясний погожий день, радше літній, аніж весняний. За інших умов, навіть попри втому, я милувався би цією ранковою свіжою красою. Але згадка про мертвого комбрига, який лежав на возі за нашими спинами, вкритий горою шмаття, знищувала світлі поривання моєї душі.
Ми з Кацманом виглядали найближчий підхожий лісочок або річку з густим очеретом, де могли би позбутися цього вантажу, але, як на лихо, місцевість була всуціль рівнинна й безліса. Крім того, хотілося від’їхати якнайдалі, аби мертвого командира знайшли якнайпізніше.
Проїхавши так добрих двадцять хвилин широкою польовою дорогою, ми врешті побачили попереду якісь густі чагарі. Вочевидь, зарослі терну впереміш із глодом та ліщиною.
— Викинемо його там, — видихнув Кацман. — Інакше доїдемо з цим сучим сином аж до Житомира.
Я не сперечався, а тільки сказав:
— Не думаю, що нам варто тепер заїжджати в Житомир. Розумніше буде податися з цих місць якнайдалі. Ми вбили не кого-небудь, а командира. Нас шукатимуть. І, щиро кажучи, я не певен, що Маруся нас не викаже.
Резидент заперечливо похитав головою.
— У Житомирі Кацман залишив свою переносну фотолабораторію. Кацман мусить повернутись і забрати її.
Я стенув плечима. Ризик, як на мене, був безглуздим. Проте розумів, що для Кацмана його фотографічна шафа — єдиний скарб. Ніхто, зрештою, не змушував мене повертатися з ним. Ми можемо зустрітися деінде пізніше, як це робили завжди.
Та вже за секунду я забув про ці роздуми. Від побаченого попереду нутро моє похололо, а чоло вкрилося потом. За кількасот метрів перед нами з’явилися п’ятеро вершників. Упізнати червоних кавалеристів було неважко: характерні «фрунзівки»[148] з червоними зірками, брудно-сині шинелі й шаблі при боці.
Кавалеристи також нас помітили і, вдаривши коней, щодуху кинулись навперейми, ніби ми і справді могли від них утекти на своїй трухлявій підводі. Не минуло й хвилини, як вони опинилися перед нами й закружляли довкола, наче круки.
«От і кінець, — подумав я непомітно ховаючи руку до кишені, де була зброя, — може, вдасться поцілити в когось із них наостанок».
— Що везете? — запитав один із червоних.
— Мотлох усякий, — відповів йому Кацман. — До лісу вивозимо.
Вершник недовірливо примружився.
— Який іще мотлох?
— Різний… Багато непотребу назбиралося.
Я чув, як голос його зрадливо затремтів. Те саме, схоже, помітив і червоний.
— Зараз перевіримо, що за мотлох, — сказав він і, під’їхавши до воза, схилився з сідла, щоб помацати рукою ганчір’я.
Я навіть уявив, як його рука досягає мертвого комбрига і злякано відсмикується, ніби труп виявився оповитий отруйними зміями. І як після цього кавалеристи розстрілюють нас із Кацманом або січуть на капусту своїми шаблями. Це був би гарний розвиток подій. Бо, кажуть, значно гірше за смерть — потрапити до них у полон.
Я стиснув руків’я браунінга і приготувався зробити бодай один прощальний постріл. Рука червоноармійця тягнулася приблизно туди, де мертвяк мав геніталії, тож наостанок можна буде навіть посміятись, коли цей бравий вояка ткнеться пальцями старшому товаришеві у член.