«London. George Newnes Ltd»[20], — прочитав він адресу відправника.
У двері постукали.
— Так, Феліксе, — не озираючись промовив чоловік.
— Я вирішила сама зробити тобі чай, — почув він голос дружини після того, як двері відчинилися. — Бідолаха Фелікс і так цілий день на ногах.
Шобер повернувся і з радістю в очах спостерігав, як Пауліна наближалась до нього, несучи в руках тацю. Жінка була одягнена в довгу спальну сорочку, поверх якої мала теплий шлафрок.
— Я думав, ти вже спиш, — промовив господар дому, підводячись їй назустріч.
— Я також думала, що ти прийдеш раніше, і зараз ми обидвоє вже спатимемо, — відповіла вона. — Але ж у мого чоловіка є справи важливіші, ніж наш сон.
Вона поставила тацю на стіл, тоді Шобер узяв її руку й ніжно поцілував.
— Не підлизуйтесь, Herr Direktor. Я все ще сповнена рішучості влаштувати вам ревнивий допит, — промовила фрау Шобер.
— Допит? І що ж вас цікавить, моя люба?
— Чи не завели ви собі молоду коханку, якій мені час готувати отруту.
— Отрута — кепський засіб, серденько. Кажу тобі як знавець. Майже всі отруєння поліції вдається розкрити.
Шобер підсунув дружині крісло і налив чай у дві філіжанки. Тоді сів навпроти.
— Якби в мене з’явилася коханка, думаю, їй би врешті самій закортіло мене вбити, — промовив він. — Я — нестерпний, буркотливий вар’ят, якого здатна витримати лише ти.
Жінка засміялась, і її обличчя стало ще чарівнішим. Ці повні вуста, акуратне аристократичне підборіддя і гладенькі щоки творили магію, проти якої не міг встояти жоден чоловік. І навіть якщо його не брала в полон усмішка пані Шобер, то вже напевно роззброював погляд карих очей із грайливими бісиками.
Пауліна соромилася своїх ледь помітних зморщок і незначної сивини у темному волоссі, яку доводилось ретельно маскувати. А Шобер усе ніяк не міг підібрати правильних слів, аби сказати їй, що з віком вона стала ще привабливішою. Доводилося сподіватись, що жінка це й так розуміє.
— Як тобі сьогоднішня опера? — запитав він.
— Завдяки подружжю Майєрів, які виручили мене й узяли з собою, я мала можливість піти й побачити «Дон Жуана», але також через них майже нічого не чула. Бо театральна ложа здалася їм вдалим місцем, щоб обговорити найновіші віденські плітки.
— О, так! Майєри пліткуватимуть навіть на Страшному суді, — кивнув Шобер.
— А як твоя зустріч із Реннером? Чого від тебе він хотів? — запитала жінка.
Її чоловік зняв окуляри й стомлено потер очі. Потім важко зітхнув і насадив скельця знову на носа.
— Пам’ятаєш, я розповідав про галицького комісара, чиїми розслідуваннями колись захопився? Я ще говорив, що коли б урешті сів писати роман, то зробив би його своїм героєм? — запитав Шобер.
— Так, а після війни він потрапив на службу до віденської поліції, — відповіла йому дружина. — Дивовижний збіг, правда?
— Правда, але… Краще б цього не сталося, бо тепер я мушу підписати йому вирок. Точніше, обрати екзекуторів. Видачі комісара вимагають одночасно Польща і Росія.
— Одночасно дві держави? Що ж він такого накоїв? — здивувалась Пауліна.
— Не знаю. Але хочу це якнайшвидше з’ясувати. І вчинити зрештою так, як буде найкраще.
Фрау Шобер дістала з кишені халата елеґантний портсигар, на якому були вигравіювані руїни Колізею. Цю річ вона придбала під час їхньої сімейної подорожі до Італії ще в довоєнні, значно кращі й заможніші часи, а тому дуже нею дорожила. З портсигара жінка дістала тонку папіроску й дерев’яну різьблену люфку. Склала їх разом і піднесла до вуст. За той час в руках Шобера спалахнув сірник, і він подав їй вогонь.
— Ти завжди був ґалантним кавалером, Йоганне, — промовила фрау Шобер, видихаючи першу хмарку диму. — Це мені в тобі шалено подобалось.
Вона з ніжністю погладила його по щоці.
— А ще ти був завжди занадто відповідальним, — додала жінка за мить.
— Про що ти?
— Про те, що часом можна проявити й деяку, скажімо так, ноншалантність… Менше перейматися чужими долями.
— Я не можу, бо на мені купа обов’язків.
— Хто поклав їх на тебе?
— Австрія.
— От і вчини так, як найкраще буде для Австрії, — підсумувала фрау Шобер. — Не для Реннера, не для комісара з Ґаліції, а саме для Республіки.
Кілька хвилин вони мовчки пили чай.
— Яке щастя, що можу вільно отримувати книжки з Лондона, — сказав нарешті Шобер, згадавши про поштовий пакунок. — Тепер хочу надолужити все, що не зміг прочитати за чотири роки тієї безглуздої війни.
20