ІІ
Відень
30 жовтня 1920 року
Крок за кроком у порожнечу…
Холод і сирість кам’яних стін відчувається шкірою. Одяг не гріє, наче його немає зовсім. Поодинокі жарівки, які вкрай ощадно розвішані під суфітом тунелю, лише через кожні п’ятнадцять або й двадцять кроків ледве розбавляють темряву.
Чути власне дихання і звуки власних кроків. У скронях стугонить так, що голова, здається, от‑от вибухне, мов динаміт.
З кожним кроком нутро все більше крижаніє від страху, ніби попереду чекає сама смерть.
Дихання невдовзі перетворюється на спазм. Кроки стають хаотичними, наче в п’яниці посеред нічної вулиці. Скільки це ще триватиме? Де в біса закінчується цей тунель? Хочеться кричати, аж доводиться затиснути рукою рота. Боротися з самим собою.
Хтось іде назустріч. Чиясь безформна тінь миготить на стінах із випуклого каміння. Вона прозора й ледь помітна. З’являється, коли незнайомець проходить під жарівками, а потім знову зникає.
У кишені плаща лежить револьвер. Це єдиний рятунок від невідомого, який наближається швидко, мов звір. Здається, це він сам, а не його тінь ковзає по камінню… У руках його довгий кривий ніж. Видно навіть обличчя, перекошене в диявольській гримасі.
— Хто ти?.. Хто ти?! Стояти! Стій!!!
Постріл! Ще один!
Марно… Кулі проходять крізь нього, мов крізь туман. Вдаряються об стіни, висікають іскри. Диявольська посмішка тепер навпроти, ближче, ніж на відстані удару.
Знову постріл. Тепер майже впритул… Знову в нікуди.
З горла виривається крик — остання зброя поранених страхом і відчаєм.
Чоловік у темній кімнаті підхопився на ліжку. Сон минув, залишивши по собі гострий біль у потилиці й холодний піт на чолі.
Крізь вікно в кімнату пробивалося світло вуличного ліхтаря. Воно м’яко розливалось на письмовому столі й звідти потрапляло на дерев’яну підлогу. Десь у темному кутку чувся розмірений хід годинника. Ніч дихала спокоєм.
У двері обережно постукали.
— Пане Вістовичу, — почувся приглушений жіночий голос. — Пане Вістовичу, у вас усе гаразд?
— Так, пані Новак, — видихнув чоловік, — усе добре…
— Ви кричали, пане Вістовичу… — додала вона ледь чутно.
Він підвівся, зняв одяг зі спинки крісла й хутко одягнувся. Потім підійшов босоніж до дверей і, двічі повернувши ключ у замку, відчинив.
Пані Новак, власниця помешкання, де він винаймав кімнату, невисока темноволоса жінка, щільно закутана в теплий халат, стояла на порозі, дивлячись на нього знизу вгору широко відкритими очима.
— Знову наснилося страхіття?
Вістович кивнув.
— Пробачте, що розбудив, — винувато додав він.
Жінка стенула плечима.
— Ходімо на кухню, я заварю чаю, якщо вже обидвоє не спимо, — запропонувала пані Новак і, повернувшись, зникла в пітьмі коридору.
Вістович зайшов назад до кімнати, намацав поряд із дверима вимикач і ввімкнув електричне світло. Праворуч на стіні висіло дзеркало, звідки на нього подивився високий чоловік у зім’ятій, поспіхом одягненій сорочці без комірця. Обличчя мав стомлене, очі запалені, тонкі губи міцно затиснені й майже безкровні. На високому чолі — кілька виразних зморщок, що нагадували нерівні спущені струни. Шкіра аж до сірості бліда. Волосся мало би бути зачесане назад, але тепер кумедно стирчало в різні боки.
Чоловік був міцної статури, й схоже, що раніше — навіть дещо огрядний. Утім, за чотири роки на фронті добряче висох. Мирне життя у Відні також минало без надмірної розкоші, тож до попередньої ваги він не повернувся.
Стрілки годинника показували другу ночі. Ніякого чаю зараз йому не хотілося, проте чоловік поправив сорочку, одягнув наверх камізельку і, нанісши на волосся трохи брилантини, акуратно його зачесав. Узяв зі столу свою папіросницю, витягнув цигарку і з виразним задоволенням закурив. Від цигаркового диму трохи полегшало: руки перестали дрібно тремтіти, а думки прояснились.
Поклавши сірники й папіросницю до кишені, Вістович попрямував на кухню. Тут уже гудів гасовий примус, на якому потроху нагрівався чайник. Невдовзі зайшла і пані Новак, перевдягнена в домашню сорочку й бавовняну спідницю. На плечах мала теплу накидку. Волосся жінка стягнула в тугий вузол на потилиці.
Владислава Новак була родом звідкілясь із Моравії. До Відня переїхала понад двадцять років тому разом із чоловіком та матір’ю, продавши на батьківщині чимале господарство, землю й великий будинок. Грошей якраз вистачило, щоб придбати двокімнатне помешкання на одній із бічних вуличок Кольмаркту[21] і на перший тиждень-два скромного життя у столиці.