Цікаво, що вона зробить із речами, які він залишив у кімнаті? Віднесе у поліцію? Знищить? Продасть? Віддасть у Карітас[172]?
Та найбільшою мукою зараз було думати про таємницю, яку розповіла йому Емма, і яку він пообіцяв зберегти: брудний підлий метод, до якого збираються вдатися більшовицькі посіпаки, щоб прибрати з посади Шобера. А може, й далі шантажувати його навіть після цього.
«Ти мав би повідомити його про все, — говорило сумління. — Це було б чесно щодо людини, яка тебе врятувала. Слово, дане Еммі, — ніщо в порівнянні з крахом його кар’єри».
«Може й так, але що це змінить? — виправдовувався подумки Вістович. — Навіть якщо я розповім йому? Що це змінить? Що він встигне зробити? Завчасно піде з посади? Відречеться від сина?.. Аж ніяк».
Він підвівся й попрямував до покинутого тунелю, крізь який не раз проходив на інший бік гірського хребта. Вже біля самого входу пам’ять нагадала йому про Меріана Купера. Летуна-сміливця, який втрапив через нього у полон.
— Але ж він вижив, — промовив чоловік уголос. — Він вижив! Я більше не мушу себе картати, чорт забирай!..
Опинившись у темній пащі тунелю, Вістович рушив уже повільніше. Після яскравого гірського сонця, що відбивалося від снігового шару й немилосердно сліпило очі, його зір погано сприйняв майже цілковиту темряву з цяткою світла вдалині. Він знав, що тунель тягнеться приблизно триста кроків, які доведеться пройти навпомацки, але з іншого боку краєвид ще розкішніший. Завтра він поїде звідси, тож варто побачити його востаннє.
Зненацька десь на середині дороги світло попереду потускніло. А зовні долинуло диявольське ревіння.
«Буря, — подумав оберкомісар. — Пощастило сховатися тут…»
Він притулився плечем до стіни і чекав. Погода в Альпах змінювалася різко, часом і оком не змигнеш, як замість ясного сонця небо затягували свинцеві хмари. Бувало, щоправда, і навпаки. Треба набратися терпіння і просто почекати. Єдине, що його по-справжньому непокоїло — чи не засипле снігом стежку, якою він сюди піднявся. Бо якщо так станеться, то спускатися цими стрімкими схилами буде вкрай важко.
Раптом звідтіля, куди він ішов, почулися ледь виразні кроки. Вістович спершу вирішив, що йому вчувається, або ж то був лише відзвук бурі, проте слідом за кроками попереду замиготіло світло ліхтаря.
Йому нагадався важкий сон, що переслідував його не одну ніч, і серце стислося від важкого передчуття.
Виставивши перед собою рушницю, Вістович дочекався, доки постать перед ним стане виразною. Тепер він вже міг розгледіти чоловіка у похідній куртці і з шарфом довкола шиї. Обличчя його поки що лишалося у темряві. Ліва рука тримала ліхтар, права — була схована в кишені.
«Може, такий самий мандрівник, як і я», — подумав оберкомісар, але зброї не опустив.
Незнайомець, втім, не зупинився, а продовжував наближатися, попри те, що бачив націлену на нього лефошівку.
— Стій! — наказав йому Вістович.
Той не реагував.
— Стій! Хто ти?
Палець його ліг на рушничний гачок.
— Думав, сховаєшся від нас? — озвався нарешті невідомий. — Думав, утечеш від більшовицького гніву? Уникнеш кари за те, що, мов щур, вивідував таємниці в нашому тилу?.. Ні.
Знайомий голос! До біса знайомий голос, бо той, хто зараз промовляв до Вістовича, здався йому підозрілим ще тоді, коли вони вперше зустрілись у «Боксерському клубі». Тільки цю підозру чоловік заховав глибоко в собі, аж доки зовсім про неї не забув. А так не можна! Фаховий поліціянт не припускається таких помилок. Він завжди мусить прислухатися до інтуїції. Це було його золоте правило, яке він порушив.
Чоловік підійшов ближче, і Вістович тепер чітко бачив обличчя Сташенка.
— Стій! — востаннє наказав він йому, проте одразу ж вистрілив.
Відголос пострілу ще гуляв тунелем, коли обличчя нападника, перекошене від люті, опинилося просто перед ним, а біля горла Вістович відчув холодний дотик ножа, що вже розтинав йому шкіру.
Все, як у сні.
Епілог
Лондон
осінь 1922 року
Двадцятирічна Кетрін Спаркс, позаштатна кореспондентка мистецького часопису «The London Magazine», картала себе за те, що прийшла на зустріч майже на сорок хвилин раніше домовленого часу. Падав холодний вересневий дощ, і їй нічого не залишалося, як зайти до ресторації готелю «Коринтія», у якому їй призначив зустріч Вальтер Стерлінґ, австрійський автор, чия книга «Шпигун з Ґаліції» нещодавно побачила світ у видавництві Джорджа Ньюнеса[173]. Що робити стільки часу в цьому помпезному приміщенні, трохи меншому за лондонський собор святого Павла, вона не знала, втім, тинятися в таку погоду по вулиці було б дурістю, вже не кажучи про те, що існував ризик добряче застудитись.
172
Карітас — міжнародна благодійна організація, заснована в 1890 році у Фрайбурзі, в Німеччині.
173
Сер Джордж Ньюнес (1851–1910) — англійський видавець і редактор, «батько» популярної журналістики.