Якщо й була якась вада в новому життєвому розклáді, то стосувалася вона того факту, що Шнайдерман не цікавився спортом – ані бейсболом, ані футболом, ані баскетболом, ані тенісом, ані боулінгом, ані бадмінтоном. Він не лише не грав у жоден з цих видів спорту, він навіть ніколи не переглядав спортивні сторінки в газетах, а це означало, що його абсолютно не хвилювали злети та падіння місцевих професійних команд, не кажучи вже про команди середніх шкіл та коледжів, йому було байдуже до спортивних досягнень спринтерів, товкачів ядра, стрибунів у висоту, стрибунів у довжину, бігунів на довгі дистанції, гравців у гольф, лижників, гравців у боулінг, і тенісистів в усьому світі. Одна з причин, чому Фергюсон був не проти, щоби його матір знову одружилася, полягала в тім, що він чомусь сподівався, що її другий чоловік неодмінно буде спортсменом, оскільки сама вона дуже любила теніс, плавання, пінг-понг і навіть боулінг, і йому кортіло, щоби в помешканні якомога швидше опинився дорослий чоловік, з яким би він міг зайнятися тим чи іншим видом спорту – елементами бейсболу, футболу чи баскетболу, тенісом (хоча б якимось з перелічених), а якщо цей гіпотетичний вітчим не виявиться спортсменом, то, цілком можливо, він міг виявитися палким прихильником щонайменше одного з видів спорту, оскільки це було характерним для більшості чоловіків, наприклад. Для його діда, який цікавився бейсболом, і коли вони не говорили про Лорела й Гарді, з’ясовуючи, які фільми є кращими – короткометражні чи повнометражні, то більшість їхніх розмов зосереджувалася на сильних та слабких сторонах Мантла, Снайдера та Мейса, розбору таланту Елвіна Дарка лупити по м’ячу правіше від центру, коли відбувається швидка заміна позиції гравця, у спорах, у кого рука сильніша – у Фурільо чи у Клементе, або чи є якась правда в історії про те, що Йогі Берра тримає бритву у себе в щитку на гомілці тримає бритву, щоб чиркати нею по м’ячу перед тим, як його кине назад Вайті Форду.
З шести до десяти років Фергюсон ходив щороку з дідом щонайменше на три матчі, їх щорічне турне по стадіонах Нью-Йорка: «Поло Граундс» в Манхеттені, «Стадіон Янкі» в Бронксі та «Еббетс-Фильд» в Брукліні, де вони разом бачили одну гру Чемпіонату США в 1955-му, але три походи були мінімумом, і після того, як у Фергюсона загинув батько, а «Доджери» і «Гіганти» поїхали з міста, загальна сума в сезон зазвичай становила шість або сім поїздок на «Стадіон Янкі», в «будинок, який побудував Рут»[8], і Фергюсону страшенно подобалися ці походи липневими та серпневими сонячними днями до бездоганно підстриженого зеленого поля з рівненьким коричневим грунтом по краях – такий собі англійський парк посеред великого кам’яного міста, пасторальний рай посеред хрипких вигуків та посвистів з натовпу, тридцять тисяч голосів засуджуюче або захоплено гукають в унісон – який неповторний звук! І впродовж усього дійства його дідо ретельно записував рахунок коротким огризком олівця, намагаючись наперед спрогнозувати хід гри у відповідності до якихось таємничих – і безглуздих «закономірностей», відомих лише йому одному. На всі ці ігри Фергюсон ходив зі своїм дивакуватим і незбагненним дідом, котрий в найспекотніші дні захищав свою лису голову від сонця, накриваючи її білою хусткою, бо «для капелюхів було надто жарко», а тепер, коли його не стало, Фергюсон збагнув, що його не зможе замінити ніхто, тим паче Шнайдерман, який, напевне, був єдиним мешканцем в усьому Нью-Йорку, чиє серце навіть не здригнулося, коли Доджери та Гіганти перебралися до Каліфорнії після сезону 1957 року.
Отже, для Фергюсона стало великим розчаруванням те, що його матір пов’язала своє життя з чоловіком, нечутливим до захоплюючого драматизму спортивних змагань, але, при всім тім, зворотне, без сумніву, також мало місце, бо неспроможність Фергюсона грати на музичних інструментах стала неприємною несподіванкою для його вітчима, який вправно грав на фортепіано та скрипці, може, і не найвищому професійному рівні, але для ненавченого Фергюсонового слуху його інтерпретації творів Баха, Моцарта, Бетховена й Шуберта були справжнісінькими шедеврами бездоганності й краси, не гіршими за те, що він чув на сотнях довгограючих платівок, які привіз с собою Шнайдерман до квартири в Центральному парку. Не можна сказати, що Фергюсон не старався, але його натужні спроби опанувати основи мистецтва гри на фортепіано завершилися повним провалом, принаймні за словами його вчительки, кучерявої міс Маггерідж, яка, мабуть, підробляла відьмою тоді, коли не займалася тортурами маленьких дітлахів, змушених вчитися грі на фортепіано. Після дев’яти місяців навчань, коли Фергюсон був у першому класі, вчителька повідомила матері, що її сину «слон на вухо наступив, і у нього руки не з того міста виросли», і в результаті матір дійшла висновку, що віддала його вчитися музикуванню надто рано (забувши при цьому, що Моцарт у віці шести-семи років уже симфонії писав!), тому коли вона запропонувала своєму піаністу-невдасі взяти перерву на один рік, а потім розпочати все заново з іншою вчителькою, Фергюсон з полегшенням зітхнув, зрадівши, що йому більше ніколи не доведеться бачити оту страшну міс Маггерідж. Але отой рік перерви став роком Нью-аркської пожежі, а коли вони перебралися до Нью-Йорку, і після перехідного періоду малий пішов до Гіл’ярду, його матір іще перебувала в сум’ятті, тому про фортепіано благополучно забули.