– Виправдання не приймаються, – відказала Емі. – Ти ж не будеш все життя тринадцятирічним, тож як ти збираєшся жити далі? Ти ж не зможеш все своє життя думати лише про себе, Арчі! Мусиш чимось цікавитись, щось впустити в свою душу, інакше перетворишся на одного з отих пустопорожніх людей, яких ти так не любиш, і станеш свого роду зомбі.
– Ми все здолаємо, – відповів Фергюсон, процитувавши знамените гасло.
– Ні, мій кумедний чоловічок-піщинка. Це ти все здолаєш.
Фергюсон виявив, що йому було дивно і трохи ніяково знаходитися так близько до дівчини, особливо дівчини, яку він не мав бажання цілувати, і це було в його життєвому досвіді безпрецедентною формою дружби, дружби так само міцної, як хлоп’яча, однак завдяки тому, що Емі була дівчиною, це придавало іншу тональність їхньому спілкуванню – то була симпатія поміж хлопцем та дівчиною, але вона була несхожою на ту симпатію, яку він відчував до Рейчел Мінетти, або Аліси Абрамс, чи до всякої іншої дівчини, з якою він мав роман і цілувався в тринадцять років. То була сильна симпатія у порівнянні з легкою, яку він відчував до Емі, тим паче, що вона вважалася його кузиною, представницею його ж родини, а це означало, що він не мав права цілувати її чи навіть подумати про поцілунок, і настільки сильно відчувалася ця заборона, що йому жодного разу навіть на думку не спало порушити її, бо Фергюсон знав, що це було би актом вкрай недоречним і навіть глибоко непристойним. Тому попри те, що Емі ставала для нього дедалі звабливішою завдяки тому, що її тіло розквітало ранньою підлітковою жіночністю (хоча вона й не була вродливою в тому сенсі, в якому була вродливою Ізабелла Крафт, а скоріше дівчиною привабливою й життєрадісною як ніхто інший до неї), Фергюсон продовжував опиратися імпульсивному бажанню порушити сімейний кодекс честі. А потім вони стали чотирнадцятирічними, спочатку Емі в грудні місяці, а потім Фергюсон в березні – і раптом він виявив, що живе у новому тілі, яке більше не підлягало його контролю, в тілі, котре продукувало несподівані ерекції і сильну задишку, то була рання фаза мастурбації, коли все, що спадало йому на думку, мало еротичне забарвлення, то був делірій змужніння без привілеїв, притаманних мужчині, період розгардіяшу й заціпеніння в думках, період нестримного хаосу в душі, тож кожного разу, коли Фергюсон дивився на Емі, його першим і єдиним бажанням було поцілувати її, а коли вона дивилася на нього, то йому починало здаватися, що таке ж саме бажання відчуває й вона. Одного вечора в п’ятницю у квітні, коли Гіл та його матір подалися в центр міста до когось у гості, вони сиділи разом з Емі одні у квартирі на сьомому поверсі, обговорюючи вираз «поцілункові родичі»[9], який, за визнанням самого ж Фергюсона, був йому дещо незрозумілим, бо викликав асоціації з родичами, які ввічливо цьомкають один одного в щоку, і це виглядало не зовсім доречним, оскільки поцілунки такого типу не вважалися б щирими, тож чому поцілункові родичі? Бо ж люди в його уяві були просто звичайними родичами, а не якимись там поцілунковими. Емі розсміялася й мовила: «Та ні, дурненький, вираз поцілунковий родич» означає ось це!» І, не кажучи ні слова, повалила Фергюсона на диван, обхопила його руками і поцілувала в губи, а потім проникла язиком до його рота. І з того моменту Фергюсон вирішив, що вони, мабуть, все ж таки, не родичі.