Фергюсон розумів, що в довгостроковій перспективі спорт не мав істотного значення, але спортивні ігри значно легше лягали на писане слово, аніж більшість інших тем, бо кожна гра мала в собі внутрішню оповідну структуру, дух змагальності, чиїм неминучим результатом була перемога однієї команди й поразка іншої, і робота Фергюсона полягала в тім, щоби розказати історію про те, як переможець переміг, а переможений програв, чи то з різницею в одне очко, чи то з різницею в двадцять очок, тож коли він прийшов на першу гру сезону того вечора у вівторок в середині грудня, то вже знав, яким чином сформує цю розповідь, оскільки основною проблемою тогорічної баскетбольної команди з Монклеру була молодість та недосвідченість її гравців, жоден гравець зі стартової п’ятірки не був у стартовому складі минулого сезону, вісім старшокурсників завершили своє навчання в червні, і, за одним лише винятком, нинішній склад був сформований цілковито з другокурсників та першокурсників. Фергюсон вирішив, що саме ця обставина мала червоною ниткою проходити крізь кожен репортаж про монклерську команду від гри до гри, при цьому він намагався спрогнозувати – виросте цей гурт недосвідчених початківців у солідну команду в ході сезону, чи просто шкутильгатиме від одної поразки до іншої, і навіть попри те, що Імхоф пообіцяв прогнати його, якщо перша стаття не виправдає сподівань, Фергюсон відкинув власну поразку як варіант, бо був переконаний, що просто не може схибити, і тому ставився до своєї першої статті як до першого розділу саги, яку він писатиме допоки сезон не скінчиться після вісімнадцятої гри в середині лютого.
Чого Фергюсон не очікував, так це того надзвичайно бадьорого настрою, який він відчув, увійшовши до шкільного спортзалу й сівши біля офіційного секретаря змагань за столом, який стояв напроти серединної лінії ігрового майданчика. Раптом все змінилося. Попри те, що за багато років він бачив у тому залі величезну кількість ігор, попри те, що за час навчання в середній школі він був присутній там на величезній кількості уроків фізкультури, попри те, що йому доводилося багато разів тренуватися там як гравцю шкільної бейсбольної команди, того вечора той спортзал змінився до невпізнання. Він перетворився на майданчик потенційних слів, слів, які він напише про гру, котра щойно почалася, і через те, що його робота полягала в написанні цих слів, він мав слідкувати за ходом гри уважніше, аніж за будь-чим раніше, і одна лише неповторність завдання та увага, необхідна для його виконання, немовби вивищували Фергюсона і наповнювали його тіло сильними потоками електричного струму. Волосся на його голові шкварчало іскрами, очі були широко розкриті, він відчував таку бадьорість, якої не знав вже багато тижнів, бадьорість та пильність, він увесь світився енергією та ентузіазмом. При собі Фергюсон мав кишеньковий блокнотик, куди протягом всієї гри стисло занотовував все, що він бачив на дощатому майданчику, часто й подовгу бувало так, що він одночасно і спостерігав за грою, і робив нотатки, настійна необхідність перетворювати ненаписані слова в слова написані вивуджувала з нього слова з дивовижною швидкістю, то було абсолютно не схоже на агонію неквапливих болісних роздумів, якими супроводжувалося написанні вірша, Фергюсон був увесь швидкість і порив, майже не задумуючись він записував такі фрази як «невисокий рудий гравець з моторністю ховрашка», або «стрибучий кістлявий механізм з ліктями небезпечно гострими, мов заточені олівці», або «штрафний кидок, після якого м’яч на мить затріпотів над кільцем мов колібрі, що нерішуче зависла в повітрі». А після того, як Монклер після впертої боротьби програв Блумфільду з рахунком 51-54, Фергюсон завершив свою розповідь такими словами: «Болільники «Маунті», незвиклі до поразок після бездоганно проведеного футбольного сезону, мовчки попленталися до виходу».
Стаття мала вийти наступного ранку, тому Фергюсон рвонув додому в своїй білій «Імпалі» і піднявся до своєї кімнати, де наступні три години писав і переписував статтю. Скоротивши текст з восьмисот слів у чорновому варіанті до шестисот п’ятдесяти, а потім – до п’ятисот дев’яноста семи, трохи недобравши до встановленого редактором ліміту, Фергюсон надрукував остаточну, вільну від помилок версію на своїй портативній друкарській машинці «Олімпія» – невбиваному німецькому механізмі, який батьки подарували йому на п’ятнадцятий день народження. Якщо Імхоф прийме його статтю, то вона стане першим літературним текстом, який Фергюсон опублікує поза межами шкільних газет, тому він, поставши перед неминучою втратою авторської цнотливості, завагався – яким же іменем підписати свою роботу. «Арчі» або «Арчибальд» завжди були для нього проблемою, «Арчі» через отого телепня з коміксів на ім’я Арчі Ендрюс, приятеля Джагхеда та Муса, придуркуватого підлітка, котрий ніяк не міг визначитися, кого він кохає сильніше – блондинку Бетті чи брюнетку Вероніку, а «Арчибальд» через те, що це було запліснявіле, старомодне й фактично спочиле в Бозі ім’я, яке нічого, окрім конфузливості, не викликало, і єдиним відомим літератором на ім’я Арчибальд в усьому світі був американський поет, якого Фергюсон терпіти не міг – Арчибальд Макліш, який здобув всі можливі й неможливі премії і вважався «загальнонаціональним надбанням», але насправді був занудливим та позбавленим таланту нікчемою. За винятком його давно померлого двоюрідного діда, якого Фергюсон не знав, єдиним Арчі-Арчибальдом, до якого він мав хоч якісь родинні почуття, був Кері Грант, котрий народився в Англії під іменем Арчибальд Ліч, але цей ноумен-акробат змінив своє ім’я щойно перебравшись до Америки і перетворився на голлівудську кінозірку, чого ніколи б не трапилося, якби він вперто тримався за своє початкове ім’я «Арчибальд». Фергюсону подобалося бути «Арчі» для приятелів та родини, і не мав нічого проти цього імені, коли воно звучало в інтимному контексті любові й прив’язаності, але в контексті публічному було в імені «Арчі» щось інфантильне та навіть кумедне, особливо коли йшлося про фах літератора, а через те, що про підпис «Арчибальд Фергюсон» і мови бути не могло за будь-яких обставин, без п’яти хвилин вісімнадцятирічний газетний репортер вирішив відмовитися від свого справжнього імені взагалі й обійтися ініціалами, як це зробили, скажімо, Т. С. Еліот і Г. Л. Менкен, і таким чином кар’єра А. І. Фергюсона почалася. Для декого абревіатура A. I. означає Artificial Intelligence, тобто «Артифіціальний[12] Інтелект», але в цих літерах крилися й інші смисли, серед яких був «Анонімний Інсайдер», і саме цей смисл вбачав у цій абревіатурі Фергюсон кожного разу, коли бачив її в друкованому вигляді.