Вівіан була присутньою на вечері, яка відбулася після відкриття, але за столом в ресторані сиділо іще дванадцятеро людей, і Фергюсон був надто далеко від неї, аби мати можливість поговорити з нею, тому він задовольнився тим, що протягом всієї вечері спостерігав за Вівіан, підмічаючи, як уважно оточуючі прислухалися до її слів щоразу, коли вона приєднувалася до розмови, а раз чи два вона поглянула на нього, помітила, що він дивиться на неї, і посміхнулася, але окрім цього моменту та розмови на його кінці столу про те, що Вівіан придбала шість з материних фотографій (включно з фотографією «Арчі»), того вечора контакту між ними більше не було. Три дні потому, коли Фергюсон з матір’ю та Гілом запросили Вівіан на вечерю до ресторану La Coupole, перешкод для спілкування не було, але Фергюсон в присутності Вівіан чомусь знітився, почувався приголомшеним і тому говорив мало, воліючи прислухатися до розмови трьох дорослих, котрі мали що сказати на будь-яку тему, включно з фотографіями його матері, які Вівіан хвалила як «витончено-людяні й навдивовижу щирі», а іще вони говорили про старшого брата Вівіан, Дугласа Ганта (чи Гранта?), який працював морським біологом в районі Ла-Голья, що в Каліфорнії, про написання книги Гіла про струнні квартети Бетховена, про роботу Вівіан над її власною книгою про художника вісімнадцятого сторіччя на ім’я Шарден (про якого Фергюсон на той час нічого не знав, але за ті чотири дні, що залишалися до від’їзду з Парижа, постарався познайомитися з кожним полотном Шардена в Луврі і при цьому усвідомив той загадковий факт, що споглядання склянки з водою або глиняного глечика на картині може бути більш пізнавальним та значущим, аніж споглядання розіп’ятого Сина Божого на приблизно такому ж розмальованому чотирикутнику), але хоча за вечерею Фергюсон здебільшого мовчав, йому було страшенно приємно бути присутнім при розмові дорослих, було приємно просто сидіти в «La Coupole», цьому гігантському печеристому ресторані з білими скатертинами та моторними офіціантами в чорно-білій формі; довкола нього всі говорили одночасно, багато людей разом розмовляли й дивилися один на одного, сильно наквацьовані косметикою жінки зі своїми маленькими песиками та чоловіками з серйозним виразом облич, які курили одна за одною свої «Житан», химерно виряджені пари, які неначе зібралися проходити прослуховування на п’єсу, в котрій вони мали грати головних персонажів; все це Вівіан називала «Світським суспільством Монпарнаса», де ніколи не припинялася jeu du regard[16], де, як вона зазначила, серед присутніх був того вечора відомий скульптор Джакометті, а також актор, який виконував ролі в усіх п’єсах Беккета, був там іще один художник, чиє ім’я для Фергюсона не значило нічого, але який, напевне, був у Парижі всім відомою постаттю, а завдяки тому, що вони були в Парижі, матір та Гіл дозволили Фергюсону пити за вечерею вино – така розкіш побувати у закладі, де всім було байдуже скільки тобі років, тому кілька разів протягом тих двох годин, які вони провели за кутовим столиком в ресторані, Фергюсон відхилявся на спинку стільця, кидав погляд на матір, Гіла та блискучу Вівіан, і ловив себе на думці, що йому хотілося б отак сидіти там учотирьох довіку.
Опісля, коли Гіл з матір’ю садовили Вівіан у таксі, молода вдова обхопила долонями лице Фергюсона, поцілувала в кожну щоку й сказала: «Повертайся до мене, коли трохи подорослішаєш, Арчі. Гадаю, ми з тобою станемо добрими друзями».
В інтервалі між поїздками до Каліфорнії та Парижа було спекотне літо в Нью-Йорку, баскетбол на відкритому майданчику в Ріверсайд-парку, чотири-п’ять вечорів на тиждень, проведених в кінотеатрах з кондиціонерами, американські романи та повісті, які залишав йому Гіл на нічному столику, і недбале планування власного часу, через яке Фергюсон застряг у місті, тоді як всі його шкільні друзі пороз’їжджалися на липень та серпень деінде, вже не кажучи про дев’ятнадцятирічного Джима, який працював вожатим в таборі в Массачусетсі, та про Емі, яка примудрилася організувати власну відправку до Вермонту для участі в двомісячній програмі «занурення» у французьку мову – він мав би зробити те ж саме і неодмінно зробив би, якби йому не забракло клепки поговорити про це з матір’ю та Гілом, які, поза сумнівом, спромоглися б заплатити за навчання. Дядько Ден та тітка Ліз такої можливості не мали, але балакуча Емі вибила необхідну суму у своєї бабусі з Чикаго та старого цапа з Бронксу – і ось вона вже надсилає йому жартівливо-дражливі поштівки з лісів Нової Англії («Шер кузен, слово «con» французькою означає зовсім не те, що я гадала. Його англійським відповідником є «мудак» або «бовдур», а не те, що можна подумати. Тоді як «queue», що означає «хвіст», означає французькою також і те, про що можна подумати. До речі: чим займається зараз мій любий бовдур в Нью-Йорку? Тобі, мабуть, спекотно, Арчі? Чи то ти тільки вдаєш, що у тебе з лоба піт капає? Цьом-цьом, мій любий, твоя Емі), а Фергюсон тим часом страждав, обливаючись потом, від нелюдської манхеттенської спеки, вкотре застрягнувши в іще одному відтинку часу, позначеному мареннями мастурбацій та неприємно настирливими полюціями.