Це правда, що у Фергюсона була подруга, але правда також полягала в тім, що він кинув би її тої ж миті, коли б дізнався, що Емі «Баркіс»[18] – не проти, але це було не так, і тепер, коли Фергюсон побачив тіло, яке ніколи не дістанеться йому, він більше не мучив себе, намагаючись вгадати, як воно виглядає, і відчув, що це стало маленьким кроком вперед, способом почати власне зцілення від нездорової одержимості, яка не привела б його нікуди, окрім Бездонного Колодязю Вічного Смутку, тому він, задля компенсації, спробував зосереджувати свої думки на тілі своєї подруги, яку йому доводилося бачити оголеною лише до талії, але їхні «дослідження» ставали сміливішими та безрозсуднішими тепер, коли вони знову зустрілися на початку шкільного року, а це давало привід для надії, тим паче, що після нещасного літа, коли він не міг розібратися, хто він тепер для Емі, і як йому слід поводитися з нею, Фергюсон вирішив капітулювати, кинути свій арсенал зброї й подумки підписати угоду про беззастережну капітуляцію і з тої миті заходився призвичаюватися до своєї нової ролі як брат Емі, знаючи, що це був єдиний спосіб любити її й далі і бути любимим у відповідь.
Інколи вони сварилися, інколи Емі кричала на нього, гепала дверима й обзивала його всілякими негарними словами, інколи Фергюсон ховався у своїй кімнаті, цілими вечорами відмовляючись розмовляти з нею, але здебільшого вони все ж таки робили кроки до примирення і здебільшого добре ладили. Фактично їхня дружба повернулася до тої, якою вона була доти, поки Фергюсону не наверзлося в голову, що вони мають стати чимось більшим, аніж просто друзями, але тепер, коли вони мешкали разом зі своїми батьками-молодятами в будинку на Вудхол-кресент, їхній дружбі додалося глибини та яскравості, вони подовгу довірливо розмовляли – інколи три-чотири години поспіль, і в якийсь момент цих розмов завжди поверталися до смерті Еміної матері та Арті Федермана, подовгу разом робили уроки й готувалися до екзаменів (що дозволило підняти оцінки Фергюсона від «добре з плюсом» та «відмінно з мінусом» до рівня Емі, у якої всі оцінки були «відмінно» або «відмінно з мінусом»). Вони більше курили разом, більше разом випивали (майже завжди це було пиво, дешеве Rolling Rock в довгих зелених пляшках, або іще дешевше Old Milwaukee в опецькуватих коричневих), частіше дивилися разом старі фільми по телевізору, більше слухали платівок, частіше їздили разом до Нью-Йорка, більше жартували, більше дражнили один одного, більше сперечалися про політику, більше сміялися і більше не соромилися длубатися в носі або пукати в присутності один одного.
В школі навчалося понад двох тисяч ста учнів, трохи більше семисот на кожен клас, і ця фабрика громадської середньої освіти, яка обслуговувала міста Мейплвуд та Саут-Орандж, містила в собі мішанину з протестантів, католиків та євреїв, здебільшого представників середнього класу з сегментом блакитних комірців та іще одним сегментом з верхнього шару багатих білих комірців. Це були хлопці та дівчата, чиї батьки прибули до Америки з Англії, Шотландії, Ірландії, Польщі, Росії, Німеччини, Чехословаччини, Греції та Угорщини, але з Азії не було нікого, а чорношкірих учнів налічувалося лише двадцять чотири в усій школі, через що вона була найодноріднішою з середніх шкіл округу Ессекс за своїм расовим складом, але навіть тоді, через двадцять років після звільнення концентраційних таборів та завершення Другої світової війни, в цих двох містах подекуди й досі траплялися прояви антисемітизму, здебільшого у формі пліток, цикання та неписаних заборон в таких місцях, як Тенісний клуб Орандж-Лоун. Та інколи траплялося й дещо гірше, і Фергюсон та Емі назавжди запам’ятали хрест, що палав перед газоном будинку одного з їхніх єврейських приятелів з Мейплвуда того року, коли їм виповнилося десять.