Він взяв на себе відповідальність, збагнув, що його теперішній стан – це цілковито його провина, але все одно цього було явно недостатньо, аби переконати самого себе, що нещасного випадку не можна було уникнути. То була цілковита й абсолютна дурня – продовжувати видряпуватися на дерево, не маючи змоги міцно вчепитися за наступну гілку, але якщо та гілка була хоча б на дюйм ближче, то це вже не була б дурня. Якби Чакі не подзвонив йому у двері того ранку і не запросив його піти погуляти й погратися, то це вже не була б дурня. Якби його батьки перебралися до якогось іншого містечка, де вони підшукували підходящий будинок, то він би й гадки не мав, хто такий Чакі Брауер, не мав би й гадки, що він взагалі існує, і це вже не була б дурня, бо в його дворі не було б тоді дуба, з якого він впав. Така цікава думка, сказав Фергюсон сам собі: уяви, як все могло піти інакше в його житті, хоча він при цьому залишився таким самим. Таким самим хлопцем в іншому будинку з іншим деревом. Тим самим хлопцем, але з різними батьками. Тим самим хлопцем з тими самими батьками, які робили б не те, що роблять зараз. А що, якби його батько був мисливцем на велику дичину, і всі вони жили в Африці? Що, якби його матір була відомою кіноакторкою, і всі вони жили в Голлівуді? Що, якби він мав братика або сестричку? Що, якби його двоюрідний дід Арчі не помер, а його самого звали не Арчі? Що, якби він упав з того ж самого дерева, але зламав би дві ноги, а не одну? А що, якби він зламав всі руки та ноги? А що, якби він геть убився? І дійсно, все було можливим, і одне лише те, що події пішли в один бік, аж ніяк не означало, що вони не могли піти в іншому напрямку. Світ залишався таким же самим, однак якби він не впав з дерева, то світ для нього був би інакшим, а якби він впав з дерева і не лише зламав ногу, а й вбився, то світ для нього не просто був би інакшим, світу, в якому він жив би, більше не було б, і як же ж сумували б його батьки, несучи його труну до цвинтаря й ховаючи його тіло в землю, вони сумували б так, що плакали б, не перестаючи, сорок днів та сорок ночей, сорок місяців та чотириста сорок років.
До кінця дитсадку і початку літніх канікул залишалося півтора тижні, і це означало, що пропусків у нього буде небагато. Хоч якийсь позитив, зазначила його матір, і вона мала рацію, але настрій Фергюсона протягом перших днів після інциденту був аж ніяк не позитивним, бо поруч не було друзів, з якими можна було б поговорити, за винятком надвечір’я, коли до нього ненадовго заходив Чакі Брауер зі своїм маленьким братом, щоби подивитися на гіпс, батька не було вдома з ранку до вечора, бо він був на роботі, а матір проводила по кілька годин на день, їздячи на авто в пошуках вільного приміщення для студії, яку вона планувала відкрити восени. Хатня ж робітниця Ванда здебільшого займалася пранням та прибиранням за тими нечастими винятками, коли вона приносила Фергюсону обід і допомагала йому випорожнювати сечовий міхур, тримаючи пляшку з-під молока, в яку він мав пісяти замість ходити до туалету. Отаку ганьбу він мав терпіти, і все через свою дурну помилку, яка призвела до падіння з дерева. До цієї ганьби додавався ще й той факт, що він іще не вмів читати, а це дуже допомогло б йому коротати час; телевізор був у вітальні внизу і тому тимчасово недоступний. Тож Фергюсон проводив час, розмірковуючи над глобальними проблемами всесвіту, малюючи літаки та ковбоїв і навчаючись писати, копіюючи літери з аркуша, який виготувала для нього матір.
Потім ситуація почала потроху покращуватися. Його кузина Френсі закінчила свій передостанній клас середньої школи і кілька днів перед тим, як поїхати вожатою в літній табір у Беркширі, вона приходила до них, щоби скласти йому компанію, інколи лише на годину, інколи – на три-чотири, і час, який він з нею проводив, був найприємнішою частиною дня, вірніше, єдиною приємною частиною дня, бо Френсі була його найулюбленішою кузиною, вона подобалася йому більше, аніж будь-хто з їхніх двох родин. Яка ж вона доросла, думав Фергюсон, а груди й лінії тіла дуже схожі на груди й лінії тіла його матері, до того ж її манера говорити дуже нагадувала манеру розмови його матері – коли Френсі розмовляла з ним, йому ставало затишно й комфортно, і йому починало здаватися, що допоки вона біля нього, то нічого поганого з ним трапитися не може, а інколи йому з Френсі бувало краще, аніж з матір’ю, бо хоч щоб він не казав і робив, сестра ніколи не гнівалася на нього, навіть коли він втрачав над собою контроль і ставав неслухняним та дратівливим. Розумниця Френсі висунула ідею прикрасити його гіпс, і ця робота зайняла три з половиною години. Ретельними мазками покрила вона білий гіпс цілим набором яскравих синіх, жовтих та червоних кольорів, то був абстрактний рисунок, який викликав у малого асоціацію зі швидкою каруселлю. Коли Френсі наносила акрилові кольори на його нову й огидну частину тіла, вони говорила про свого друга Гері, великого Гері, який грав захисником в шкільній футбольній команді, а зараз навчався в коледжі, Вільямс-коледжі в Беркширі, недалеко від того табору, в якому вони збиралися працювати влітку. Френсі сказала, що вона чекає, дочекатися не може, коли вони там зустрінуться, а потім заявила, що вона – «пришпилена». Значення цього слова Фергюсон тоді не знав, тому Френсі пояснила йому, що Гері подарував їй свій значок студентського братства[3]. Що таке «студентське братство», Фергюсон не знав також, тому Френсі знову пояснила, а потім весело посміхнулася й сказала, що він згодом зрозуміє, а найголовніше ж полягало в тім, що «пришпилення» було першим кроком до заручення. План полягав у тім, що вони з Гері збиралися оголосити про свої заручини восени, а наступного літа, коли їй виповниться вісімнадцять і вона закінчить школу, вони з Гері поберуться. А розповідає вона йому про все це тому, сказала Френсі, що у неї буде для нього важлива робота, і їй хотілося б знати, чи бажатиме він виконати її. Виконати що? спитався Фергюсон. Я хочу, щоби ти був носієм перснів на весіллі, сказала вона. І знову Фергюсон не мав жодного поняття, про що говорила кузина, тому Френсі пояснила йому, а малий, дізнавшись, що йому треба буде пройтися проходом, несучи в руках велюрову подушечку з шлюбним перснем нагорі, а потім Гері візьме той перстень і начепить його на безіменний палець її лівої руки і таким чином завершить шлюбну церемонію, погодився, що це – дійсно надзвичайно важлива робота, мабуть, найважливіша з тих, які йому доводилося виконувати. І, поважно кивнувши головою, він пообіцяв, що зробить її. Звісно, він нервуватиме, йдучи проходом, де на нього дивитимуться так багато людей, і не можна виключати можливості, що руки його тремтітимуть, а перстень може впасти з подушечки додолу, але йому доведеться зробити це, бо Френсі – єдина у світі людина, яку він ніколи не зможе підвести.
3
В 60-х роках XX століття в Америці вважалося, що коли хлопець пришпилював дівчині срібну шпильку, то таким чином заявляв на неї права. –