4) Заборона на бейсбол не знімається, і це правило поширюється також на будь-які варіації гри: софтбол, віфлбол, стікбол та перекидання м’ячем з ким завгодно в будь-який час, навіть тенісним м’ячиком, чи сполдіном із червоної гуми, чи згорнутою парою шкарпеток. Те, що він закінчив середню школу, допоможе залишити ці змагання в минулому, гадав він, адже йому вже більше не спілкуватися зі своїми старими друзями по бейсболу, котрі пам’ятали, яким добрим гравцем він був і які надії подавав, а оскільки їх збентежило його рішення припинити грати, і вони ніяк не могли зрозуміти хибних відмовок, котрі він висував як причини відмови від гри, вони й далі, всі старші класи, продовжували його про це розпитувати. На щастя, ці питання тепер закінчаться. Зрештою, тепер, після втечі з коридорів і класів середньої школи Колумбія, він має намір поступити в один із тих коледжів, насичених духом спорту, в школу, що розбила Ратгерс у першому ж міжуніверситетському футбольному матчі, зіграному у 1869 році, у школу, що всього лише півроку раніше вийшла у фінал чотирьох і стала третьою в баскетбольному турнірі НАСС[21] – а це взагалі найсильніший результат для будь-якої команди Ліги плюща, – коли вся країна із захватом стежила за битвами Білла Бредлі з Каззі Расселом з Мічігану, що потрапили в заголовки газет, а відтак Бредлі безпрецедентно набрав п’ятдесят вісім очок при перемозі в утішительній грі за Принстон, і, поза сумнівом, усі в студмістечку, коли туди прибуде Фергюсон, перетиратимуть оті подвиги. Повсюди будуть спортсмени, і Фергюсонові, природно, схочеться стрибнути в гущу подій і взяти участь у різних іграх, от лише ті ігри доведеться обмежувати чим-небудь на кшталт баскетболу на половині площадки й тачболу, і, щоби захиститися від усяких майбутніх спокус участі у спорті, котрого Фергюсон заприсягся собі уникати в пам’ять про брата Селії, у кінці серпня він роздав усю свою бейсбольну амуніцію – ніби між іншим вручив дві бити, пару шиповок і рукавицю «Ролінгс» моделі «Луїс Апарісіо», що лежала в нього в кімнаті на полиці останні чотири роки, Чарлі Басинджеру, хирлявому дев’ятирічному хлопчакові, що мешкав з ним по сусідству на Вудхол-кресенті. Бери, сказав тоді Фергюсон Чарлі, мені це вже більше не потрібне, і юний Басинджер, котрий не зовсім був певен, про що з ним говорить цей обожнюваний ним сусід, майже студент коледжу, подивився знизу догори на Фергюсона й перепитав: тобто назовсім, Арчі? Саме так, відповів Фергюсон. Назовсім.
5) Жодних спроб відновити стосунки з батьком. Якщо ініціативу виявить батько, він добряче подумає, варто чи не варто на неї відгукуватися, проте ініціатив він і не очікував. Їхнім останнім актом спілкування була коротенька записка, котру Фергюсон написав, аби подякувати батька за випускний подарунок у червні, а оскільки він був особливо засмучений і доведений до відчаю того дня, коли прибув чек (дещо раніше того ж дня до Ізраїлю відбула Дана), то він повідомив батькові, що половину цих грошей він має намір віддати СКНД, а другу половину – в КРЯП. Навряд чи його батько залишився цим задоволений.
Тривоги й передчуття, нерви й знову нерви, і якби не заспокійлива присутність його матері й Джима, що сиділи у фургоні з Фергюсоном того ранку, коли він рушив до трясовин і боліт ЖИТТЯ В КОЛЕДЖІ, він, імовірно, виблював би весь сніданок і вивалився на зарошені газони Принстона з половиною сніданку на власній сорочці.
Для всієї родини день був напружений. Ден і Емі їхали іншим автомобілем – на північ, у Брандейс, Фергюсон і компанія – на південь, в одному з білих фургонів «шеві» Арні Фрейзера, котрий Арні люб’язно надав їм безкоштовно, і от вони мчать платною трасою Нью-Джерсі мрячним, ізморосним ранком, Джим за кермом, Фергюсон із матір’ю втиснуті з ним поруч на передньому сидінні, а весь інший простір позаду забитий до стелі майном і пожитками двох зведених братів, знайомою мішаниною постелей і подушок, рушників та одягу, книгами й пластинками, програвачами, радіоприймачами й друкарськими машинками, і от тепер, коли Фергюсон щойно закінчив перелічувати їм три зі своїх п’яти заповідей, Джим хитав головою й посміхався своєю загадковою шнайдерманівською посмішкою, що межувала зі сміхом чи навіть передувала йому.