Ще одне літо в спекотному Нью-Йорку з недоумкуватими та радіоприймачами, слухати, як хропе й пердить тимчасовий пожилець у кімнаті Емі по сусідству, доки сам він лежатиме вночі в постелі, потіти, сорочки й шкарпетки пропотівають наскрізь ще до полудня, і ходити вулицями, стиснувши кулаки, що не година, то в них у районі тепер пограбування під загрозою ножа, чотирьох жінок зґвалтували в ліфтах їхніх будівель, будь уважний, очі тримай відкритими та намагайся не дихати, коли проходиш повз сміттєвий бак. Довгі дні в копії Парфенона на мільйон книг, що називаються Бібліотекою Батлера, робиш виписки про дореволюційну Колумбію, котра тоді називалася Кінгз-коледжем, та про умови життя в Нью-Йорку середини вісімнадцятого століття (вулицями бігають свині, повсюди кінський гній), про перший коледж штату, п’ятий коледж де б то не було в країні взагалі, Джон Джей, Александр Гамільтон, Гувернер Моріс, Роберт Лівінгстон, перший головний суддя Верховного суду, перший секретар Скарбниці, автор останнього варіанту Конституції США, член комітету п’яти, що створив перший чорновик Декларації незалежності. Батьки-засновники в молодості, в дитинстві, у віці немовляти, бігають вулицями разом зі свиньми й кіньми, а відтак, по п’яти чи шести годинах у затхлому Батлері – передрукувати ці виписки для Флемінга, з котрим Фергюсон зустрічався двічі на тиждень у «Вест-Енді» з кондиційованим повітрям, завше там і ніколи не в кабінеті у Флемінга і не в його квартирі, бо, хоча добрий, люб’язний, глибоко інтелігентний історик і пальцем Фергюсона жодного разу не торкнувся, очі його не відривалися від Фергюсона, погляд повсякчас вишукував заохочення чи якоїсь-небудь відповідної реакції, і цього досить, відчував Фергюсон, оскільки Флемінг йому подобався, і він не міг не жаліти його.
Тим часом Емі перебувала в країні хіпі в трьох тисячах миль на захід, Емі була в Райському саді, Емі блукала по Телеграф-авеню Літом кохання, і Фергюсон читав і перечитував її листи за кожного зручного випадку, аби й далі у його вухах лунав її голос, носив їх із собою до бібліотеки щоранку і приймав як пігулки проти нудьги кожного разу, коли робота загрожувала ввергнути його в кому, а листи, що він їх писав у відповідь, були легкими, швидкими й смішними, наскільки це в нього виходило, без усяких міркувань про війну, чи тухлого смороду на вулицях, чи жінок, зґвалтованих у ліфтах, чи про той морок, що обволік собою його серце. Схоже, що ти там проводиш найкращий час свого життя, писав він в одному з сорока двох листів, що надіслав їй того літа. А тут, у Нью-Йорку, я проводжу життя свого часу.
Липень 1967-го. На думку Фергюсона, найсумнішим у цих сумних ньюаркських подіях було те, що їм ніщо не могло запобігти. На відміну від більшості великомасштабних подій, що відбувалися у світі, котрі теж могли б не відбутися, якщо би люди ясніше мислили (до прикладу, В’єтнам), Ньюарк був неминучим. Не до масштабів забитих двадцяти шести осіб, можливо, чи семи сотень поранених, чи п’ятнадцяти сотень заарештованих, чи дев’яти сотень розгромлених закладів чи зіпсованої власності на десять мільйонів доларів, та Ньюарк був тим місцем, де все відбувалося не так уже багато років, і шість днів насилля, що почалися дванадцятого липня, стали логічним виходом із ситуації, впоратися з котрою можна було лише насиллям, не тим, так іншим. Те, що чорного таксиста на ймення Джон Сміт заарештували за те, що він незаконно перегнав поліцейське авто, а потім побили дубинками двоє білих полісменів, стало не стільки причиною, скільки наслідком. Якби то був не Сміт, на його місці опинився б який-небудь Джонс. А якби не Джонс, тог був би Браун, чи Вайт, чи Грей. Трапилося так, що ним виявився Сміт, і коли офіцери, що здійснили арешт, Джон Десімон та Віто Понтреллі потягли його до четвертої дільниці, серед мешканців великого багатоквартирного будинку через дорогу швидко рознеслися чутки, що Сміта вбили. Неправда, як пізніше виявилося, та глибша правда полягала в тому, що населення Ньюарку більше ніж на п’ятдесят відсотків було тепер чорним, і більшість цих двохсот двадцяти осіб були бідними. У Ньюарку – найвищий відсоток низькоякісного житла в країні, друге місце за рівнем злочинності, друге місце за рівнем дитячої смертності, а рівень безробіття – удвічі вище, ніж загалом у країні. Усе муніципальне керівництво було білим, департамент поліції складався з білих на дев’яносто відсотків, і майже всі контракти на будівництво діставалися підрядникам, що контролювалися мафією, яка віддячувала міським чиновникам, що їм допомагали, щедрими відкатами і відмовлялися наймати чорних робітників, оскільки ті не входили в цілковито білі профспілки. Система настільки прогнила, що Міську ратушу часто називали Слямзаводом[44].