А Ден?
Спершу начебто був шокований. Але, гадаю, вже минулося. Чи не збираються Емі й Лютер побратися?
Не маю уявлення.
Шлюб став би проблемою. Для них обох це важкий шлях, якщо вони підуть ним, та ще й важкий для батьків Лютера, які не дуже й то вітають цей роман.
Ти розмовляла з Бондами?
Ні, але Една Воксмен каже, що Бонди тривожаться за сина. На їхню думку, він забагато часу проводить із білими людьми, він втрачає відчуття своєї належності до чорних. То Ньюаркська академія, то Брандейс, і всюди чийсь улюбленець, пестунчик білих. Кажуть, він надто люб’язний і поступливий, не має стержня в собі, і водночас вони так пишаються ним і такі вдячні Воксменам за їхню підтримку. Складна ситуація, правда ж, Арчі?
А ти сама що думаєш про все це?
Ще не вирішила. Не знаю, що думати, аж доки не поспілкуюся з Лютером. Скажи Емі хай зателефонує мені, гаразд?
Гаразд. І не хвилюйся. Лютер добрий хлопець, а ти попроси Едну Воксмен хай заспокоїть Бондів. Їхній син таки має стержень у собі. Просто він не так помітний, у цьому вся справа. Стержень потрібної довжини, гадаю, і точно йому пасує.
Більше ніж через місяць Фергюсон, Мері Доног’ю, Емі й Лютер прямували на північ у старому «понтіаку», тримаючи курс на ферму в південному Вермонті, де Говард Смол проводив літній час, і тієї ж п’ятниці в іншому авто Фергюсонова мати й батько Емі в компанії з обома тітками Фергюсона їхали в бік Вільямстауна, штат Массачусетс, де ці п’ятеро мали ввечері приєднатися до молоді, щоби подивитися, як Ной виступає в ролі Лакі у виставі «Чекаючи на Ґодо»[54]. Свині, корови, кури, сморід гною в стайні, рвучкий вітер, що мчав від зелених пагорбів і танцював долиною, та плечистий Говард, що тупотів поблизу нью-йоркської четвірки, тоді як приїжджі походжали наділами його дядька й тітки площею в 60 акрів, розкиданими на окраїні Ньюфейна. Який же був радий Фергюсон знову бачити свого друга по коледжу, і як добре, що дядько з тіткою не демонстрували показного невдоволення з приводу спільної студентської ночівлі (Говард топнув ногою і змусив їх погодитися – бо інакше…), і що напруженість у стосунках між Емі та її батьком через Лютера тепер зникла; яке полегшення кожен відчував цими вихідними, далеко від запаху бетона та димових викидів Нью-Йорка. Емі скакала на гнідому жеребці по довколишніх луках – яскравий образ, який Фергюсон залюбки зберіг би в пам’яті на роки; але найбільшою подією була вистава суботнього вечора у Вільямстауні, на відстані близько п’ять – десять миль від ферми – п’єса, яку Фергюсон читав ще старшокласником, але ще не бачив у сценічному виконанні, він цього тижня перечитав її заздалегідь, аби підготуватися, проте виявився не готовим до того вечірнього дійства. Ной у парику з довгим сивим волоссям, що стирчало з-під котелка, та з мотузком на шиї – зневажений раб і носій тягарів, недолугий, німий клоун, що падає, хитається й спотикається, – то перевальцем, то мляві, то стрімкі кидки вперед і назад; ось він задрімав стоячи, ось несподівано копнув Естрагона по нозі; по його щоках течуть щирі сльози; ось виконує химерний жалюгідний танець; ось наглядач із батогом, і повні кошики рухаються вгору-вниз; стілець Поццо[55] знову й знову складається й розкладається – ніяк не віриться, що Ной здатен на таке; а пізніше, в першому акті ота відома промова Панчера і Вотмена, оте нечленороздільне «ква-ква-ква», довгий потік нерозбірливих слів, дитяче белькотіння, а Ной вривається в цей потік наче в трансі, вміло володіючи собою, витримуючи складний мовленнєвий ритм, і, Господи Ісусе, подумки мовив Фергюсон, бл… Ісусе Христе, як же плавно вилітають слова з уст мого кузена; і ось троє інших персонажів кидаються на нього, лупцюють його і топчуть його капелюха, а Поццо знову вимахує батогом, і знову лунає: Встати! Ти, свиня!, і всі залишають сцену, а Лакі проходить декораціями.
Після акторських поклонів глядачам та хвилі аплодисментів Фергюсон стиснув Ноя в обіймах так сильно, що мало не поламав йому ребра. Віддихавшись, Ной мовив: Я радий, що тобі сподобалося, Арчі, але гадаю, в інших виставах я показав ще кращу гру. Я знав, що ви, мій батько, Мілдред, Емі та моя мати, сидите в залі, і ти розумієш мій стан. Напруження, брате. Реальне напруження.
Нью-Йоркська четвірка акторів поверталася до міста в неділю ввечері, а наступного ранку, 25 липня, поета Френка О’Гару[56] переїхав дюнохід, і він помер у сорокарічному віці на пляжі Файр-Айленд. Коли ця новина дійшла до кіл письменників, митців та музикантів Нью-Йорка, почалася страшенна скорбота, а один молодий поет, який обожнював О’Гару, впав ницьма і заридав. Це був Рон Пірсон. Ридали й Енн Векслер, і Льюїс Тарковський. А в іншому місці, на Східній 89-й вулиці, Біллі Бест так сильно гупнув кулаком у стіну, що його рука пройшла крізь гіпсокартон. Фергюсон не був знайомий з О’Гарою, але читав його твори і захоплювався його творчим запалом і прагненням свободи і, хоча й не падав ницьма і не пробивав кулаком стіну, все ж наступного дня перечитав обидві поетичні збірки О’Гари зі своєї бібліотеки – «Вірші обідньої перерви» та «Медитації в екстремальних ситуаціях».
54
56