Чому така секретність, Арчі?
Тому що, – сказав він. Просто тому що, і все.
У міському автобусі, що їхав повз Центральний парк, він тримав праву руку в кишені своєї демісезонної куртки і пальцями торкався рожевого гумового м’ячика, придбаного того ранку в кондитерській крамниці на Першій авеню, звичайний собі рожевий м’ячик, виготовлений компанією «Сполдінг» і відомий у Нью-Йорку як «сполдін». Це був Фергюсонів план того сонячного травневого ранку: увійти з Селією до Ріверсайд-парку, пограти в м’яча, відкинути клятву, яку він дав у мовчазних глибинах своєї недолі шість років тому і нарешті покласти край оцій мані.
Селія посміхнулася, почувши, що це за справа неабиякої ваги, та кинула на нього погляд, що свідчив про її здогад про те, що він розігрує її або ж має щось інше в запасі й чомусь не відкривається їй, проте, за її словами, була рада вирватися зі своєї кімнати, а що може бути краще у вільний час, ніж покидатися м’ячиком у парку? Селія радо підтримала цю ідею, вона була спортивною дівчиною, відмінним плавцем, пристойна грала в теніс і непогано – в баскетбол; побачивши її гру на тенісному корті кілька разів, Фергюсон знав, що вона спіймає м’ячика і не шпурне його по-дівчачому, зігнувши руку в лікті, а більш-менш так, як кидають хлопці, ривком від плеча, витягнутою на всю довжину рукою. Він притисся губами до її обличчя і подякував за те, що прийшла. Як би йому не хотілося розповісти, навіщо вони видають цей м’ячик, він не зміг зробити цього.
На шляху до парку з чола Фергюсона невідомо чому полилися краплі поту, його шлунок охопили спазми, і йому ставало дедалі важче дихати. Голова запаморочилась. Таким було запаморочення, що він, аби втримати рівновагу, вхопив Селію за руку на стрімкому узвозі Західної Сто шістнадцятої вулиці та переході до Ріверсайд-драйв. Запаморочення й острах. Він дав собі одну обіцянку, ще в підлітковому віці, і з того часу вона стала одним з найпотужніших чинників у його житті – тест на силу волі й внутрішню силу, на готовність самопожертви заради священної справи, єдність через провалля між царинами живих і мертвих, вшанування померлих відмовою від усього прекрасного в цьому світі, і зламати оту обіцянку йому було нелегко, то було найважче з усіх можливих завдань, однак він мусив зробити це, зараз же, бо, попри всю шляхетність цієї самопожертви, вона була божевіллям, а він уже не хотів бути божевільним.
Вони перетнули Ріверсайд-драйв і, коли вже їхні ноги ступали по траві в парку, Фергюсон витягнув м’ячика з кишені.
Відійди трішки назад, Селіє, попрохав він, і потому, як усміхнена Селія позадкувала, аж поки відстань між ними не сягнула дванадцяти футів, Фергюсон здійняв руку і шпурнув їй м’ячик.
Літо обіцяло важливі події всім особам із Фергюсонового оточення. Чи, може, так видавалося з початком літа, і навіщо згадувати катастрофи липня й серпня, якщо хронологія подій звертається до натхненних надій червня, які йшли першими в переліку? Для Фергюсона та його друзів це був час, колі всі, здавалося, рухалися в одному напрямку, коли кожен перебував на межі здійснення чогось нечуваного раніше, надзвичайних справ, які жоден з них навіть не міг уявити собі. У далекій Каліфорнії літо 1967-го року проголосили Літом Кохання. Ближче, на Східному Узбережжі, воно почалося як Літо Екзальтації.
Ной повертався до Вільямсона на наступний театральний сезон (Чехов, Пінтер) і в поті чола працював над сценарієм свого другого короткометражного фільму, тривалішого, ніж перший, – шістнадцятихвилинне звукове кіно з робочою назвою «Полоскочи мені п’яти». У розпал роботи він познайомився з новою подругою, кучерявою дівулею з великим бюстом, Вікі Тремейн з Нью-Йорка, що була випускницею Нью-Йоркського університету в 1969 році; вона знала напам’ять понад сто віршів Емілі Дікінсон[58], курила марихуану так захоплено, як інші люди палять сигарети, і мала амбіційні плани стати першою жінкою, яка би пройшла до Емпайр-Стейт-Білдінг на руках. Принаймні так вона казала. І ще вона стверджувала, що за останні чотири роки її неодноразово ґвалтував Ліндон Джонсон, і що Мерілін Монро не покінчила б із собою, якби замість Артура Міллера одружилася з Генрі Міллером. Вікі була молодою жінкою з тонким почуттям гумору та глибоким усвідомленням абсурдних моментів життя, а Ной настільки захопився нею, що його ноги тремтіли в її присутності.
58