У тебе все гаразд, Арчі?
Іноді я не розумію, що там роблю, мовив Фергюсон, однак мені здається, що так, усе гаразд, поки що намацую власний шлях, усе більш-менш нормально, я більш-менш задоволений роботою, проте ясно одне, і в цьому можна мати цілковиту певність: я не маю наміру провести все життя в Рочестері, штат Нью-Йорк.
Пожежі третьої категорії. Двадцята річниця нерозслідуваного вбивства. Антивоєнна діяльність у місцевих коледжах та університетах. Викриття банди викрадачів собак. Автомобільна аварія на Парк-авеню з летальним кінцем. Заснування нової асоціації квартиронаймачів у чорних кварталах на західній окраїні міста. П’ять місяців Фергюсон трудився скромним початківцем-репортером під недовірливим наглядом Джо Данлепа, а відтак Макманус зняв його з міських новин і доручив дещо серйозніше. Вочевидь, Фергюсон витримав іспит. Він ніколи особливо не замислювався над точною природою цього екзамену, чи тим, за якими критеріями Макманус його оцінював, але, як би там не було, висновок можна було зробити лише один: керівництво вважає, що він успішно перейшов на наступний рівень.
Уранці після Різдва Макманус викликав Фергюсона до себе в кабінет і повідомив, що останнім часом йому не дає спокою одна думка. З шістдесятими ми майже покінчили, мовив він, залишилося менше тижня до того, як звалиться велика куля, і що думає Фергюсон з приводу того, щоб написати серію нарисів про минулі десять років і про те, як вони вплинули на життя Америки? Підхід має бути не хронологічним, не конспектом ключових подій за календарною лінійкою, це має бути щось істотніше, серія матеріалів по дві тисячі п’ятсот слів кожен на різноманітні доречні теми – війна у В’єтнамі, рух за громадянські права, розквіт контркультури, розвиток мистецтва, музики, літератури й кіно, космічна програма, контрастні тональності адміністрацій Ейзенгауера, Кеннеді, Джонсона й Ніксона, моторошна низка замахів на видатних громадських діячів, расовий конфлікт і палаючі гетто американських міст, спорт, мода, телебачення, зліт і падіння правого республіканізму й шаленого гніву, еволюція руху «Чорна влада» та революція Пігулки, все – від політики до рок-н-ролла та змін у житті американців, портрет багатого на катаклізми десятиліття, яке подарувало країні Малкольма Ікса[63] і Джорджа Волеса[64], «Звуки музики» і Джима Гендрікса, братів Берріген[65] і Рональда Рейгана. Ні, це не будуть звичайні новинні коментарі, вів далі Макманус, це буде погляд назад, спосіб нагадати читачам «Таймс-Юніон» про події десятирічної давності і про те, де вони опинилися зараз. Отака одна з переваг роботи в щоденній газеті. Більше простору для маневру, більше часу покопирсатися й дослідити, більше нагод публікувати нариси. Та це не повинен бути сухий перелік відомих подій. Йому потрібен не академічний виклад, а такі статті, щоб кусалися, і на теми кожної книги чи старого номеру журналу, котрі Фергюсон прочитає у своїх дослідженнях, Макманус хотів, аби він поспілкувався з п’ятьма різними людьми. Якщо йому не поталанить спіймати Мохамеда Алі, він мусить вислідити його тренера й секунданта Анджело Данді, а якщо не зуміє пробитися до Енді Воргола, нехай телефонує Рою Ліхтенштейну чи Лео Кастеллі. Суто першоджерела. Лише ті, хто щось насправді робив чи перебував поблизу епіцентру подій. Він чітко висловлюється?
Так, викладав він чітко.
А що про це думає Фергюсон?
Я цілком і повністю «за», відповів Фергюсон. А скільки матеріалів ви хотіли б і скільки в мене часу на їх написання?
Вісім-десять, я сказав би. І грубо кажучи, на кожен зо два тижні, плюс-мінус. Цього вистачить?
Якщо я тимчасово відмовлюся від сну, то, вочевидь, так. Здавати містерові Данлепу?
Ні, з Данлепом у тебе закінчено. Над цим ти працюватимеш безпосередньо зі мною.
Коли і як мені починати?
Сідай за свій стіл і спроектуй п’ятнадцять-двадцять ідей. Теми, заголовки, роздуми, все, що тобі видається найнагальнішим, а відтак ми окреслимо загальний план.
Не можу висловити, що це для мене значить.
Це робота для людини молодої, Арчі, а ти в нас наймолодший. Подивимося, що з цього вийде.
Фергюсон вклав у ці статті все, що в ньому було, оскільки від них цілком залежало його майбутнє в газеті. Він писав і переписував, він проштудіював понад сотню книг і майже тисячу номерів журналів і газет і поспілкувався по телефону не лише з Анджело Данді, Роєм Ліхтенштейном та Лео Кастеллі, а й з десятками інших людей, згромадивши хор голосів на супровід текстів, написаних ним про старі-добрі-старі-лихі дні нещодавно зниклого минулого, вісім нарисів у дві тисячі п’ятсот слів кожен, котрі охоплювали політику, президентів і ґвалт громадської незгоди, разом із екскурсами в музику «Мрійних пісень» Джона Беррімана, бійню в сповільненій зйомці в кінці «Бонні й Клайда» та видовище півмільйона американських дітлахів, що танцюють у багні на вихідних десь на фермі в штаті Нью-Йорк, усього за двісті п’ятдесят миль південніше Рочестера. Загалом Макманус був задоволений результатами й відредагував Фергюсонову роботу лише поверхово, що стало для Фергюсона найприємнішою частиною завдання, проте керівник був задоволений ще й тим, що нариси спричинили десятки листів від читачів, головним чином схвальних відгуків на кшталт «Велике спасибі А. І. Фергюсонові за те, що провів нас стежками пам’яті», – однак було й відносно багато негативних, нападів на «рожеві погляди Фергюсона щодо нашої великої країни», котрі дещо дошкуляли йому, як він мусив сам собі зізнатися, хоча й очікував гіршого. Не сподівався він іншого – того, скільки ворожості він відчує з боку декотрих молодих репортерів у штаті газети, але ж тепер усе влаштовано, гадав він, кожен за себе в боротьбі за м’яча, і, як відзначала Ненсі щоразу, коли виходила його чергова стаття, їхнє незадоволення лише підтверджувало те, наскільки якісно він виконує свою роботу.
63
64
65
Найбільш відомі