За минулий рік у нью-йоркських в’язницях сталися два великих заворушення, одне – в Оберні на півночі штату, а друге – у «Могилах» у Манхеттені, жорстокі фізичні протистояння між в’язнями та охороною, що призвели до десятків висунутих звинувачень і додаткових покарань. Вожаків обох бунтів – здебільшого чорних, а всі відбували термін за ту чи іншу форму революційної політики, – перевели до Аттіки, аби «викорінити зачинателів», і тепер, коли в каліфорнійській в’язниці застрелили «чорну пантеру» Джорджа Джексона – його пістолет був захований у парику афро, який він на себе натягнув (і дехто справді в це повірив), ув’язнені в переповнених нью-йоркських тюрмах знову зчинили галас. Шістдесят відсотків зі 2250 в’язнів Аттіки були чорношкірими, сто відсотків охорони – білими, і Фергюсон не просто не був радий візиту в цей виправний заклад суворого режиму, він очікував його із жахом. Фергюсона тішило, що з ним їде Джанеллі – годинна подорож буде доволі приємною. Том почне з ним розмовляти голосами Кері Гранта[68] й Джин Харлоу[69] базікати про чемпіонат Національної ліги, але, щойно вони туди дістануться та увійдуть до в’язницю, то опиняться в пеклі.
Фергюсонові цього більше не хотілося. Він перегорів і вже готовий був здатися, сказавши собі, що з цим пора закінчувати, десь із півдесятка разів за останні вісім чи дев’ять місяців, а потому все ж таки нічого з цим не вдіявши, цього разу він уже не відступиться. Він дійшов краю того, що міг би витримати. Досить із нього Рочестера[70], доволі газет, досить жити, не відвертаючи погляду від темного світу безглуздих війн, брехливих урядів, таємних агентів-шпигунів під прикриттям, і розлючених, зневірених людей, що опинилися в пастках в’язниць, побудованих штатом Нью-Йорк. Це вже більше нічому його не вчить. Він знову й знову зазубрював один і той самий урок і тепер уже знав цю історію напам’ять, не спромігшись навіть присісти, аби написати її. Rien ne va plus[71], як казали гравцям у Монте-Карло, коли колесо рулетки було готове закрутитися знову. Більше жодних ставок. Він поставив гроші на зеро і програв, а тепер пора виходити з гри.
Уранці він вирушить до тюрми разом із Джанеллі, проведе інтерв’ю з начальником, котрий, імовірно, розповість йому, що все під контролем, а якщо він попросить впустити їх і все оглянути та, можливо, поспілкуватися з одним-двома в’язнями, йому, найімовірніше, відмовлять з причин безпеки. Тоді він напише матеріал, який спроможеться написати, і здасть його Пітменові. Але цей матеріал стане останнім. Він скаже Пітмену, що на цьому крапка, і потисне йому руку на прощання. Далі він зайде до кабінету Макмануса і подякує Карлові за надану йому можливість попрацювати, потисне йому руку і висловить вдячність за честь бути з ним знайомим, але більше він не створений для такої роботи, скаже він, ця робота тепер його вбиває і він весь виснажений, а тому ще раз подякує своєму начальникові за те, що той така добра людина і востаннє вийде з будівлі редакції.
П’ята година. Він зняв трубку й набрав номер Галлі в Массачусетсі, проте після чотирнадцяти гудків ніхто не відповів, навіть сусідка Галлі не повідомила йому, що Галлі пішла на ввесь вечір і повернеться лише об одинадцятій чи о дванадцятій.
Блакитні очі Галлі дивилися на нього, поки він спостерігав, як вона підповзає до нього по ліжку. Завзяте маленьке біле тіло Галлі притискалося до нього. Розкажи мені, що тобі найбільше подобається, попрохала вона його якось, і він відповів їй дурненьким жартом: Сивучі в Центральному парку, сяйво на стелі вокзалу «Гранд-Централ» та сибаритство зручних самозаклеювальних конвертів. Si, Si, Si, відповіла вона. Хоча, може, вона казала: Ти, ти, ти.
Іноді вона сміялася так, що її обличчя червоніло.
Якщо він не планує більше жити в Рочестері, куди йому схочеться вирушити? Для початку – до Массачусетсу. У Саут-Гадлі, Массачусетс, обговорити все з нею і виробити хоч якийсь план дій. Можливо, зняти помешкання де-небудь поблизу й трудитися над Війоном, поки вона відвідує коледж. Чи, може, позайматися цим якийсь час, поки кесонна хвороба не мине і він не навчиться знову бути людиною, а відтак на різдвяних канікулах полетіти з нею до Парижу. Або ж побродити Європою самостійно і побачити стільки, скільки зуміє побачити протягом місяця, двох або чотирьох. Ні. Не чотирьох. Це надто довго, стільки він просто не витримає. Квартирка в Амхерсті чи якомусь іншому містечку. Це може стати непоганим рішенням на перший час, а потому – в Європу разом на пару місяців після її випуску з коледжу в червні. Можливе все, що завгодно. Якщо совати руку до бабусиного фонду щоразу, коли накотить нестримне бажання, то в цьому році можна буде все.