Стоунмен загальмував.
— Хай йому грець! — вигукнув Бітті.— Проскочили свій поворот.
— Хто там?
— Я, хто ж іще! — озвався з темряви Монтеґ. Він щільно причинив двері й прихилився до них спиною.
Помовчавши, дружина нарешті сказала:
— Ввімкни світло.
— Мені воно не потрібне.
— Тоді лягай спати.
Монтеґ чув, як Мілдред нетерпляче засовалася на ліжку; зарипіли пружини матраца.
— Ти п’яний? — запитала вона.
Отже, все почалося з його руки. Він відчув, що його руки, спочатку одна, а потім друга, розстебнули куртку, зняли її й кинули на підлогу. Штани повисли в руках, ніби над прірвою, й провалилися в пітьму. Кисті його рук уражені хворобою, невдовзі зараза охопить руки цілком. Він аж наяву бачив, як отрута діє на зап’ястки, піднімається до ліктів і плечей, перекидається, мов іскра, з лопатки на лопатку, його руки стали жадібними. Ця жадібність передалась очам: нестерпно закортіло дивитися на що-небудь, байдуже на що саме, аби дивитися.
— Що ти там робиш? — байдуже запитала дружина. Намагаючись зберегти рівновагу, він стискав книжку
холодними вологими пальцями. Через якусь мить дружина знов озвалася:
— Ти ще довго стовбичитимеш отак посеред кімнати?, Він щось пробурмотів.
— Що? — перепитала вона.
І цього разу у відповідь якесь нерозбірливе бурмотіння.
Спотикаючись, Монтеґ помацки дістався до свого ліжка, незграбно запхнув книжку під холодну подушку й сам упав на постіль. Мілдред злякано скрикнула. А йому здавалося, що вона десь далеко, в протилежному кінці спальні, а його ліжко — наче сніжний острів посеред пустельного моря. Дружина озвалася до нього, говорила щось довго-довго, про те, про се, але для нього це були тільки слова, слова, що нагадували белькотіння дворічного малюка, яке він чув колись у домі свого приятеля — приємні звуки, однак позбавлені всякого глузду.
Монтеґ не відповідав, а коли з його вуст знов зірвався невиразний стогін, Мілдред підвелась, підійшла до його ліжка, нахилилась і поклала руку йому на чоло. Монтеґ знав: коли Мілдред забере руку, долоня в неї буде волога.
Пізніше, вночі, він подивився на Мілдред. Вона не спала. В повітрі ледь чутно бриніла мелодія — у вухах Мілдред знову сиділи «черепашки», і знову вона слухала далекі голоси з далеких країв, а її широко розплющені очі вдивлялись у темні глибини стелі, що нависала над нею.
Він пригадав старий жарт про дружину, яка так полюбляла розмовляти по телефону, що її чоловік упав у розпач і вимушений був побігти до найближчого автомата й зателефонувати звідти, аби довідатися, що буде на обід. Може, й собі купити передавач системи «черепашка», щоб уночі розмовляти з дружиною, нашіптувати їй на вухо, бурмотіти, кричати, галасувати, волати? Але що нашіптувати? Про що кричати? Що він міг сказати?
Раптом вона здалася йому такою чужою, ніби він ніколи й не знав її. Ніби оце щойно потрапив у чужий дім, як чоловік у тому анекдоті: повернувся вночі п’яний, помилився, зайшов у чужий дім, відімкнув чужі двері, ліг у постіль до чужої жінки, а вранці прокинувся й пішов на роботу, і ні він, ні та жінка так нічого й не помітили.
— Міллі!..— прошепотів він.
— Що?
— Не лякайся! Я лише хотів запитати...
— Ну?
— Коли ми зустрілися? І де?
— Для чого зустрілися? — здивувалася вона.
— Я хочу сказати... коли ми зустрілися вперше?
Він знав, що тепер Мілдред збентежено супить брови в пітьмі.
Він розтлумачив:
— Ну, коли ми познайомились? Де це було й коли?
— Це було...— вона затнулася.— Не знаю. Він похолов.
— Невже не можеш пригадати?
— Це було так давно...
— Лише десять років тому, всього-на-всього десять!
— Ти не хвилюйся так, я ж намагаюсь пригадати.— Вона засміялася якимсь дивним, верескливим сміхом.— Смішно! А й справді смішно! Забути, де й коли вперше зустрілася зі своїм чоловіком! А він теж забув...
Монтеґ лежав, легенько розтираючи собі повіки, чоло, потилицю. Долонями натис на очі, ніби намагався поставити пам’ять на місце. Несподівано це питання — де він уперше зустрівся з Мілдред — стало для нього найважливішим у світі.
— Яке це має значення? — долинув її голос уже з ванної кімнати. Монтеґ чув дзюркіт води, що текла з крана, а потім ковтки — певне, дружина запивала таблетки.
— Мабуть, ніякого,— відповів він.
Він спробував порахувати, скільки вона їх проковтнула, і зненацька пригадав тих двох, з блідо-синіми, мов цинкові білила, обличчями, з сигаретами в тонких губах і змією з електронним оком, яка, звиваючись, занурювалась у темряву, в камінь, у стоячу воду, і йому захотілося гукнути Мілдред, запитати: «Скажи, скільки ти вже прийняла сьогодні? Скільки ти ще приймеш і не помітиш? Якщо не зараз, то через годину, якщо не цієї ночі, то наступної!.. А я не спатиму цілу ніч, і сьогодні, і завтра, і ще багато-багато ночей, оскільки це вже почалось». І він пригадав, як тоді вона лежала на постелі, а два оператори, не схилившись турботливо, а випроставшись і склавши руки, байдуже стояли над нею. І ще він пригадав, що подумав тієї ночі: коли вона помре, він не плакатиме за нею. Бо ця смерть буде для нього смертю чужої людини, чиє обличчя він мигцем бачив на вулиці чи в газеті. І раптом йому здалося це таким жахливим, що він заплакав,— не від думки про смерть Мілдред, а від думки, що не зможе плакати, коли вона помре. Дурний, спустошений чоловік біля дурної, спустошеної жінки, яку та голодна зміюка спустошила ще більше!
«Звідки ця спустошеність? — запитував він себе.— Хто забирає все, що в тобі є, і залишає саму порожнечу? Та ще ця квітка, ця кульбаба!» Вона підбила підсумки, чи не так: «Який сором! Ви ні в кого не закохані!» А чому він не закоханий?
Гаразд, а хіба між ним і Мілдред не стояла завжди стіна? Навіть не одна, а цілі три. І дуже дорогі, до речі! Всі ці «дядечки», «тітоньки», «двоюрідні брати» й «сестри», «племінниці», «племінники», які жили на цих стінах, зграя балакучих мавп, що торохтять, не кажучи нічого, але голосно, голосно, голосно! Він з самого початку назвав їх «родичами»: «Як ся має дядечко Луїс?» — «Хто?» — «А тітонька Мод?»
Мілдред в його уяві поставала у вигляді маленької дівчинки, що заблукала в лісі без дерев (як дивно!) або, точніше, в пустелі, де колись були дерева (пам’ять про них пробивалася то тут, то там), одне слово, Мілдред у своїй «балакучій вітальні». «Балакуча вітальня» — яка влучна назва! Хоч коли б він прийшов, стіни завжди розмовляли з Мілдред. «Треба щось робити!» «Так, так, безперечно!» «Чому ж ми стоїмо й нічого не робимо?» «То давайте робити!»