Бертольт Брехт піддавався переслідуванню сучасної інквізиції — Комісії американського конгресу з розслідування антиамериканської діяльності — і підійшов до цього дуже винахідливо. Протягом Другої світової війни Брехт, з перервами, працював у Голлівуді, а в 1947 році його викликали в Комісію відповісти на запитання з приводу його гаданих симпатій до комуністів. Інші письменники, викликані туди, обрали тактику нападу на членів Комісії і, щоб пробудити до себе симпатію громадськості, поводилися дуже войовничо. А от Брехт, який насправді постійно працював на комуністичну ідею, повівся інакше: він відповідав на питання двозначно, і його відповіді було важко інтерпретувати. Назвімо це стратегією Кампанелли. Брехт навіть прийшов у костюмі — що було рідкістю для нього — і палив сигару під час слухань, знаючи, що сигари є слабкістю одного з комітетників. Справа закінчилася тим, що він зачарував членів Комісії, і його відпустили без покарання.
Брехт переїхав до Східної Німеччини, де на нього чекала інша інквізиція. Там при владі були комуністи, які піддали його п’єси критиці, звинувачуючи письменника в декадентстві та песимізмі. Він з ними не сперечався, а лише поробив косметичні правки в сценарних планах, щоб не наражатися на їхню критику. Це дало йому змогу зберегти друковані тексти п’єс. В обох випадках зовнішній конформізм давав йому свободу безперешкодно працювати, не міняючи звичного способу мислення. Зрештою, Брехтові вдалося спокійно пережити небезпечні часи в різних країнах за допомогою невеличких ортодоксійних вихилясів і довести, що він сильніший за сили репресії.
Владні особи не лише уникають образ Павсанія і Солка, а й навчаються грати розумну лисичку, удаючи рівність із усіма. Такі були розваги шахраїв і політиків протягом сторіч. Такі лідери, як Юлій Цезар і Франклін Делано Рузвельт, подолали свій природний аристократизм, щоб наблизитися до простого люду. Вони проявляли це в незначних жестах, часом символічних, аби показати людям, що поділяють їхні цінності, попри різний соціальний статус.
Логічне продовження такої практики — неоціненна здатність бути всім для всіх. Коли виходите у світ, залиште вдома свої ідеали й цінності та надягніть маску, що найкраще пасує тій групі, у якій ви перебуватимете. Бісмарк це успішно робив роками; траплялися люди, які здогадувалися, що йому треба, але не настільки добре, аби це на щось впливало. Більшість проковтне принаду, бо їй приємно думати, що ви поділяєте її ідеї. Якщо бути обачним, вас не вважатимуть лицеміром, бо люди насправді не знають, що ви хочете. Ніхто не закине вам брак цінностей. Зрозуміло, вони у вас є — ті, які ви поділяєте в їхньому товаристві.
Авторитетна думка: Не давайте святого псам і не розсипайте перлів своїх перед свиньми, щоб вони не потоптали їх ногами своїми, і, обернувшись, щоб не розшматували й вас (Євангеліє від Матвія, 7:6).
Образ: чорна вівця. Стадо уникає чорну вівцю, не знаючи напевно, чи належить вона до нього. Вона плентається позаду або блукає неподалік від отари, де її захоплюють і з’їдають вовки. Тримайтеся в стаді — у гурті безпечніше. Відрізняйтеся від нього думками, а не кольором шерсті.
Виокремлюватися з гурту варто лише тоді, коли ви вже утвердилися при владі — тоді відмінність від решти показуватиме дистанцію між вами. Президент США Ліндон Джонсон іноді проводив наради, сидячи на унітазі. Оскільки ніхто не міг претендувати на такий «привілей», Джонсон таким чином показував, що йому необов’язково дотримуватися протоколу та етики. Римський імператор Калігула теж бавився в такі ігри: важливих відвідувачів він приймав, одягши жіночу спідню білизну або купальний халат. Іще він зажадав, щоб його коня обрали консулом. Але така поведінка йому не минулася: народ ненавидів Калігулу, і ці його витівки призвели до повалення імператора. Навіть тим, хто досяг вершини влади, краще враховувати думку людей, бо рано чи пізно може знадобитися підтримка народу.
Нарешті, завжди є місце для ґедзя, людини, яка зневажає традиції й висміює те, що втратило життєздатність у культурі. Наприклад, Оскар Уайльд досяг значного суспільного впливу завдяки такому: він пояснював, що зневажає звичайний перебіг речей, і аудиторія під час публічних читань не лише очікувала, що він її ображатиме, але й вітала це. Утім зауважмо, що ця ексцентричність зруйнувала його долю. Навіть якби життя цього письменника склалося не так трагічно, пам’ятаймо, що він був незвичайний геній: якби не його хист розважати, кпини Уайльда трактували б як образи.
Закон 39.
Скаламутьте воду, щоб упіймати рибку
СУДЖЕННЯ
Гнів та емоції стратегічно контрпродуктивні. Вам треба завжди залишатися спокійними і об’єктивними. Але якщо вам удасться, залишаючись спокійними, розлютити ворогів, ви отримаєте безперечну перевагу. Роздратуйте недругів. Знайдіть шпарину в їхньому марнославстві, через яку їх можна роз’ятрити, — і вони у вас на гачку.
ІТАКІ СІҐЕМУНЕ САМ ЗМЕЛЮЄ ЧАЙ
Кіотський сосідай Ітакура Суво-но-камі Сіґемуне захоплювався Тядо (чайна церемонія) і зазвичай сам змелював свій чай, засідаючи в суді як суддя. І ось чому. Якось він попросив друга Еікі, торговця чаєм, сказати відверто, що люди думають про нього. «Ну, — сказав Еікі, — вони кажуть, що ви дратуєтеся через тих, хто не може до пуття свідчити, й картаєте їх, і люди бояться, аби ви розглядали їхні справи, тому що встановити правду однаково не вдається».
Я радий, що ви мені це сказали, — відповів Сіґемуне, — я й сам тепер бачу, що звик різко розмовляти з людьми, і, звичайно, прості люди й ті, хто не вміє виступати, починають хвилюватися й не можуть викласти свою справу до пуття. Я потурбуюся, щоб надалі такого більше не було». Відтоді він у суді ставив перед собою чайний млинок, а попереду — невеличку сьодзі з васі, і тоді Сіґемуне сідав і змелював чай, заспокоюючись у такий спосіб, коли слухав виклад справи. Тепер йому нескладно було побачити, чи він хвилюється, бо, коли він був спокійний, змелений чай потрібної консистенції сипався рівномірно. Таким чином, судовий розгляд відбувався безсторонньо, і люди верталися із суду задоволеними.
У січні 1809 року Наполеон, збуджений і стривожений, поспішав до Парижа з Іспанії. Його шпигуни й повірники підтверджували чутку, що міністр закордонних справ Талейран разом із міністром поліції Фуше організовували проти нього змову. Відразу після прибуття до столиці шокований імператор викликав до себе міністрів. Щойно вони приїхали, він провів їх до зали нарад, а тоді почав ходити сюди й туди, нарікаючи на те, що якісь змовники гуртуються проти нього, спекулянти обвалюють біржу, законодавці не поспішають здійснювати його політику, а власні міністри підривають його владу.
Поки Наполеон говорив, Талейран із байдужим виглядом слухав, спершись на камін. Дивлячись Талейранові в очі, Наполеон голосно промовив: «Зрада міністрів виявляється тоді, коли вони починають сумніватися». Промовляючи слово «зрада», Наполеон сподівався, що міністр перелякається. Але спокійний Талейран лише усміхнувся у відповідь.
Вигляд підданого, який безтурботно вислуховує звинувачення, які погрожували йому шибеницею, довів Наполеона до краю. Деякі міністри, сказав він, хочуть його смерті, і ще на крок наблизився до Талейрана, який і далі дивився спокійно. Нарешті Наполеон вибухнув. «Ви боягуз, — вигукнув він в обличчя Талейрана, — ганьба вам. У вас немає нічого святого. Ви могли б продати власного батька. Я збагатив вас, а ви прагнете всіляко мені зашкодити». Інші міністри не йняли віри й перезиралися, вони досі не бачили безстрашного генерала, завойовника Європи, в такому стані.