«Ви заслуговуєте, щоб вас розбили на друзки, як скло, — продовжував Наполеон і притупнув ногою. — У мене досить влади, щоб зробити це, але я занадто зневажаю вас, щоб бруднитися. Чому я не повісив вас на воротах Тюїльрі? Але час ще є». Наполеон задихався від крику, почервонів, вирячив очі, але вів далі: «Між іншим, ви лайно в шовкових панчохах… А ваша дружина? Чому ви не говорили мені, що Сан-Карлос її коханець?» — «Мені й на гадку не спливло, сір, що ця інформація якось вплине на вашу чи мою велич», — спокійно відказав незворушний Талейран. Наполеон вигукнув ще кілька образ і пішов геть. Талейран поволі прошкандибав через кімнату. Слуга подав плащ, а він звернувся до колег-міністрів (усі боялися, що більше ніколи його не побачать) і сказав: «Дуже шкода, панове, що велика людина так поводиться». Попри весь свій гнів, Наполеон не заарештував свого міністра закордонних справ. Він просто звільнив його з посади і заборонив з’являтися при дворі, вважаючи, що для такої людини приниження — достатнє покарання. Невдовзі всі дізналися про те, як імператор утратив контроль над собою і як Талейран принизив його, зберігаючи самовладання і гідність. Сторінку перегорнуто: вперше люди бачили, як великий імператор утратив витримку в складній ситуації. Усі відчули, що йдеться до занепаду. Як згодом казав Талейран: «Це стало початком кінця».
Тлумачення
Це справді був початок кінця. До Ватерлоо залишалося ще шість років, але Наполеон поволі сповзав до поразки, що кристалізувалася в 1812 році після катастрофічного вторгнення до Росії. Перші ознаки цього помітив Талейран, особливо на прикладі ірраціональної війни з Іспанією. Ще 1808 року міністр вирішив, що задля миру в Європі Наполеон має піти. І тому він із Фуше організували змову проти імператора.
Можливо, змова була лише хитрістю, покликаною збити Наполеона з пантелику. Бо важко повірити, буцімто двоє найбільш практичних чоловіків в історії зупиняться у своїй змові на півдорозі. Можливо, вони просто каламутили воду, аби спонукати Наполеона помилитися. І ось усі побачили, як імператор у нападі гніву втрачає самовладання, що дуже зашкодило його іміджу.
Це проблема дражливої реакції. Спочатку це може викликати страх, але тільки в небагатьох. З часом буря вщухає і з’являються інші реакції — збентеження і незручність через утрату крикуном самовладання й обурення через почуте. Спересердя ви вдаєтеся до несправедливих і перебільшених звинувачень. Кілька таких тирад — і люди почнуть рахувати дні до вашого залишення сцени.
Якщо можна, варто обійтися без ворожості… Зовсім зайве розмовляти з людиною зі злістю, демонструвати ненависть словами або своїм виглядом — це небезпечно, нерозумно, безглуздо і вульгарно. Злість і ненависть можна виявляти лише своїми діями. Почуття будуть дієвіші, доки ви не вдаєтеся до інших способів. Укус отруйний лише в холоднокровних тварин.
Дізнавшись про змову проти нього, у якій узяло участь двоє найважливіших міністрів, Наполеон, звичайно, мав усі підстави для занепокоєння і гніву. Але такою злісною реакцією на людях він лише продемонстрував своє розчарування. Виявити своє розчарування прилюдно означає показати, що ви більше не впливаєте на перебіг подій; це безпорадна дія дитини, яка вдається до істерики, щоб наполягти на своєму. Владна людина ніколи не виявляє таку слабкість.
У цій ситуації Наполеон міг зробити інакше: подумати про те, чому двоє високопосадовців повстали проти нього, й вислухати та розпитати їх. Міг би спробувати перетягти їх на свій бік. Міг би навіть спекатися їх, перетворивши ув’язнення або страту на зловісну демонстрацію сили.
Без тирад, без дитячих вибриків, без незручних ефектів післядії — тільки спокійний і рішучий розрив відносин.
Пам’ятайте: напади гніву не лякають і не стимулюють лояльність. Вони лише викликають сумніви щодо вашої сили. Демонстрація слабкості, бурхливі емоції — провісники падіння владної особи.
Наприкінці 1920-х років Хайле Селассіє майже забезпечив собі цілковитий контроль над Ефіопією, яка, на його думку, потребувала сильного і об’єднаного керівництва. Як регент імператриці Заудіту (пасербиці покійної королеви) і претендент на трон, Селассіє витратив кілька років на послаблення влади різних ефіопських воєначальників. На його шляху залишалась одна перешкода: імператриця та її чоловік Рас Ґуґса. Селассіє знав, що королівське подружжя ненавидить його і хоче позбутися, і тому, щоб припинити їхню змову, він призначив Ґуґсу губернатором північної провінції Беґемедер, змусивши його поїхати зі столиці, де жила імператриця.
Протягом кількох років Ґуґса вдавав лояльного адміністратора. Але Селассіє йому не довіряв, бо знав, що Ґуґса та імператриця хочуть помститися. Час минав, але Ґуґса нічим себе не виявляв, і шанси змови лише зростали. Селассіє знав, що треба робити: виманити Ґуґсу й змусити його діяти, не завершивши приготування.
МАВПА І ОСА
Мавпа жувала стиглу грушу, а їй докучала настирлива оса, яка неодмінно хотіла отримати свою частку. Вона спершу лякала мавпу, щоб та негайно задовольнила її вимогу, а потім просто примостилася на плід, але мавпа її відігнала. Уїдлива оса почала лаятись; використавши весь арсенал образ, які мавпа спокійно слухала, оса так роз’ятрилася, що, забувши про покарання, підлетіла до морди мавпи та вжалила її з такою люттю, що не змогла витягти жало й відірвалася від мавпи, залишивши його в рані, але й прирікши себе на смерть більш болісну, ніж укус, отриманий мавпою.
Протягом кількох років північне плем’я азебу ґалла вело повстанську боротьбу з офіційною владою, грабуючи місцеві села і відмовляючись платити податки. Селассіє не протидіяв повстанцям, даючи їм змогу зміцнитися. Нарешті, 1929 року він наказав Расу Ґуґсі повести армію проти повстанців. Ґуґса погодився, але подумки обурювався, бо не мав претензій до азебу ґалла, а наказ боротися з ними вражав його гордість. Він не міг не виконати наказ, але, збираючи армію, почав поширювати огидні чутки, начебто Селассіє планує покатоличити країну та перетворити її на колонію Італії. Армія Ґуґса росла, і деякі племена, звідки походили солдати, потай домовилися повстати проти Селассіє. У березні 1930 року величезна армія чисельністю 35 000 солдатів рушила, але не на азебу ґалла, а на південь — до столиці Аддис-Абеби. Упевнено спираючись на свою потугу, Ґуґса відверто очолив священну війну проти Селассіє, щоб його повалити і повернути країну справжнім християнам.
Він не помітив приготованої пастки. Перш ніж наказати Ґуґсі воювати з азебу ґалла, Селассіє підстрахувався, забезпечивши собі підтримку ефіопської церкви. Ще до повстання він підкупив кількох основних союзників Ґуґси, аби ті не брали участі в битві. Коли повстанська армія рушила на південь, з’явилися літаки, що скидали летючки, у яких ішлося про те, що церковні ієрархи визнали Селассіє реальним християнським лідером Ефіопії й піддали екскомунікації Ґуґсу за розпалювання громадянської війни. Летючки значно зменшили запал учасників священної війни. І коли вже мала розпочатися битва, а обіцяна Ґуґсі підтримка союзників не з’явилася, солдати почали тікати чи переходити на інший бік.
Коли почався бій, повстанська армія швидко розпалася. Рас Ґуґса відмовився здатися й поліг у бою. Імператриця з розпуки через смерть чоловіка померла через кілька днів. 30 квітня Селассіє офіційно проголосив себе імператором Ефіопії.
Тлумачення
Хайле Селассіє завжди дивився на кілька ходів уперед. Він знав, що, коли дозволити Расу Ґуґсі визначити час і місце повстання, небезпека буде набагато більшою, ніж якщо змусити його діяти за планом Селассіє. Тож він спровокував його на заколот, натиснувши на його гідність: він наказав йому воювати проти тих, із ким Ґуґса не сварився, від імені людини, яку ненавидів. Продумавши все наперед, Селассіє подбав про те, щоб повстання Ґуґси зійшло нанівець, і тоді можна буде покінчити з двома останніми ворогами.