Власне, суаре барона Ротшильда відбивали його прагнення ввійти не тільки у французькі ділові кола, але й у суспільство. Циндрячи гроші на свої потлачі, він сподівався показати, що його вплив простягався далі за гроші — до коштовної царини культури. За допомогою грошей Ротшильд міг здобути соціальне прийняття, але підмурівок підтримки — єдине, чого гроші не могли купити. Щоб здобути свої статки, він мав їх витрачати. Тобто стратегічна щедрість — здатність бути гнучким зі своїми статками, змусити їх працювати — не купувати об’єкти, а завойовувати людські серця.
Величезна влада Медічі в ренесансній Флоренції спиралася на статки, зароблені банківською справою. Але в багаторічній республіці Флоренції сама ідея про те, що гроші дають владу, суперечила величним демократичним цінностям міста. Козімо де Медічі, перший славетний представник родини, давав цьому раду, ніде не висовуючись. Він не хизувався своїм багатством. Але вже на час повноліття його онука Лоренцо в 1470-х роках статки родини були величезними, а їхній вплив надто помітним, щоб його можна було приховувати й далі.
Лоренцо вирішив проблему на свій розсуд, розробивши стратегію відвертання уваги, якою багатії відтоді й користувалися: він став найвідомішим в історії патроном мистецтв. Лоренцо не лише давав гроші на малярство, а й створив найкращі в Італії навчальні майстерні для молодих художників. Саме в одній із таких шкіл його увагу привернув молодий Мікеланджело, і Лоренцо запросив юнака жити у своєму домі. Те саме він зробив і для Леонардо да Вінчі. Леонардо і Мікеланджело відплатили йому за щедрість, ставши лояльними митцями в його стайні.
Під час зіткнень із ворогами Лоренцо завжди застосовував зброю меценатства. Коли в 1472 році Піза, традиційний ворог Флоренції, загрожувала повстати проти неї, Лоренцо погамовував людей, надаючи фінансування Пізанському університету, який давно вже втратив свій вплив, а був колись гордістю і радістю міста. Пізанці не мали захисту від такого підступного маневру, який водночас підсилював їхню любов до культури і гасив бажання битися.
Тлумачення
Лоренцо, безумовно, любив мистецтво, але він також був свідомий того, що патронування мало й практичну мету. У Флоренції тієї епохи банківська справа не була найпопулярнішим способом заробляння, і як джерело влади її не поважали. Мистецтво було на протилежному полюсі — полюсі квазірелігійної трансценденції. Витрачаючи гроші на мистецтво, Лоренцо відводив думку людей від непривабливого джерела багатства, виставляючи себе значним паном. Стратегічну щедрість найкраще використовувати, щоб відвернути увагу оточення від непривабливої дійсності й оповити себе киреєю мистецтва або релігії.
Луї XIV мав орлине око на стратегічну силу грошей. Коли він зійшов на трон, впливові вельможі постійно дошкуляли монархії й схилялися до заколотів. Тож Луї доводив аристократів до зубожіння, змушуючи їх циндрити гроші на збереження свого становища при дворі. Роблячи їх залежними на щодень від королівської щедрості, він міцно тримав їх у руках.
Потім, завдяки стратегічній щедрості, Луї поставив вельмож на коліна. Ось як це відбувалося: варто було королю помітити впертого царедворця, як він використовував свої багатства, аби приготувати ґрунт. Спочатку король ніби ігнорував його, змушуючи нервувати. Потім чоловік раптом дізнавався про призначення сина на добре оплачуване місце, про те, що в його рідних місцях проведено щедрі виплати, про те, що йому подарували картину, яку він давно хотів мати. Усі подарунки йшли від Луї. Нарешті, через кілька тижнів або місяців Луї звертався до царедворця з проханням про послугу, яка була потрібна королеві від самого початку. Людина, яка колись присягалася повалити короля, втрачала бажання змагатися з монархом. Відвертий хабар обурив би чоловіка, а от на такий підступ ради нема. Якщо Луї бачив, що земля тверда і ніщо в ній не проросте, він спочатку розм’якшував ґрунт і вже тоді сіяв, що йому треба.
Тлумачення
Луї розумів, що в ставленні до грошей у нас глибоко вкорінений емоційний складник. У дитинстві наші складні почуття до батьків зосереджуються довкола подарунків, ми сприймаємо дарування як знак любові і схвалення. І цей емоційний складник лишається назавжди. Одержувачі подарунків, зокрема грошових, раптом стають уразливими, як діти, особливо якщо дарує поважна людина. Вони не здатні протистояти цьому, їхня воля розм’якшується, наче ґрунт, який розм’якшував Луї.
Найбільший ефект дає подарунок, який з’являється нізвідки. Він має вирізнятися тим, що такого ніколи нікому не дарували, або дарувальник раніше байдуже ставився до одержувача. Що частіше ви даруєте конкретним людям, то менш дієвою стає ця зброя. Якщо вони не сприймуть ваші подарунки як щось само собою зрозуміле, що було б межею невдячності, то образяться на таку ніби благодійність. Сюрприз дітей не зіпсує, але триматиме їх у послуху.
Антиквар Фушімія, який жив у місті Едо (давня назва Токіо) в XVII столітті, якось зупинився в сільському чайному будиночку. Насолодившись піалою чаю, він кілька хвилин розглядав її та, заплативши за неї, забрав із собою. Місцевий ремісник бачив це, почекав, поки Фушімія піде, а тоді спитав стареньку власницю будиночка, хто це був. Вона розповіла, що це найвідоміший у Японії знавець, антиквар даймо Іцумо. Ремісник вибіг із будиночка, наздогнав антиквара і почав благати продати йому піалу, бо вона, напевно, цінна, якщо так вирішив Фушімія. Фушімія зайшовся сміхом: «Це звичайна бідзенівська кераміка, — пояснив він, — ніякої цінності вона не має. Я розглядав її, бо мені здалося, що чай у ній якось дивно парує, і я подумав, що в піалі може бути якийсь витік». (Аматори чайної церемонії цікавилися незвичайними дивами в природі). Оскільки ремісник благав і далі, Фушімія подарував йому піалу.
Гроші найкорисніше витрачати тоді, коли їх у вас видурюють, бо в цьому разі ви купуєте ощадливість.
Ремісник узявся показувати піалу людям, намагаючись знайти експерта, який високо оцінить її, але всі казали, що це звичайнісінька кераміка. Незабаром він занедбав свою роботу, думаючи тільки про піалу і про те, скільки він уторгує за неї. Нарешті, він пішов до Едо і відвідав Фушімію в його крамниці. Антиквар побачив, що він знехотя завдав чоловікові болю, змусивши його повірити, буцімто піала має велику вартість, і тому зглянувся на ремісника й заплатив йому 100 ріо (золотих). Піала і справді була посереднім екземпляром, але антиквар хотів позбавити ремісника обсесії і водночас допомогти йому повірити, що його зусилля не були марні. Той подякував і пішов задоволений.
Незабаром поширилася чутка, що Фушімія придбав піалу. Усі японські антиквари пропонували йому продати її, бо те, що він придбав за сто ріо, мало коштувати набагато більше. Він намагався розповісти їм, як усе сталося, проте антиквари не вгавали. Фушімія, зрештою, поступився й виставив піалу на продаж.
На аукціоні два покупці одночасно запропонували за неї 200 ріо і почали сперечатися, хто зробив ставку першим. Далі сперечальники зчепилися один з одним і в цей час перекинули стіл, а піала впала додолу й розбилася на друзки. Аукціон довелося припинити. Фушімія зібрав друзки і склеїв піалу та потім прибрав її, вважаючи, що на цьому край. Проте через кілька років до крамниці зайшов великий майстер чайної церемонії Мацудаїра Фумаї та попросив показати йому піалу, яка на той час стала легендарною. Фумаї уважно оглянув її. «Як виріб, — сказав він, — вона багато не коштує, але чайний майстер цінує почуття і асоціації вище за власну вартість». Він придбав піалу за чималі гроші. Склеєний звичайний керамічний виріб став одним із найвідоміших антикварних предметів у Японії.