МАЙСТЕРНІСТЬ БУТИ ПЕРШИМ
Багато хто сяяв би, наче Фенікс, у своїй професії, якби йому не передували інші. Бути першим — велика перевага, а висока посада перевагу подвоює. У вас будуть кращі шанси після першої ж роздачі… Піонери домагаються слави завдяки своєму походженню, а шанси наступників, як-от молодших синів, набагато скромніші… Соломон мудро вибрав миролюбність, залишивши войовничість батькові. Завдяки зміні курсу йому легше було стати героєм… А наш великий Філіп II правив усім світом із трону своєї далекоглядності на диво наступним століттям. Якщо його непереможний батько був зразком енергійності, Філіп став парадигмою розважливості… Така новина та добрі поради допомогли йому посісти своє місце серед великих. Не кидаючи своє мистецтво, винахідливі йдуть із уторованої стежки і навіть у старих як світ професіях знаходять свою дорогу до слави. Горацій залишає епічну поезію Вергілію, а Марціал лірику — Горацію. Теренцій обрав комедію, Персій — сатиру, і кожен із них сподівався стати першим у своєму жанрі. Смілива уява ніколи не піддавалася легкій імітації.
Коли після славетного перебування на троні впродовж 55 років у 1715 році помер Луї XIV, усі погляди зосередилися на його правнукові та обраному наступникові, майбутньому Луї XV. Чи стане колись цей п’ятирічний хлопчик таким же великим правителем, як Король-Сонце? З країни на межі громадянської війни Луї XIV створив наймогутнішу державу в Європі. Останні роки його правління були нелегкими, бо король був старий і втомлений, але всі сподівалися, що дитина виросте і стане ще сильнішим монархом, який розворушить свій край і зміцнить підвалини, закладені Луї XIV.
З огляду на такі сподівання хлопцеві дали як наставників найкращих мислителів Франції, які мали навчити його мистецтву керувати державою, методам, які Луї XIV довів до досконалості. У його освіті все було враховано. Але коли 1726 року Луї XV посів трон, його наче підмінили: йому більше не треба було вчитися, догоджати іншим, самостверджуватися. Він стояв на чолі великої держави, мав багатство і владу. І міг робити, що заманеться.
У перші роки правління Луї XV поринув у насолоди, залишивши керування державою міністрові Андре-Еркюлю де Флері. Це нікого не схвилювало, бо він був іще молодим і йому кортіло добряче розважитись, а Флері був гарним міністром. Але поступово ставало ясно, що цей період загрожує затягнутися. Луї не подобалось урядувати. Його не цікавив фінансовий стан Франції або можливість війни з Іспанією, йому дошкуляла нудьга. Нудьга була йому нестерпна. Якщо він не полював на оленів і не переслідував юних красунь, то гайнував час за картярським столом, безрозсудно витрачаючи величезні суми за один вечір. Двір своїм звичаєм відображав смаки володаря. Картярство і пишні гульбища перетворилися на обсесію. Надвірні не переймалися майбутнім Франції — уся їхня енергія йшла на причарування короля, вони змагалися за титули, які гарантували їм довічні пенсії, та кабінетні посади, на яких мало працюють і багато отримують. Паразити стікалися до двору, а борги держави зростали.
1745 року Луї покохав мадам де Помпадур, жінку із середнього стану, якій удалося піднятися завдяки своїм чарам, неабиякому розуму і вдалому заміжжю. Мадам де Помпадур стала офіційною фавориткою короля, законодавицею мод і арбітром смаку у Франції. Але вона мала і політичні амбіції і, зрештою, стала неофіційним прем’єром, і саме вона, а не Луї, вирішувала, кого з головних міністрів кабінету наймати на посаду чи звільняти з роботи.
З роками Луї дедалі більше потрібні були розмаїті розваги. На терені Версалю він спорудив бордель «Оленячий парк», де жили найгарніші дівчата Франції. Луї мав до нього доступ цілодобово через підземні ходи і таємні сходи. Після смерті мадам де Помпадур у 1764 р. її заступила фаворитка короля мадам Дю Барі, яка невдовзі прибрала до рук двір, а потім, як і де Помпадур, почала втручатися в державні справи. Якщо якийсь міністр не вдовольняв її, його звільняли. Уся Європа була вражена, коли пекарівна дю Барі домоглася звільнення міністра закордонних справ і найбільш здібного французького дипломата Етьєна де Шуазеля. Він, мовляв, не надто поважав її. З плином часу шарлатани і пройдисвіти звили гнізда у Версалі й підігрівали інтерес Луї до астрології, окультизму і бізнесових махінацій. Розманіжений підліток, який багато років тому став на чолі Франції, з роками ставав іще гіршим.
Мотто, яке пов’язують із правлінням Луї XV, було «Après moi, le déluge» — «Після мене хоч потоп», або Після мене нехай ту Францію хоч із корінням вигладило б. І справді, коли Луї, виснажений дебошами, нарешті помер 1774 року, країна і його власні фінанси були в страшному занепаді. Його онук Луї XVI успадкував королівство, яке вкрай потребувало реформ і сильного лідера. Але Луї XVI виявився ще слабшим за діда і міг лише спостерігати, як країна скочується до революції. 1792 року республіка, проголошена Французькою революцією, скасувала монархію, і дала королю прізвисько «Луї Останній». Через кілька місяців його поставили навколішки перед гільйотиною і зняли з голови корону, яка втілювала пишноту і владу, якими наділив її Король-Сонце.
ЖИТТЯ ПЕРИКЛА
Замолоду Перикл дуже боявся народу: він був схожий на тирана Пісістрата; його приємний голос, легкість і швидкість мови в бесіді лякали цією схожістю дуже старих людей. А що він володів багатством, походив із знатного роду, мав впливових друзів, то боявся остракізму і тому не цікавився громадськими справами, але в походах був хоробрий і шукав небезпек. Коли ж Арістід помер, Фемістокл був у вигнанні, а Кімон через походи перебував здебільшого поза Елладою, Перикл із запалом узявся за політичну діяльність. Він став на бік демократії і бідних, а не на бік багатих і аристократів — усупереч своїм абсолютно не демократичним природним схильностям. Мабуть, він боявся, аби його не запідозрили в прагненні до тиранії, а крім того бачив, що Кімон стоїть на боці аристократів, які його дуже люблять. Тому Перикл і заручився прихильністю народу, щоб гарантувати собі безпеку і зібрати сили для боротьби з Кімоном.
Одразу ж після цього Перикл змінив і весь свій спосіб життя. У місті бачили, як він іде лише однією дорогою — на майдан і до Ради.
Тлумачення
З країни, яка наприкінці 1640-х загрузла в руйнівній громадянській війні, Луї XIV створив найпотужнішу державу в Європі. Видатні генерали тремтіли в його присутності. Кухар якось припустився помилки, готуючи страву, і наклав на себе руки, аби не наразитися на гнів короля. Луї XIV мав багато коханок, але їхня влада не виходила за межі спальні. Він зібрав при дворі найбільш блискучі уми свого часу. Символом його влади став Версаль: відмовившись від палацу предків, Лувру, Луї вивершив власний палац, що символізувало нові правила і лад. Він зробив Версаль центром свого правління — сюди приїздили очільники найбільших країн Європи. Тобто Луї очолив занепалу французьку монархію і наповнив її своїми символами і променистою силою.
Натомість Луї XV символізує долю тих, хто успадковує щось велике або йде слідами великої людини. Здавалося б, синові або наступникові легко будувати на надійному підмурівку, що йому залишився, але в царині влади все виходить навпаки. Розманіжений і розпещений син зазвичай розпускає свій спадок. Йому абсолютно байдуже, що його батько хотів зробити для своєї держави. Як сказав Мак’явеллі, людей до дії спонукає необхідність, а якщо необхідність зникає, залишається гнилість і занепад. Не маючи потреби в зміцненні своєї влади, Луї XV неминуче став інертним. За його правління Версаль, символ влади Короля-Сонця, перетворився на банальний палац насолод — своєрідний Лас-Вегас монархії Бурбонів. Версаль тепер уособлював усе те, що ненавиділо в королі уярмлене селянство Франції, і під час революції воно радо його грабувало.