Якось під час поїздки по Сполучених Штатах Черчилль відвідав Люса в його офісі, і вони обоє задивилися на картину. Видавець зауважив: «Гарна картина, але, на мій погляд, у ній бракує чогось на передньому плані… ну, скажімо, овечок». Наступного дня Люсові зателефонував секретар Черчилля з проханням переслати картину до Англії. Люс так і зробив, потерпаючи, що, мабуть, образив колишнього прем’єр-міністра. Проте через кілька днів картина повернулася до Люса, але в ній дещо змінилося: тепер на передньому плані мирно паслася самотня вівця.
Тлумачення
За своїм суспільним статусом і славою Черчилль був на дві голови вищий за Люса, але той теж був впливовою людиною. Отже, чому зауваження американського видавця викликало в Черчилля побоювання? Нащо прислухатися до критики дилетанта?
Двір — тобто весь світ дипломатів і міжнародних державців, а також журналістів, які запобігають перед ними, — це місце взаємозалежності. Ображати впливових людей чи дошкуляти їм, критикуючи їхній смак, нерозважливо, навіть якщо вони нижчі за своїм статусом або на одному рівні з вами. Якщо така людина, як Черчилль, може не образитися на критику такого чоловіка, як Люс, то Черчилль — незрівнянний надвірний. Отже, імітуйте Черчилля — домальовуйте овечку. Завжди корисно грати роль послужливого двірського, навіть якщо у вас немає пана.
Талейран був неперевершеним надвірним, особливо на службі у свого пана — Наполеона. Коли вони тільки познайомилися, Наполеон побіжно зауважив: «Днями я завітаю до вас на ланч». У Талейрана був будинок в Отей на околиці Парижа. «Матиму за честь, mon général, — відповів міністр. — І, оскільки мій будинок недалеко від Булонського лісу, ви зможете розважитися й постріляти після обіду».
«Я не люблю стрільби, — сказав Наполеон, — але я люблю полювання. Чи у Булонському лісі є вепри?» Наполеон був родом із Корсики, де полювання на вепра — улюблена розвага. Питаючи про вепрів у паризькому парку, він показував себе провінціалом, справжнім селюком. Проте Талейран не розсміявся, він не міг устояти перед спокусою розіграти людину, яка була тепер його керівником у політиці, але не перевершувала його ні за походженням, ні за аристократизмом, бо Талейран належав до давнього аристократичного роду. Тож на питання Наполеона він відповів просто: «Небагато, mon général, але, думаю, одного принаймні ви знайдете». Вони домовилися, що Наполеон приїде до Талейрана наступного дня о сьомій ранку і пробуде там до наступного дня. «Полювання на вепра» відбудеться в другій половині дня. Увесь ранок збуджений генерал говорив тільки про полювання на вепра. Тим часом Талейран потайки відрядив слуг на базар, наказавши купити двох величезних чорних свиней і доправити їх до великого парку.
Після обіду мисливці із собаками рушили до Булонського лісу. За таємним сигналом Талейрана слуги випустили одну свиню. «Бачу вепра!» — радісно заволав Наполеон і скочив на коня, аби почати гонитву. Талейран залишився позаду. Через півгодини галопування по парку «вепра», нарешті, вдалося схопити. У мить тріумфу до Наполеона наблизився один із його ад’ютантів, який розумів, що це створіння не могло бути вепром. Він боявся, що з генерала почнуть кепкувати, щойно історія набуде розголосу. «Сір, — звернувся він до Наполеона, — ви ж розумієте, що це не вепр, а свиня».
Розлютившись, Наполеон пустив коня чвалом до будинку Талейрана. Дорогою він зрозумів, що може стати об’єктом безлічі жартів і що картання Талейрана лише поставить його в іще смішніше становище — ліпше звести все на жарт.
Талейран спробував утішити вражене самолюбство генерала. Він попросив Наполеона почекати з поверненням до Парижа — треба ще раз пополювати в парку. Там було багато кроликів, на яких полюбляв полювати Луї XVI. Талейран навіть запропонував Наполеонові вибрати собі рушницю з колекції Луї. Лестощами і умовляннями він переконав Наполеона ще пополювати.
Мисливці рушили до парку надвечір. Дорогою Наполеон сказав Талейранові: «Я не Луї XVI і не вб’ю жодного кролика». Але сталося диво — надвечір парк кишів кроликами. Наполеон підстрелив не менше півсотні, і його гнів змінився на задоволення. Наприкінці бурхливого полювання до Наполеона під’їхав той самий ад’ютант і прошепотів на вухо: «Направду, сер, я починаю думати, що це не дикі кролики. Підозрюю, що цей крутій Талейран іще раз пожартував із нас». (Ад’ютант мав рацію: Талейран послав кількох слуг на базар, і вони купили багато кроликів і випустили їх у Булонському лісі).
Наполеон негайно скочив на коня і галопом помчав геть, цього разу — до Парижа. Пізніше він погрожував Талейранові, попереджав, що, коли той комусь про це розкаже і зробить його посміховиськом для Парижа, розплата буде жахливою.
Багато місяців спливло відтоді, перш ніж Наполеон зміг знову довіряти Талейранові, хоча так ніколи й не вибачив того приниження.
Тлумачення
Надвірні схожі на магів: вони шахрують із зовнішнім виглядом, показуючи оточенню лише те, що хочуть.
Талейран був великим магом двірської інтриги, і, якби не ад’ютант Наполеона, йому б усе зійшло з рук: і панові догодив би, і покпив би з генерала. Але поведінка при дворі — тонке мистецтво: якщо не помітити пастку або припуститися непоправної помилки, ваші найкращі трюки зійдуть нанівець. Не ризикуйте, аби вас на чомусь не спіймали: нехай люди не бачать, як ви це все робите. Якщо це станеться, ви відразу ж в уяві людей перетворюєтеся з надвірного з гарними манерами на огидного негідника. Приділяйте якнайбільше уваги приховуванню своїх маніпуляцій, щоб пан вас не викрив.
Закон 25.
Створіть для себе новий імідж
СУДЖЕННЯ
Не погоджуйтеся на роль, яку накидає вам суспільство. Створіть для себе новий імідж, що привертатиме увагу й не обридне людям. Краще самі створіть свій імідж, бо люди можуть зробити це за вас. Додайте театральності своїм публічним жестам і діям — це посилить ваш вплив, а ваша індивідуальність здаватиметься всеосяжною.
Юлій Цезар уперше привернув до себе увагу римського суспільства 65 р. до н. е., коли обійняв посаду еділа, чиновника, який відповідав за розподіл збіжжя й організацію масових розваг. Він організував низку ретельно підготовлених і спланованих у часі видовищ — полювання на диких звірів, екстравагантні гладіаторські бої, театральні змагання. У кількох випадках він оплачував ці вистави своїм коштом. У простих людей його ім’я незабаром стало міцно асоціюватися з цими улюбленими розвагами. У міру того як він поволі дійшов до посади консула, популярність у народі стала чудовим підмурком його влади. Він створив собі імідж видатного шоумена.
У 49 р. до н. е. Рим перебував на межі громадянської війни через суперництво двох лідерів — Цезаря і Помпея. У момент найвищої напруги Цезар, шанувальник сцени, пішов до театру на виставу, а після її закінчення, замислений, повертався в темряві до свого табору на березі річки Рубікон, що розділяла Італію й Галлію, де тривала його кампанія. Перейти зі своєю армією річку й опинитися на італійському березі означало б для Цезаря початок його війни з Помпеєм.
У своєму штабі Цезар озвучив обидві позиції. Зрештою, завершуючи монолог, він показав на височенного солдата, який заклично сурмив, ідучи мостом через Рубікон, і промовив: «Приймімо це як знак від богів і ходімо туди, куди він кличе нас мститися нашим лукавим ворогам. Жереб кинуто!» Він промовляв зловісно й драматично, показуючи на річку й дивлячись генералам в очі. Він знав, що генерали вагалися, але його промова переконала їх відчуттям драматичності моменту й ваги часу. Прозаїчніша промова ніколи не мала б такого ефекту. Генерали пристали до нього, і Цезар із армією перейшов Рубікон. Того ж року Помпей зазнав поразки, а Цезар став диктатором Рима.