Зухвальство викликає страх, страх створює авторитет. Зухвалий крок надасть вам масштабності й сили. Якщо цей крок несподіваний, потайний і стрімкий, як у змії, він завдасть набагато більше страху оточенню. Такий крок створює прецедент: далі люди готуватимуться до захисту, із жахом очікуючи удару.
Якщо не йти до кінця з належною рішучістю, це означає рити собі глибшу могилу. Якщо ви беретеся до справи без належної впевненості, то самі шукаєте собі клопотів. З появою труднощів ви розгубитеся, шукатимете альтернативу, якої немає, мимоволі створюючи ще більше проблем. Тікаючи від мисливця, переляканий заєць легше потрапляє в тенета.
Нема до величі заквітчаних доріг.
І Геркулес цю істину засвідчить зміг,
Коли в усіх своїх випробах переміг.
Та і в переказах нема де прочитати,
Щоб ще якийсь півбог таке міг подолати.
Пройти крізь всі завади він зумів, —
В історії таких немає й поготів.
Але був лицар — понад лихом пан,
Якого поривав до звершень талісман.
Він прагнув до романтики, свобод
І лицарських омріяних пригод.
Його з товаришем вела вперед уява.
Ось вони їдуть й бачать: на стовпі — об’ява,
І вершники прочитують на ній:
«Лицáрю, в добру пору
Відкриється твоєму зору
Те, що прославить подвиг твій.
Ти мусиш бродом річку перейти,
А далі власними руками
Підняти величезний камінь,
Що бачиш на тім боці ти,
І винести на височезну гору,
Верхи якої недосяжні зору».
Один з двох шевальє аж зблід,
Як подивився на той брід:
«А раптом там не тільки бистрина,
А ще і незглибима глибина?
І ми брестимемо за гоном гон,
Та це ж не камінь, а камінний слон!
Якийсь мудрець чи витівник,
Що до дивацьких жартів звик —
Аби людина й пробувать не сміла —
Таке придумав ще й на гору пнути,
Не зупиняючись, аби пересапнути,
Та це хоч і кому зробить несила.
Хіба що можна переправити дитину,
Завдаючи маля собі на спину,
Проте то вже була б дрібниця,
І на таке шкода й дивиться,
Бо то не вчинок, а марниця.
І тому вигадка така —
Це пастка, розрахована на простака.
Нехай вже буде тому грець, —
Я їду геть!» І смиконув за віжки,
Не дбаючи про неславу нітрішки.
А другий лицар рушив навпростець
Крізь плин бурхливий бистрих вод —
Нема для нього перешкод.
Тепер нема йому зупину:
Він завдає слона на спину
Й несе щосили без спочину
На височезну верховину.
А вже на скелі — скільки зір сягне —
Він бачить мур і місто осяйне.
Слон раптом скрикнув і замовк. І тут солдати
Біжать зі зброєю. Чи ж будуть нападати?
Хтось міг би вже й п’ятами накивати,
Але нікому в цю буремну мить
Відважне серце не спинить!
Час лицарю до бою стати:
Якщо судилась смерть, то вміє він вмирати!
Аж диво сталося: солдати
Прибігли, щоб його вітати.
У цих людей король помер,
І лицар стане королем тепер!
Не вірить лицар... й трохи лячно:
Такий тягар! Та відмовлять невдячно —
Трон королівський — це не простий дар,
І може бути затяжкий тягар...
Так само папа Сікст казав,
Коли тіару покладав
(Втім, непогано — можна й так сказати —
І папою, і королем ставати).
Та незабаром без облуди
Вже відповідь на це дізнались люди.
Сліпій Фортуні начебто байдуже,
Чи за добро ви діждетесь віддачі.
То як побачите, що вам наразі плужить,
Своєї не цурайтеся удачі.
Завжди беріться до праці сміливо, не боячись здатися зухвалим. Для того, хто спостерігає, страх поразки в думках виконавця — це вже свідчення провалу. Вчинки небезпечні тоді, коли є сумніви в їхній слушності; тоді безпечніше нічого не робити.
Нерішучість створює розлами, сміливість їх ліквідовує. Якщо ви витрачаєте час на роздуми, коли треба бути рішучим, то створюєте розлам, який також дає оточенню час на обмірковування. Ваша нерішучість заражає людей негативною енергією, викликає занепокоєння. Скрізь виникають сумніви.
Рішучість ліквідує такі розлами. Швидкість руху та енергія дії не залишають оточенню часу на роздуми і сумніви. Нерішучість фатальна під час зваблювання, бо жертва усвідомлює ваші наміри. Сміливий рух завершує зваблення тріумфом: для рефлексій часу не залишається.
Рішучість відокремлює вас від стада. Зухвалість засвідчує вашу присутність і масштабність. Скромність зливається зі шпалерами, зухвальство привертає увагу, а до того, хто привертає увагу, приходить влада. Ми не можемо відвести очей від рішучості, з нетерпінням чекаючи на наступний сміливий крок.
Спостереження 1
У травні 1925 року п’ятьох найуспішніших французьких дилерів у галузі металобрухту запросили на «офіційну», але «суворо конфіденційну» зустріч із заступником генерального директора з Міністерства пошт і телеграфу в готелі «Крійон», у той час найфешенебельнішому готелі Парижа. Коли бізнесмени прибули, їх зустрів особисто генеральний директор Люстіґ, що чекав на них у шикарному номері на останньому поверсі.
Бізнесмени не уявляли собі, про що піде мова на зустрічі, і помирали від цікавості. Після аперитиву директор пояснив: «Панове, ця справа нагальна і вимагає повної секретності. Уряд Франції збирається знести Ейфелеву вежу». Приголомшені дилери слухали мовчки, а директор вів далі, що вежа, як нещодавно повідомляли в новинах, потребувала термінового ремонту. Її спочатку проектували як тимчасову споруду — до Всесвітньої виставки 1889 року. Відтоді витрати на її утримання значно зросли, і тепер, під час фіскальної кризи, уряд повинен витратити мільйони на її ремонт. Багатьом парижанам Ейфелева вежа була як більмо в оці, і вони хотіли б її прибрати. З часом навіть туристи забудуть про неї, і вона збережеться лише на світлинах і листівках. «Панове, — закінчив Люстіґ, — вас запросили, щоб почути ваші пропозиції уряду з цього питання».
Він дав бізнесменам урядові бланки, заповнені цифровими викладками, як-от вага металу вежі в тоннах. У них аж очі повилазили, коли вони підрахували, скільки зможуть заробити на цьому брухті. Потім Люстіґ спустився разом із гостями до лімузина, що чекав на них, і вони рушили до Ейфелевої вежі. Показавши офіційний жетон, він провів їх по всіх поверхах вежі, пересипаючи свої пояснення анекдотами. У кінці візиту Люстіґ подякував їм і запропонував подати свої пропозиції впродовж чотирьох днів.
Через кілька днів після подання пропозицій один із п’ятьох, пан П., отримав повідомлення, що виграв тендер і що на підтвердження акту продажу йому протягом двох днів слід прийти до того ж номера готелю із завіреним чеком на суму понад 250 000 франків (сьогодні це приблизно один мільйон доларів), тобто на чверть загальної суми. Після надходження чека йому видадуть документи на володіння Ейфелевою вежею. У пана П. був піднесений настрій, бо він увійде до історії як людина, яка купила і демонтувала печально відому пам’ятку. Але на той час, коли він прибув до номера готелю з чеком, його почали мучити сумніви щодо цієї справи. Чому зустріч призначено в готелі, а не в урядовій установі? Чому в цьому не брали участі інші посадовці? А раптом це — містифікація, розіграш? Слухаючи, як Люстіґ обговорював заходи з утилізації вежі, він засумнівався і вирішив відступити.