Тлумачення
У графа Люстіґа було орлине око на слабини людей. Він убачав їх у найменших жестах. Лоллер, наприклад, давав офіціантам завеликі чайові, нервував, розмовляючи з консьєржем, голосно говорив про свій бізнес. Люстіґ зрозумів, що його слабкістю була потреба у визнанні суспільством і повазі, яка, на думку Лоллера, належала йому завдяки його багатству. До того ж йому постійно ввижалася небезпека. Люстіґ зупинився в готелі, щоб підшукати здобич. У Лоллерові він побачив потрібного чоловіка, який хотів, щоб хтось зарадив його проблемам.
Тож, пропонуючи Лоллерові свою дружбу, Люстіґ розумів, що таким чином дає йому шанс на визнання іншими мешканцями готелю. Як граф, Люстіґ також пропонував нуворишеві доступ до осяйного світу старого багатства. І, ніби завершальний удар, він мав пристрій, який міг позбавити Лоллера всіх його тривог. Пристрій міг би поставити його на один щабель із самим графом, який також користувався ним. Не дивно, що Лоллер проковтнув принаду.
Пам’ятайте: шукаючи простаків, придивляйтеся до невдоволених, нещасливих, невпевнених. У них повнісінько слабин і потреб, які ви можете задовольнити. Їхня слабкість — це борозенка, за яку можна зачепитися нігтем великого пальця і повертати її як вам заманеться.
І доки я в темі, маю згадати ще один факт: характер людини можна пізнати за тим, як вона поводиться з дрібницями — вона тоді буває необачною. Тоді добре спостерігати за безмежним егоїзмом людської природи, коли чужі клопоти нікого не хвилюють; якщо ці слабини проявляються в дрібницях або загальному вигляді, то виявляться вони у важливих справах, хоча тоді їх можуть приховувати. Такої нагоди не можна втрачати. Якщо в щоденних дрібницях — марницях життя… — людина необачна і дбає лише про корисне або зручне для себе, без огляду на права інших, якщо вона привласнює те, що й іншим належить, то можете бути певні, що в її серці нема справедливості і що, найімовірніше, вона — негідник, і тільки закон і примус зв’язують їй руки.
1559 року король Франції Анрі ІІ загинув під час герцю. Трон посів його син, ставши королем Франсісом ІІ, але за ним стояла дружина Анрі й королева Катерина де Медічі, яка мала багаторічний досвід керування державою. Коли наступного року Франсіс помер, Катерина перебрала керівництво країною, ставши регенткою при наступному синові в черзі успадкування престолу, майбутньому Шарлі IX, який тоді мав лише 10 років.
Основну загрозу для влади королеви становив Антуан де Бурбон, король Наварри, і його брат Луї, могутній принц Конде, які самі могли стати регентами замість Катерини, яка була італійкою, тобто іноземкою. Катерина хутко призначила Антуана намісником короля, що задовольняло його амбіції. Це також означало, що Антуан має залишитися при дворі, де Катерина триматиме його в полі зору. Її наступний хід був іще розумніший: Антуан був бабський дурисвіт, і Катерина наказала одній із найгарніших фрейлін, Луїзі де Руе, звабити його. Як близька подруга Антуана, Луїза доповідала своїй пані про кожен його крок. Ця ідея виявилася настільки вдалою, що Катерина ще одну фрейліну приставила до принца Конде, і таким чином з’явився escadron volant — «летючий ескадрон» дівчат, яких вона використовувала, щоб контролювати дії чоловіків-царедворців, які нічого не підозрювали.
1572 року Катерина видала заміж свою доньку Маргариту де Валуа за Анрі, сина Антуана і нового короля Наварри. Наближати до влади сім’ю, яка завжди боролася проти неї, було ризиковано, тож, аби пересвідчитись у лояльності Анрі, вона вирядила до нього найгарнішу дівчину з «летючого ескадрону» Шарлотту де Бон Самблансе, баронесу де Сове. Катерину не зупинило те, що Анрі став чоловіком її власної дочки. Через кілька тижнів Маргарита де Валуа писала у своїх мемуарах: «Мадам де Сове настільки полонила мого чоловіка, що ми більше не спимо разом і навіть не балакаємо».
Баронеса виявилася майстерною шпигункою і допомагала Катерині тримати Анрі під контролем. Коли молодший син королеви, герцог Алансонський, настільки наблизився до Анрі, що вона боялася можливої змови проти неї, то підіслала баронесу і до нього. Найбільш капосна дівчина з «летючого ескадрону» швидко спокусила Алансона, і незабаром обоє молодих людей пересварилися через неї, скінчилася дружба, як і ризик змови.
БИТВА БІЛЯ ФАРСАЛА
Коли обидві армії (Юлія Цезаря й Помпея) прийшли до Фарсала й отаборилися там, у думках, як і раніше, Помпей був проти бою… Але його оточення було впевнене в перемозі… ніби вони вже здолали супротивника… Особливо поривалася до бою кіннота, бо вершники були в обладунках і чудово озброєні, у них були доглянуті гарні коні; у них також була чисельна перевага — п’ять тисяч проти тисячі в Цезаря. Не менша перевага була в піхоті: 45 000 у Помпея проти 22 000 у Цезаря.
Наступного дня піхота стала до запеклого бою, а на фланзі впевнено гарцював кінь Помпея, бо там широким замахом розтяглася лава (вершників), яка могла оточити праве крило Цезаря. Але перед тим як вони рушили в наступ, несподівано з’явилися когорти Цезаря й атакували їх; цезарівці не метали списи здаля, не били в пах і по ногах, як звичайно робили на полі битви, а намірялися їм в обличчя. Бо так їм наказав Цезар, сподіваючись, що молоді вояки Помпея, що мало знали про битви й рани, довговолосі, у розквіті віку, ставні й гарні, краще відчують такі удари й наразяться на небезпеку сьогодні й каліцтво в майбутньому.
Так і сталося: помпейці подалися під ударами списів, лякаючись самого їхнього вигляду, відвернулись і позатуляли обличчя, захищаючи їх. У безладі вони лаштувалися тікати, і ця ганьба все зруйнувала. Бо ті, хто давав відсіч, обійшли піхоту, розгромили тил і рушили далі. Помпей командував на протилежному крилі армії і побачив розгром і втечу кінноти; наразі він уже не був собою й забув, що він — Помпей Великий, а радше був тим, кого бог позбавив розуму; не мовивши ні слова, він пішов до свого намету й чекав там, доки вся армія не вдалася до втечі.
Тлумачення
Катерина досить рано побачила, яку владу мають коханки над владною людиною: її чоловік Анрі ІІ утримував одну з найбільш мерзенних коханок Діану де Пуатьє. З досвіду Катерина знала, що такі, як її чоловік, хочуть відчувати, ніби можуть оволодіти жінкою, не використовуючи власне положення, яке він успадкував, а не заслужив. Така потреба робила чоловіка вразливим: жінці варто було вдати, починаючи роман, що вона скорена, як він уже не помічав, що з часом вона перебирає над ним владу, як це було з Діаною де Пуатьє та Анрі. І стратегія Катерини полягала в тому, щоб скористатися цією слабиною, аби завойовувати чоловіків і володарювати над ними. Їй треба було тільки підпускати найчарівніших жінок двору з її «летючого ескадрону» до чоловіків, у яких була така ж слабина, як і в її чоловіка.
Пам’ятайте: шукайте неконтрольовану пристрасть і настирливу думку. Що сильніша пристрасть, то вразливіша особа. Це може видатися дивним, бо пристрасні люди здаються сильними. Насправді ж вони на сцені показують нам мелодраму, аби не виявити, наскільки вони в житті слабкі й безпорадні. Потреба чоловіків підкорювати жінок показує насправді їхню разючу безпорадність, яка давала змогу пошивати їх у дурні впродовж тисячоліть. Подивіться на те, що в людині найбільш примітне: скупість, хіть, сильний страх. Вона не може ні приховати, ні контролювати ці емоції. А от ви можете керувати тим, що люди не здатні контролювати.
Арабела Гантинґтон, дружина видатного залізничного магната кінця ХІХ століття Колліса П. Гантинґтона, походила з бідної сім’ї й завжди боролася за соціальне визнання в колі знайомих багатіїв. Коли вона влаштовувала прийом у своєму маєтку в Сан-Франциско, до неї мало хто приходив із соціальної еліти; більшість не вважала її рівнею, а тільки мисливцем за грішми. Біля неї крутилися арт-дилери, бо чоловік її був казково багатий, але й вони бачили в ній лише парвеню. Лише одна впливова людина ставилася до неї по-іншому — дилер Джозеф Дювін.