Ніколи не втрачайте самоповаги і не розслабляйтеся щодо себе на самоті. Нехай цілісність стане стандартом ваших чеснот. Прислухайтеся радше до власних суворих суджень про себе, ніж до зовнішніх приписів. Уникайте непристойної поведінки з поваги до власних чеснот, а не зовнішніх владних обмежень. Тримайтесь у святобливості, і вам не знадобиться уявний наставник Сенеки.
У липні 1830 року в Парижі почалася революція, унаслідок якої король Шарль X зрікся престолу. Комісія, складена з представників найвищої влади в країні, обрала наступника — Луї-Філіпа, герцога Орлеанського.
Від початку було зрозуміло, що Луї-Філіп буде інакшим королем і не лише тому, що походив з іншої гілки королівської сім’ї або тому, що не успадкував корону, а отримав її від комісії, що ставило під сумнів його легітимність. Причина була в тому, що він не любив церемонії й атрибутику королівської влади. У нього було більше друзів серед банкірів, ніж серед шляхти, він не збирався запроваджувати новий стиль королівського правління, як Наполеон, а хотів знизити свій статус, щоб наблизитися до бізнесменів і середнього класу, які обрали його на правління. Тому символами, які почали асоціюватися з Луї-Філіпом, були не скіпетр і корона, а — сірий капелюх і парасолька, з якими він гордовито ходив вулицями Парижа. Луї-Філіп запросив Джеймса Ротшильда, видатного банкіра Франції, до себе в палац і шанував його як рівного. На відміну від попередніх королів, він із задоволенням говорив із паном Ротшильдом про справи: це була єдина тема розмови, бо він любив гроші і накопичив чималі статки.
Правління «буржуазного короля» тривало, і люди почали його зневажати. Аристократія не могла дивитися на такого не роялістського короля, і через кілька років він їм набрид. Клас бідноти, який дедалі більше зростав, а також радикали, що вигнали Шарля X, були незадоволені правителем, який не поводився як король і не правив як людина з народу. Банкіри, яким Луї-Філіп симпатизував найбільше, незабаром зрозуміли, що країною керують вони, а не король, і почали ставитися до нього нешанобливо. Якось перед поїздкою на потягові, організованою для членів королівської сім’ї, Джеймс Ротшильд вилаяв його — при людях! — за запізнення. Раніше преса писала, що король прийняв банкіра як рівню, а тепер банкір потрактував короля згорда.
Урешті-решт робітничі повстання, які свого часу повалили попередника Луї-Філіпа, почали відновлюватися, і король жорстоко їх придушив. Що ж він захищав так брутально? Не інститут монархії, який він зневажав, не демократичну республіку, появі якої його правління запобігло. Здавалося, що насправді він захищав власний добробут і статки банкірів, а це не надихало громадян на лояльність.
На початку 1848 року французи з усіх верств вийшли на демонстрації, вимагаючи реформи виборчої системи, яка зробить країну справді демократичною. До лютого демонстрації стали бурхливими. Щоб заспокоїти юрми, Луї-Філіп звільнив прем’єра і призначив натомість ліберала. Але цей крок мав зворотний ефект: люди відчули, що можуть покомандувати королем. Демонстрації переросли в справжню революцію із стрільбою й вуличними барикадами.
У ніч на 23 лютого натовп парижан оточив палац. Ніхто не очікував, що Луї-Філіп того ж вечора раптово зречеться трону та втече до Англії. Він не залишив ні наступника, ні кандидата на наступника. Увесь уряд вдався до саморозпуску й подався геть, як мандрівний цирк, що їде з міста.
Тлумачення
Луї-Філіп свідомо знищив ауру, традиційно притаманну королям і лідерам. Він кпив над помпезним символізмом, вірив у новий світ, у якому правителі будуть діяти й поводитися, як звичайні громадяни. Він мав рацію: новий світ, без королів і королев, був уже на порозі. Проте він глибоко помилявся щодо змін у динаміці влади.
Буржуазний капелюх і парасолька короля спочатку забавляли французів, але незабаром почали дратувати. Люди знали, що Луї-Філіп далебі не такий, як вони, а капелюх і парасолька були певним трюком, покликаним підтримати ілюзію, ніби в країні налагоджується рівноправ’я. Але насправді розрив у розподілі багатства ніколи не був більшим. Французи сподівалися, що їхній правитель буде схожий на шоумена. Навіть такий радикал, як Робесп’єр, що недовго перебував при владі під час Французької революції за півстоліття до цих подій, розумів це; і, звичайно, Наполеон, який перетворив демократичну республіку на імперію, знав це всім своїм єством. Щойно Луї-Філіп зійшов зі сцени, французи виявили своє справжнє бажання: вони обрали на президента троюрідного небожа Наполеона. Ніхто його не знав, але вони сподівалися, що він відродить потужну ауру великого генерала, залишаючи в минулому незручну пам’ять про «буржуазного короля».
Владні особи можуть спокуситися справити вплив на ауру пересічної людини, аби створити ілюзію, ніби вони, їхні піддані або дрібні чиновники — це, власне, те саме. Проте люди, котрі мали пійматися на цей фальшивий жест, швидко все збагнули. Вони зрозуміли, що більше влади в них не стало, — лишень здається, ніби їм щось перепало від долі владної людини. Єдина точка дотику з’явилася за Франкліна Рузвельта: начебто президент ділив із народом цінності й цілі, хоча в душі він залишався патрицієм. Він ніколи не вдавав, буцімто його нічого не відокремлює від натовпу.
Лідери, які намагаються знищити цю відстань за допомогою панібратства, поволі втрачають здатність викликати відданість, страх або любов. Натомість вони отримують презирство. Подібно до Луї-Філіпа, вони своєю неспроможністю не заслуговують навіть на гільйотину — їм ліпше просто щезнути, наче їх і не було.
ГІППОКЛЕЙД У СІКІОНІ
126. Після нього в наступному поколінні Клейстен, сікіонський тиран, настільки підніс цю родину, що вона стала ще славнозвіснішою, ніж була перед тим. У Клейстена, сина Арістоніма, Миронового внука і правнука Андрея, народилася дочка, яку звали Агаріста. Він хотів знайти для неї найкрашого з усіх еллінів і за нього видати її заміж. Отже, під час олімпійських змагань, на яких він переміг із своєю квадригою, Клейстен наказав вісникові оголосити, хто з еллінів уважає себе за гідного стати затем Клейстена, той нехай приїде до Сікіона на шістдесятий день або ще раніше, бо Клейстен має намір призначити весілля за рік від цього шістдесятого дня. Відтоді всі елліни, що пишалися своєю особою і своєю вітчизною, почали приходити свататися. Для них Клейстен із цієї нагоди наказав спорудити стадіон та палестру.
127. Отже, з Італії прибули Сміндірід, син Гіппократа з міста Сібаріса. Він напевне перевершував усіх щодо сластолюбства (на той час Сібаріс був у найбільшому розквіті), також і Дамас, син Амірія, відомого мудреця з міста Сірія. Вони прибули з Італії. З берегів Іонійської затоки прибув Амфімнест, син Епістрофа з Епідамна. З Етолії прибув брат Тіторма, якого ніхто з еллінів не перевершував тілесною силою, але він віддалився на самий край етолійської землі, Тітормів брат Малес. Із Пелопоннесу прибув Леокед, син аргоського тирана Фейдона, того Фейдона, який установив на Пелопоннесі міри і який допустив, без сумніву, найбільше зухвальство, ніж будь-хто інший із еллінів, бо прогнав розпорядників змагань в Елеї і сам почав розпоряджатися олімпійськими змаганнями. Отже, прибув його син, і ще з Трапезунта в Аркадії прибув Аміант, син Лікурга, а з міста Пайон в Азанії прибув Лафан, син Евфоріона, того, який, згідно з аркадійським переказом, прийняв у своєму домі Діоскурів і відтоді гостинно приймав усіх подорожан. І, нарешті, з Еліди прибув Ономаст, син Егея. Отже, оці прибули з Пелопоннесу. Із Афін прибули Мегакл, син Алкмеона, того, який відвідав Креза, і ще один інший, Гіппоклейд, син Тейсандра, який був в Афінах першим щодо багатства та краси. Із Еретрії, що на той час була в розквіті, прийшов Лісаній. Він єдиний із Евбеї. З Краннона у Фессалії прийшов Діакторід із родини Скопадів, а з країни молоссів — Алкон. Стільки було женихів.