128. Коли вони прибули в призначений час, Клейстен спершу запитав їх про їхню батьківщину і про родину кожного з них. Потім він затримав їх на рік і випробував їх, щоб виявити гідність кожного, його освіту та характер, розмовляючи з кожним окремо, а іноді з усіма вкупі. Молодших із них він виводив, щоб вони робили тілесні вправи і те, що було важливішим, він випробував їх за спільною трапезою. Увесь час, що він їх утримував у себе, він це робив і водночас розкішно частував їх. І найбільш за всіх женихів йому, здається, подобалися ті, що прийшли з Афін, а серед них найбільше сподобався йому Гіппоклейд, Тейсандрів син, який вирізнявся і своєю гідністю, і тим, що за своїм походженням він був спорідненим із коринфськими Кіпселідами.
129. Коли настав день, призначений для шлюбного бенкету, на якому сам Клейстен мав оголосити, кого він обрав із усіх, він приніс у жертву сто биків, поставив столи для женихів і для всіх мешканців Сікіона. Коли закінчився бенкет, женихи почали розважатися музикою і переказом анекдотів у присутності всіх гостей. Поки ще тривало пиття вина, Гіппоклейд, який викликав загальне захоплення, наказав флейтистові награвати йому мелодію для танцю, флейтист почав грати, а Гіппоклейд танцювати. Він сам, я вважаю, був дуже задоволений своїм танцем, але Клейстен, бачачи такі його фіґлі, почав дивитися на нього з незадоволенням. Згодом Гіппоклейд ненадовго зупинився і після попросив, щоб йому принесли стіл, і, коли його принесли, він спершу почав викидати на ньому всякі лаконські колінця, потім аттицькі і, нарешті, обіперся на нього головою, а ногами почав теліпати в повітрі. Клейстен, поки Гіппоклейд виконував свої перший і другий танці, хоч і почув огиду від його танців та від його безсоромності й не хотів, щоб Гіппоклейд став його зятем, стримувався, не хотів своїм обуренням пошкодити йому, але, коли побачив, що той виробляв ногами, вже не міг стриматися і сказав йому: «Ну, сине Тейсандра, своїм танцем ти втратив наречену». А Гіппоклейд сказав йому у відповідь: «Це байдуже Гіппоклейдові». Від цієї події виникло таке прислів’я.
Коли Христофор Колумб шукав кошти для своїх легендарних подорожей, багато хто з його оточення вважав його нащадком італійського аристократичного роду. Ця версія потрапила в історію завдяки біографії, написаній після смерті першовідкривача його сином, який написав, нібито він — нащадок графа Коломбо із замку Куккаро-Монферрато. Своєю чергою, Коломбо був нащадком легендарного римського генерала Колонія, а двоє з його двоюрідних братів були ніби прямими нащадками Константинопольського імператора. І справді славетний рід. Проте це лишень чудова вигадка, бо насправді Колумб був сином Доменіко Коломбо, простого ткача, який відкрив винний магазин, коли Христофор був юнаком, і заробляв на життя продажем сиру.
Колумб сам створив міф про своє шляхетне походження, бо змалку відчував, що його доля для великих звершень, і тому в нього мала бути королівська кров. Тож Христофор і поводився так, ніби він шляхетного роду. Після буденної кар’єри купця на комерційному кораблі Колумб, який насправді походив із Генуї, оселився в Ліссабоні. Використовуючи свою вигадану історію про шляхетне походження, він побрався з дівчиною з маєтної ліссабонської родини, яка мала чудові зв’язки з португальським королівським домом.
Через батьків дружини Колумб домігся зустрічі з королем Жуау II і звернувся до нього з проханням фінансувати виправу на захід для пошуку коротшого шляху до Азії. За оголошення всіх відкриттів, зроблених від імені короля, Колумб хотів отримати низку відзнак і прав: титул гранд-адмірала океану, посаду віце-короля відкритих земель, 10% зиску від торгівлі з цими країнами. Усі відзнаки й права мали бути спадковими й усечасними. Колумб висунув ці вимоги, попри те що донедавна був лише купцем, не знався на навігації, не вмів поводитися з квадрантом і ніколи не командував людьми. Тобто в нього не було кваліфікації для запропонованої виправи. Ба більше, його петиція не уточнювала, як саме він збирається реалізувати свої плани.
Коли Колумб закінчив розмову, Жуау ІІ усміхнувся: він увічливо відхилив пропозицію, але залишив двері відчиненими на майбутнє. І тут Колумб зауважив щось, що ніколи не забуде: навіть відмовляючи йому в задоволенні його вимог, король трактував їх як законні. Він не висміяв Колумба, не зажадав документів про походження і рекомендації. Власне, король був уражений сміливістю запитів Колумба і добре почувався в товаристві такої рішучої людини. Зустріч переконала Колумба, що його інстинкти його не підвели: висуваючи максимальні вимоги, він підвищував власний статус, бо король гадав, що це не божевільний із такими запитами, а Колумб не скидався на божевільного, отже, він і справді цього вартий.
Через кілька років Колумб переїхав до Іспанії. Використовуючи свої португальські зв’язки, він почав обертатися серед найвищих кіл іспанського двору, одержуючи субсидії від найвідоміших фінансистів і сідаючи за одним столом із герцогами та принцами. І до кожного з них він звертався з тим же проханням фінансувати подорож на захід і з тими ж вимогами, які він адресував Жуау ІІ. Дехто, як-от впливовий герцог Медини, хотів допомогти, але не міг, бо не мав можливості гарантувати згадані титули і права. Але Колумб не здавався. Незабаром він зрозумів, що лише одна людина може вдовольнити його прохання — королева Ізабелла. 1487 року Колумб зустрівся з королевою, і хоча йому не вдалося переконати її фінансувати виправу, проте він зачарував її і став частим гостем у палаці.
1492 року іспанці, нарешті, вигнали маврів, які кількома сторіччями раніше загарбали частину країни. Коли тягар війни було знято з іспанської скарбниці, Ізабелла відчула, що тепер можна й відгукнутися на запити друга-мореплавця, і вирішила заплатити за три кораблі, спорядження, платню команді й невелику стипендію Колумбу. Особливо важливо те, що вона підготувала контракт, який гарантував Колумбові титули й права, на яких він наполягав. Єдине, у чому вона йому відмовила в розділі «особливі вимоги», це 10% відрахувань із прибутку у відкритих країнах: це була абсурдна вимога, бо Колумб наполягав на необмеженості терміну дії. (Якби цей розділ залишився в контракті, Колумб і його нащадки стали б найбагатшою сім’єю на планеті. Але Колумб у написане дрібним шрифтом не вчитувався).
Задоволений тим, що його вимоги виконані, Колумб того ж року рушив у плавання на пошуки західного шляху до Азії. (Перед відплиттям він не забув найняти найліпшого навігатора, який мав допомогти знайти той шлях). Шлях до Азії відкрити не вдалося, але, коли Колумб подав королеві петицію про фінансування ще більш амбітної виправи наступного року, вона погодилася. На той час королева вже бачила, що Колумбові судилися великі звершення.
Тлумачення
Колумб був досить посереднім мореплавцем. Про море він знав менше за пересічного матроса на його кораблях, не вмів визначити довготу і широту своїх відкриттів, плутав острови з континентами і погано ставився до суднової команди. Але в одному він був генієм: він умів себе продати. Бо як інакше пояснити, що син торговця сиром, дрібний купець із торгового судна зміг здобути довіру королівських і аристократичних родин?
Колумб володів дивовижною здатністю зачаровувати знать, що пояснювалося його вмінням правильно себе подати. Він випромінював упевненість, абсолютно непропорційну до його тодішніх статків. Це не була агресивна впевненість, потворна реклама скоробагатька, а тиха й спокійна самовпевненість. Така впевненість властива самій знаті. Впливовій старій аристократії не треба було самостверджуватися; знать знала, що заслуговує на більше, і вимагала цього. А з Колумбом вона відчувала якусь спорідненість, тому що він тримався, як її представники, — вивищувався над натовпом, бо доля призначила його для величі.