— Брехня, хлопче. Тут нема виправдань, ви, міські мудаки, думаєте, шо можете брати собі тут все, що заманеться.
— Ти отримав своє зізнання, Кене. Тепер можеш його відпустити, — нагадав Чендлер.
— Але він не вибачився.
— Кене!
Чоловік кинув на сержанта розлючений погляд, але забрав рушницю від спини заручника і наставив її на стелю. Чендлер випустив із легень затримане повітря і відчув, як послабилася загальна напруга, усі настовбурчені плечі одночасно опустилися. Таня і Лука кинулися вперед, щоб відгородити Кена від його заручника. Чендлер ступив крок уперед, коли Кен взявся опиратися спробам Тані забрати йому з рук рушницю.
— Це моя пушка.
— Сорок вісім годин, Кене, — озвався Чендлер. — Щоб дати тобі можливість охолонути. Наступного разу, коли помітиш зловмисника, клич нас.
— Я хочу забрати її. Два дні, сержанте. Мені потрібна ця пушка. — Кен кидав розгнівані погляди, видаючись загубленим без своєї зброї; чоловікові очі так ображено вирячились, наче з його обіймів вирвали єдину дитину.
— Два дні, — повторив Чендлер, не зважаючи на розчароване обличчя Тані. Він знав її думку. Вона не вітала, коли хтось, окрім поліції, володів зброєю. Може, через те, що мала трьох дітей, та насправді вона просто ніколи зброї не любила. Не те щоб вона боялася навести дуло на когось, щоб переконатися, що її думка зрозуміла. Чендлер кивнув жінці, наказуючи вивести Кена з відділка. Він раптом зробився найменш небезпечним із усіх присутніх божевільних.
Коли Кен пішов, Чендлер уважно подивився на підозрюваного. Його голова похилилася до землі. Як поглянути на ці спітнілі круглі щоки, то й не скажеш, що цей чоловік був здатен убити п’ятдесят чотирьох людей. Утім очі звузилися, коли він наблизився, і сержант помітив у них приховану злість. Чоловік глибоко вдихнув і загарчав, вищиривши зуби. Чендлерові руки ковзнули до пістолета і торкнулися металу, приготувавшись витягнути його.
— Я мусив украсти машину, — прошепотів чоловік.
Лука зупинився за плечем у підозрюваного, очікуючи подальших інструкцій. Чендлер глипнув у куток кімнати. Колега зрозумів його сигнал і позадкував.
— Ви Гіт? — запитав сержант, зігнувши пальці на приклáді. Вочевидь поранений чоловік повільно підняв голову, щелепи міцно стиснуті. Так виглядає людина, яку викрили.
Темно-карі очі увіп’ялися в Чендлера, а потім обвели всіх інших. Сержант приготувався, пальці напружилися. Якщо Гіт збирався спробувати втекти, це станеться зараз.
Гіт коротко кивнув, тепер вираз його обличчя був ближчий до розгубленості, ніж до злості.
— Звідки ви?..
— Вас звуть Гіт? — повторив Чендлер.
— Так, Гіт. Гіт Барвелл, — озвався чоловік, насупившись. Біль зник із обличчя. Усе це була вистава. Однак дуже реалістична.
— Ви зі сходу?
— Так. З Аделаїди.
— І що привело вас сюди? — Чендлер зайшов здалеку, прості запитання, щоб приспати його пильність. Це було схоже на археологічні розкопки — краще скористатися щіточкою, ніж бульдозером.
— Робота.
— Яка така робота?
— Будь-яка. Сільське господарство, збір фруктів, фізична праця. Ви кажете, що робити, а я роблю.
— Тож ви добре знаєте цю місцевість.
Гіт повільно похитав головою.
— Ні.
Чендлер помітив у його голосі підозріливість і нерішучість, наче він шукав безпечну стежку на мінному полі.
— Пане Барвелле, я вимушений заарештувати вас…
— Я мусив вкрасти… взяти машину, — залопотів Гіт. — Я тікав від…
— Машина нас не цікавить, — перервав його Чендлер, направляючи Гітові руки за спину і надягаючи кайданки на зап’ястя, які були натерті до червоного, долоні вкрилися пухирями від жару чи надважкої роботи. — Ми хочемо поговорити з вами про деякі вбивства.
Закуті в кайданки кисті негайно вирвалися з його рук. Гіт повернувся до нього, очі палали. Коли чоловік на крок позадкував від Чендлера, Таня і Лука оточили його.
— Саме про це я хотів розповісти вам, — мовив Гіт.
— Ви хочете зізнатися? — перепитав Чендлер, змагаючись із дивною сумішшю розчарування та захвату. Якщо зізнання означало, що йому не доведеться залучати Мітча, то…
— Чому це ви питаєте, чи хочу я зізнатися? Це ж на мене напали, — сказав Гіт, змахуючи головою, немов намагався вказати напрямок. — Там нагорі. У лісах.
Таня з Лукою загнали підозрюваного на стілець. Чендлер стояв перед ним, розмірковуючи, чого саме Гіт намагався досягти. Скерувати їх у хибному напрямку? Збрехати, щоб урятуватися? А може, він затіяв якусь гру?
— Що ви маєте на увазі? — перепитав він, підігруючи.
— Я маю на увазі, — почав Гіт скривдженим тоном, — що хтось викрав мене і намагався вбити. Мені вдалося вибратися звідти, а потім я наштовхнувся на виродка з малетом[5] і дробовиком.
— Хто на вас напав? — перепитав Чендлер.
— Який із них?
— Там у лісах.
— Він назвався Ґабрієлем, — відповів Гіт, облизуючи порепані губи.
Від почутого в голові у Чендлера одночасно виникло мільйон думок, але тут озвалася Таня, досі напружена та готова до нападу.
— Який він мав вигляд, цей Ґабрієль?
— Високий… вищий за мене. Можливо, вашого зросту, — чоловік кивнув на Чендлера, — але худіший. Розмовляв… не зна’… ніби місцевий.
«Ні, не місцевий», — подумав Чендлер. Ґабрієль однозначно був із Перта, проте він підозрював, що для людини зі сходу всі западенці звучать однаково. Він наказав собі не потрапляти в ту саму пастку. Пересічні стереотипи прирівнюються до ледачої роботи поліції.
— Ще щось? — запитав сержант. Цей опис небагато давав. Нічого такого, щоб упевнено стверджувати, що йдеться про Ґабрієля Джонсона.
— Що ви хочете знати? — поцікавився Гіт. — Він був вашого зросту, засмаглий, із щетиною, але обличчя в нього здавалося, не зна’, занадто юним. Ніби обличчя і борода не пасували одне до одного, ніби борода була наклеєна. Голос м’який. Оксамитовий.
Вдалося. Гіт описав Ґабрієля майже точно. Щиро кажучи, ці спогади могли видатися занадто точними, більше пасували для детального вивчення суб’єкта, ніж для побіжного погляду в паніці. Особливо, якщо йдеться про начебто переляканий мозок.
Чендлер подивився на своїх колег-офіцерів. Таня видавалася такою ж приголомшеною, як він. Лука втупився у нього, чекаючи вказівок щодо наступних дій. Останній член їхньої команди, Нік, застиг за стійкою з широко розплющеними очима, насолоджуючись виставою.
Гіт порушив тишу:
— Саме тому я намагався взяти машину. Я тікав, рятуючи життя. Ви мусите повірити мені.
Це благання зверталося до Чендлера. Сержант не відповів, його мозок перетворився на патоку.
— Сержанте? — гукнув Лука, змушуючи його відповісти. Цьому хлопчині завжди подобалося на когось тиснути, особливо, якщо це був його бос.
— Киньте його до камери, — наказав Чендлер. Це була тактика затягування, але нічого кращого він не міг вигадати, поки його думки не заспокояться.
Коли Лука кивнув, Гіт вибухнув, марно намагаючись звільнитися з рук двох офіцерів, що зіп’яли його на ноги.
— Ви не можете цього зробити! — горлав він, поки його вели до камер. — Я маю права! Ви не можете замкнути мене!
— Можу, якщо ви під арештом, — відповів на його протести Чендлер.
— За що?
— Почнімо з крадіжки машини.
— Він намагався вбити мене!
— Отже, у камері ви будете в безпеці, — пробурмотів Чендлер, слухаючи, як стихають удалині невпинні протести.
8
Чендлер сидів за Таніним столом і намагався привести до ладу думки. Він мав двох людей, які стверджували, що один із них напав на іншого. Одного він замкнув, а іншого відпустив. Хто казав правду? І що він думав про те, хто з них казав правду? Той, хто прийшов добровільно, чи той, хто з’явився на робочому кінці дробовика? Спершу він допитає того, хто був зараз у його руках.
— Подзвонити до ГУ? — завзятий Ніковий голос перервав його думки.
5
Тип зачіски, коли волосся підстрижене коротко спереду і з боків, а ззаду залишається довгим.