Выбрать главу

— Дай-но мені подумати.

— Можливо, у нас тут серійний вбивця, сержанте. — Хлопцевий голос аж бринів від захвату.

Лука повернувся від камер у затильній частині будівлі до контори.

— Замкнули його? — запитав Чендлер.

— Замкнули, — відповів Лука, дістаючи з холодильника бляшанку кóли. Чендлерові здавалося, наче температура у відділку піднялася ще на градус, та, зважаючи на вбивчу спеку, це було неможливо. — Однак тобі, мабуть, захочеться зупинити молоду Нікову уяву, поки він не надто захопився.

Чендлер погодився. Його роботою було стримувати емоції, навіть якщо погано вдавалося впоратися з власними.

— Ми не знаємо, з чим маємо справу. Це може бути звичайна сварка друзів, що вийшла з-під контролю. Спершу зберемо кілька фактів, а потім телефонуватимемо в ГУ. Нам усім слід зберігати спокій.

Цю мантру Чендлер повторював собі, стоячи під дверима кімнати для допитів і намагаючись заспокоїти нерви. Усередині був чоловік, який убив п’ятдесят чотири людини. Або хлопчина, що посварився зі своїм другом і був не небезпечніший за мушок, які в’ються довкола лампочки на стелі. Гіта на двадцять хвилин залишили помаринуватися в камері, а потім перевели звідти на арену. За ці двадцять хвилин Чендлер зв’язався із Джимом, і той повідомив, що немає нової інформації про Ґабрієля, їхнього свідка і жертву, яка тепер перетворилася на ймовірного підозрюваного. Він наказав Джимові спостерігати далі й зателефонувати, як щось зміниться. Після допиту він приведе Ґабрієля назад.

Чендлер увійшов до кімнати. Гіт сидів за столом у кайданках, Таня стояла на варті під стіною. Коли Чендлер сів, Гітові очі були міцно заплющені. Сержант дав чоловікові трохи помедитувати, розглядаючи його із хвилюванням та захватом від того, що збирався дізнатися.

— Пане Барвелле, ви з нами?

Очі розплющилися і зосередилися на Чендлерові. Там, де він очікував побачити байдужість і розрахунок, були лише втома і погляд, який міг означати, що чоловік уже давненько не спав — або що його мозок щосили намагається приховати жахливу таємницю.

— Звичайно, я з вами, — кинув Гіт, підіймаючи кайданки. Може, він був стомлений, але зберіг достатньо кмітливості, щоб кусатися у відповідь.

— Я мушу поставити вам кілька запитань, — повідомив Чендлер.

— Я вже розповів вам усе, що знав. Я сказав вам, хто ув’язнив мене і намагався вбити. Я навіть вам його описав, однак замкнули все одно мене.

— Ви вкрали машину, пане Барвелл.

— І пояснив чому. Я тікав від убивці. Це, напевно, виправдовує якісь там спроби вкрасти машину? — Запала тиша, а тоді Гіт відступив, збагнувши, що щойно зізнався у злочині: — Ви не зможете цим скористатися, ви ще не розпочали допиту й не зачитали мені моїх прав. — Зі сплутаного каштанового волосся крапав піт, піт, який похапцем ковтала борода, що за минулі півгодини наче потемнішала ще на відтінок.

— Я вже знаю про машину, — заспокоїв його Чендлер. — Я хочу дізнатися про все інше. Я хочу, щоб ви розповіли мені свою версію подій. Як ви тут опинилися.

Запала довга пауза, ніби Гіт оцінював, чи можна довіряти Чендлерові. Це не мало значення; він опинився в ситуації, з якої не мав іншого виходу. Відкинувшись назад, чоловік посмикав себе за волосся, сплутуючи його ще більше, потім його руки сповзли вниз обличчям, так само засмаглим і обвітреним, як у Ґабрієля. На цьому їхня зовнішня схожість закінчувалася.

Утім їхні історії майже ідеально збігалися. Як і Ґабрієль, Гіт втратив роботу, зірвався і помандрував у глиб материка, шукаючи якогось заняття на фермі.

— Ви знали якесь ім’я? Розташування? Номер телефону?

— Що, я мав спершу подзвонити і зарезервувати собі місце? — огризнувся Гіт.

— Щось мусило привести вас аж сюди.

Гіт розчаровано зітхнув.

— Я робив те, що роблю зазвичай, — імпровізував. Кілька збирачів фруктів на узбережжі підказали мені, що найкраще йти углиб, що більшість застрягає на узбережжі, бо там легше переїжджати з місця на місце, але там завелика конкуренція. — Гіт подивився на сержанта. — Але імпровізація — це не злочин. Чи не так?

Імпровізація не була злочином, але робила його історію менш правдоподібною. Чендлерові потрібно було більше.

— Продовжуйте.

— Гаразд, я ловив машину за Порт-Гедлендом, коли Ґабрієль зупинився.

— Яка у нього була машина?

— Не зна’. Шматок лайна, а не машина. І колір гівняний.

— Марка?

Гіт знизав плечима.

— Вона зупинилася. Більше мене нічого не цікавило. Побитий шматок лайна чи ні, це було краще, ніж цілий день волоктися під грьобаним сонцем.

— Реєстраційний номер?

Гіт зітхнув і заплющив очі.

— Якщо я не можу пригадати марку, що змушує вас думати, що я пам’ятатиму це?

Чендлер не відповів. Описи автівки Ґабрієля і Гіта збігалися, і обидва були нечіткі.

— А ви завжди їздите автостопом? — поцікавився сержант.

— Лише якщо не маю вибору.

— У вас не було якихось поганих передчуттів щодо нього?

— Він був високий і худий. Якби він спробував щось зробити, я б дав цьому раду. Відрекомендувався Ґабрієлем, сказав, що повертається додому з припасами.

— Ще щось?

Погляд Гіта помандрував до задньої стіни.

— Лише сказав, що живе неподалік, один. Це скидалося на правду. Ну, тобто він був неговіркий, а коли казав щось, то так тихо, що я ледве чув. Через це я подумав, що він напевно, ну знаєте, гей. — Чоловік знову зосередився на Чендлерові. — Не те щоб я щось проти них мав… Усе, що люди виробляють, це їхнє діло. Тобто я не ненавиджу їх чи ще щось таке, — пояснив Гіт, вочевидь, щодуху намагаючись висловити свою думку.

Чендлер дав йому копнýти ще глибше, сподіваючись, що це щось відкриє.

— Я намагаюся сказати, що не боявся. Я все контролював. — Гіт на мить заплющив очі, замислившись. — Я думав, що все контролюю. Запитав у нього, чим він займається, був привітний і таке інше, але найбільше за все мені хотілося поспати кілька годин. Через те, що він був незнайомець, я не зробив цього.

— Про що ви розмовляли?

— Ні про що конкретно. Я сказав йому, що сам з Аделаїди і що ці місця видаються такими ж безплідними, як і шматок від Кубер-Педі до Аліс-Спринґс, але тут були гроші. Ми виїхали з міста, прямуючи в глиб материка. Проїхали кілька з’їздів…

— Вам не здалося, що в ньому було щось нездорове? — перервав його Чендлер.

— Ні, тільки те, що він проїхав місця, де я міг би отримати роботу. Він пояснив, що сюди й так усі кидаються. Сказав якусь фразу… — пригадав Гіт, закочуючи очі до стелі, — щось про те, що не слід зупинятися біля першого водопою, який побачиш. — Чоловік подивився на сержанта. — Знаєте її?

Чендлер похитав головою, бажаючи, щоб Гіт продовжував.

— Щось про те, що ти туди дістався, але всі тварини вже потупотілися на дні і зробили воду занадто брудною, щоб її пити. Він сказав, що далі ферми кращі, тож ми продовжили їхати. Гарно було рухатися, значно краще, ніж варитися на узбіччі. Він сказав мені, що ззаду є вода, якщо я хочу. — Гіт поморщився. — Я не бачив причин відмовлятися. Хотілося пити.

Чендлер вже бачив, куди веде ця історія.

Отруєна вода. Ґабрієль теж це описував.

— Минуло кілька хвилин, і я почав слабшати. Ніби відключався. Спершу я подумав, що моє тіло просто розслабилося, напруга від того, що я в машині з незнайомцем, минула, а гаряче повітря, задуваючи у вікно, зробило мене сонним, проте з кожною хвилиною мені робилося гірше, аж поки я не перестав відчувати рук і ніг. Тоді я, мабуть, зомлів. Думаю, у воду щось підлили.

Чендлер дав йому продовжити, шкрябаючи в блокноті.

— Я прокинувся в повітці. — Гіт втягнув носом повітря. — Від наколотих дров у кутку пахло солодкою смолою. Я був закутий у якісь старовинні кайдани, від яких боліли зап’ястя. — Він показав Чендлерові роздерту шкіру, немов витаврувану на широких зап’ястях, з неї вже злазили клапті. — І ноги теж. Кайдани, як у старих фільмах про Неда Келлі[6] і подібних. Товстий шматок заліза, прикріплений ланцюгом до стіни. Він не хотів, щоб я кудись утік.

вернуться

6

Легендарний австралійський розбійник — бушрейнджер. Здобув славу як народний месник, протистояв колоніальній адміністрації, грабував банки та нападав на загони поліції. Одна з найсуперечливіших історичних постатей Австралії. Був страчений через повішання.