22
2002
Мітч відкинув на місце своє гладеньке волосся, кожне пасмо — ніби матрос, який вчепився в палубу корабля, що йде на дно. «Ходімо! Ходімо! Немає часу на відпочинок, — оголосив він. — Ще кілометр, і на сьогодні закінчимо».
Добровольці скупчилися навколо велетенської брили піщанику, що здавалася недоречною між деревами, як маяк посеред пустелі; рослини скористалися рясним затінком й щедро буяли біля її підніжжя. Люди теж скористалися цим захистом від сонця, яке повзло небом, щомиті пришвидшуючись, наче його тягнуло до обрію.
— Ще п’ять хвилин, — благали вони.
— Ви зможете відпочивати увесь вечір, — нагадав Мітч. — А Мартін, можливо, досі тут.
Це був його запасний інструмент мотивації — використовувати Мартіна як принаду. Але Чендлер знав, що тепер його напарник хотів знайти хлопця з однієї-єдиної причини. Мітч зізнався у ній кілька днів тому, і вона докорінно змінила його поведінку: хлопець хотів прославитися як офіцер, що знайде підлітка — живим чи мертвим, — і потрапити до газет.
Із цього погляду конкурентів у нього було не надто багато. Власне, тільки Чендлер. Пошуки Марті згорнули, людські ресурси перекинули на розслідування моторошного вбивства водія вантажівки в Порт-Гедленді, що сталося кілька днів тому. Чендлерова та Мітчеллова ролі теж ледь помітно (і неофіційно) змінилися. Зважаючи на те, що шанси знайти Мартіна були крихітні, їхнім головним завданням було переконатися, що добровольці та родина не закінчать так само, як він.
Але цим наказом їх наділили владою. Можливість згорнути пошуки. Того ранку — загалом це був тринадцятий день операції і другий день цього етапу — Чендлер торкнувся цієї теми в розмові з Мітчем, і хлопець негайно оголосив, що вони мусять продовжувати.
Його показне завзяття дратувало. Мітч шукав слави у стражданні інших людей, і Чендлер сказав йому про це. Він сам вірив, що принаймні залишається чесним у своїй мотивації: що швидше вони знайдуть Мартіна (чи його тіло), то швидше він повернеться назад до Тері. Позавчора ввечері вони знову посварилися з його батьками, і це була чергова довга ніч її сліз та лайки через те, що Чендлерові доведеться на три дні повернутися до своїх клятих пошуків. Тері було шкода мертвого хлопця, але їй хотілося, щоб коханий був поруч із нею.
Щоб підбадьорити загони, Артур розпочав одну зі своїх благонамірених, але занадто емоційних молитов; чортик ще раз вискочив із табакерки, але його пружини вже зносилися. Чоловік умовляв добровольців продовжувати рухатися вперед, однак лише розлютив їх. Коли вони рушили далі, Чендлер відвів Артура вбік і нагадав йому, що вони з Мітчем професіонали. «Перепрошую. Я знаю, — попросив вибачення Артур, витираючи з очей піт або сльози (що саме це було, Чендлер не міг сказати). — Я знаю, що ви професіонали, але вашій холодній логічності бракує серця».
— У нас є серце, — запевнив Чендлер. — Якби це було не так, ніхто б тут не залишався.
Літній чоловік кивнув своєму молодшому синові, підбадьорюючи його йти вперед. І тільки після другого, наполегливішого кивка хлопчик послухався — їхні ролі змінилися, і тепер малий поводився як батьків захисник, а не підопічний.
Звільнившись від малого, Артур кілька секунд ішов поруч із Чендлером мовчки, а потім приглушено засміявся.
— Ми всі тут дуже схожі на Мартіна, знаєте.
— Чому? — перепитав хлопець, вглядаючись у зарості неподалік, хай навіть ні на що не сподівався і нічого там не знайшов.
— Повільно… губимося тут. Усіх нас відділяє година, можливо, дві, від того, щоб зайти в дичавину і загубитися.
Чендлерове занепокоєння психічним станом Артура зросло.
— Що змушує вас так казати?
— Це правда.
— Якщо ви почуваєтеся недобре?..
Літній чоловік похитав головою.
— Зі мною все гаразд, якщо не зважати на пухирі та сонячні опіки. Це в мені говорить втома від того, що ми нічого не знаходимо і з кожним кроком наступаємо на щось мертве: мертві рослини, мертвих тварин, мертву землю.
Він повернувся обличчям до Чендлера.
— Я знаю, що ви не хочете, щоб я проголошував молитви і продовжував базікати, але це не має нічого спільного з підбадьоренням інших. Усі ці слова покликані мотивувати мене самого.
Чендлер подивився, як Артур рушив назирці за своїм сином.
Потім хлопець приєднався до напарника, який ішов позаду.
— Час зупинити пошуки, Мітче.
Його партнер був налаштований скептично:
— Чому? Минуло лише два тижні.
— Ага, і його тато ось-ось занепаде духом, хлопчик практично перетворився на зомбі, щодня більше добровольців виходять із гри. Я вже не полісмен, а якийсь психолог для згорьованих.
— Ми продовжуватимемо стільки, скільки цього захоче родина.
— Це нереально, і тобі це добре відомо.
— Ти хочеш сказати це йому? — поцікавився Мітч і нахилився ближче. — Якщо ми знайдемо Мартіна, то його смерть дасть якийсь позитивний результат. Це означатиме хоча б щось.
Чендлер похитав головою.
— Для тебе. Для його родини це вже й так має значення.
— Ага, — погодився Мітчелл, — але якщо ми здамося зараз, усе це не мало сенсу, чи не так? Усі наші мандри в невідоме. І не годуй мене тим лайном із газет про майже дорослого хлопця, який вирушив на Прогулянку[8]. Сенс Прогулянки зовсім інший, а ми маємо депресивну дитину, яка шукала смерті.
— Ти так кажеш, але ти його не знав. Можливо, це була його Прогулянка, його перетворення на дорослого.
— А може, це збирається зробити з тобою Тері? Перетворити тебе на дорослого?
— Облиш це, Мітче.
Напарник похитав головою.
— Махаєш рукою на життя.
— Ні, навпаки.
— Ти не можеш бути у цьому впевненим, Чендлере. Не можеш, поки життя не скінчиться.
23
Світло швидко згасало, але Мітч приїхав підготованим, тож його команда звела навколо місця подій кілька прожекторів. Чендлер спостерігав зі свого місця неподалік, як із попелу з’являються шматочки металу й клаптики паперу, почорнілі від кіптяви пальці шукали найкрихітніші уламки доказів, які б точно могли розповісти, що саме тут сталося.
Мітч урочисто промаршував повз нього, зосередившись на місці подій і записуючи подробиці на свій айфон.
— Ви збираєтеся розподіляти зміни? — поцікавився Чендлер.
— Що розподіляти? — Мітчелл насупився, роздратований тим, що йому заважають.
— Організувати нас у зміни, щоб робота тривала всю ніч.
Інспектор на якусь мить замислився.
— Ні. Моя команда може з цим упоратись. А ви можете вирушати додому.
— Ви справді такий упертий?
— Їдьте додому, сержанте. Перепочиньте. У вас був довгий день.
Кинувши це, Мітч пішов геть. Від Чендлера відмахнулися. Він замислився, чи не залишитися попри це й допомогти знайти в руїнах всі можливі докази, однак вечір із дітьми й тепле ліжко були кращі за холодну ніч та нишпорення в уламках. Нехай ці мудаки самі пораються. Навіть якщо вони знайдуть щось, що допоможе висунути звинувачення одному з підозрюваних, Мітч збирався звинуватити його лише у викраденні людини, або, з натяжкою, у спробі вбивства. І нічого більше. Аж поки вони не знайдуть могил. А це була робота для іншого дня й яскравого сонячного світла.
8
Walkabout — в австралійських аборигенів: ритуальна подорож у дичавину, яку здійснюють хлопчики віком від десяти до шістнадцяти років. Прогулянка триває близько півроку, після повернення хлопчика вважають дорослим чоловіком.