Проходячи повз жовті промені прожекторів, Чендлер побачив, як Фло витягнула щось із уламків. Шматочок металу, обвуглений, але досі цілий; це, безсумнівно, була фігурка Ісуса з витягнутими руками, але вже без хреста, на якому колись висіла. Чендлер пригадав, що обидва підозрюваних казали у своїх свідченнях про розп’яття і що вдома на нього чекає знервована перед першим причастям дівчинка. Раптом йому страшенно захотілося повернутися й побачити її.
Однак спершу він зазирнув до моторошно спорожнілого відділка. На місці були лише Таня і Нік, жінка закінчувала паперову роботу, а молодий офіцер барабанив соло на стійці. Обидва відзвітували, що в камерах тихо, ув’язнені змирилися з тим, що жалітися марно — вони залишаться там ночувати.
Швиденько все перевіривши, сержант поїхав додому і засмутився, дізнавшись, що діти вже сплять. Його мама теж засмутилася, що він не зміг приїхати раніше.
Вона зустріла його біля дверей, довге біляве волосся з пасмами сивини, ідеально вкладене попри пізню годину, вільно падало на плечі. Вона була вілбрукська дівчина до кісток, з сухою, як земля, на якій вона виросла, вдачею.
— Я зайду подивлюся на них, — сказав Чендлер.
Мама заступила йому шлях, витягнувши руки, як врятований із вогню металевий Ісус.
— Ні, не буди їх, — попросила вона скрипучим, але наполегливим голосом.
— Не буду.
— Вони гнівалися на тебе. Через те, що ти не прийшов додому.
Від цього Чендлерові ще більше захотілося їх побачити.
— Мене затримали. Я нічого не міг вдіяти.
— Керолайн, годі вже. — Батьків голос, голос спокою, долинув із вітальні. — Діти розгнівалися не тому, що малого тут не було.
Із цього місця здавалося, наче розмовляє старе бежеве крісло з чорнильними плямами на боці від брудних після читання газети долонь. Більшість дружин розлютилися б через цей безлад, але Чендлер знав, що його мама радіє, дивлячись на них, адже коли Пітер сидить у кріслі, він не може вскочити в чергову халепу. Колись вона намагалася відтерти чорнильні плями, та щойно їй це вдавалося, на їхньому місці дивом з’являлися ще більші, наче художник малював на вицвілій картині нову.
Спершись на бильця, батько підвівся. Тепер, коли йому було під сімдесят, із голови зникло останнє волосся, обличчя вкрилося зморшками, як рельєфна карта, а найвидатнішою з усіх рис був ніс. Через це складалося враження, що батько — суворий чоловік, але це було геть не так.
Як і шістдесят років тому, він був допитливий і захоплений життям, мов цуценя.
— Вони розгнівалися через ту штуку з першим причастям, — почав батько.
— Месу, — поправила його мама.
— Месу скасували. Інші діти звинувачують тебе, бо ти тут за головного.
— Не тоді, коли тут є Мітч, — пробурмотів Чендлер.
— А як там молодий Мітчелл Ендрюс? — поцікавилася мама. Говорити про Мітча чоловікові хотілося найменше, тож він здвигнув плечима і вдав, наче не знає. — Якщо він приїхав до міста, відбувається щось серйозне, — додала мама.
— Я посплю тут, якщо не заперечуєте, — сказав Чендлер, змінюючи тему. Попри те що обидва підозрюваних були надійно замкнені, а додому він міг дістатися за дві хвилини, чоловікові хотілося сьогодні спати під одним дахом зі своїми дітьми.
Мамин допитливий вираз обличчя змінився яскравою усмішкою.
— Хочеш щось поїсти?
— Ні, все гаразд.
— Я приготую тобі щось, — наполягла вона, підштовхуючи сина до кухні.
Чендлер дістався схожої на зефір канапи, що проковтнула його зі своєю сліпучо-білою великодушністю. Заснути не вдавалося, і він подумки перебирав докази. У них було двоє підозрюваних, які майже дзеркально відрізнялися: Ґабрієль Джонсон — тремтіння в його голосі видавало, що чоловік нервує, та водночас було в ньому щось небезпечно-оксамитове; цей голос, поза сумнівом, міг переконати нетерплячого мандрівника сісти в автівку. Але якщо таки він — викрадач і вбивця, навіщо йому тікати, щоб повернутися й дати упіймати себе? Значно ймовірніше, що він хотів бути добрим самарянином і не дати Гітові вбивати знову. Гіт був галасливий, гарячий і шалений, він заперечував усе, крім спроби вкрасти машину, і продовжував протестувати, навіть опинившись під одним дахом із Ґабрієлем. Якщо він прикидався, це було дуже переконливо; і знову ж таки — такий акторський талант міг переконати знервованого мандрівника сісти до нього в авто. Ґабрієль добровільно здався вже двічі, а Гіт ще нічого не зробив із власної волі.
Вони і зовні були різні: Ґабрієль — високий і гнучкий, Гіт — приземкуватий і кремезний. Обидва вкриті засмагою, що безпомилково асоціювалася з роботою просто неба. Обидва були сироти й не спілкувалися з братами-сестрами — добровільно у Гітовому випадку та через смерть у Ґабрієлевому. Чендлер не мав достатньо підстав вважати когось головним підозрюваним, тож ними залишалися обидва чоловіки. А якщо вони обидва підозрювані, ймовірно, що вони працювали в парі, доки якийсь (поки що невідомий) інцидент не змусив їх розійтися. Можливо, саме тому вони так боялися один одного? Бо кожен знав, на що здатен інший?
Хижа теж його непокоїла. Докази, які їм вдалося знайти, загалом підтверджували, що саме тут відбувалися вбивства чи принаймні утримувалися в кайданах жертви, але як почалася пожежа? Випадковість? Сонячні промені на стосі паперу? Можливо, поки чоловіки ганялися один за одним, перевернувся газовий конвектор і перетворив хижку на пекло? Це не відкидало теорії, що вбивця навмисно розпалив вогонь. Можливо, він налаштував таймер якогось запалювального пристрою так, щоб той спрацював, якщо він/вони не повернуться до певного часу? А якщо так, то коли він це зробив? Гіт між тим, як Ґабрієль увійшов до відділка, і тим, як він сам з’явився там на мушці Кенового дробовика? Чи Ґабрієль, вислизнувши з готелю і повернувшись до Пагорба, щоб знищити докази? Але як міг Ґабрієль туди дістатися? І чому повернувся та здався біля відділка? Чому б не підпалити хижу, а потім утекти?
Білі плями в часі й мотиви бентежили Чендлерів вже заплутаний мозок, але він не давав собі зупинитися. Раптом у голові сформувалася остаточна думка. А що як вони працювали не в парі, а мали третього партнера, який допомагав учиняти злочини?
Це проклало цілу нову магістраль для думок. Чендлерові потрібно було щось, щоб обмежити розмаїття варіантів. Йому завжди більше подобалося працювати в межах заданих параметрів. Саме тому він залишився у Вілбруку. Його містечко і діти були його Сонцем, через їхню силу тяжіння він не міг і не хотів вирушати в далекі мандри.
Попри те що була третя година ночі, одне з його сонечок з’явилося на кухні. Сара в нічній сорочечці запхала голову в холодильник, не помітивши тата. Вона швидко росла і вже майже наздогнала свою матір, мала ті самі високі вилиці й вузьке обличчя. І нехай собі має, тільки б не успадкувала материної вдачі. Діставши молоко, дівчинка навіть не намагалася поводитися тихенько, гупнула дверцятами холодильника і дзенькнула склянкою по кухонній стійці. Їй, як завжди, заважала її звичка не випускати телефона з рук.
— Невже ти можеш писати комусь о такій порі? — поцікавився батько.
Дівчинка різко видихнула, молоко, що досі лилося в склянку, вирвалося на волю.
— Лай… — почала дівчинка, але змовкла.
— Тобі доведеться в цьому покаятися, — пожартував Чендлер. Донька продовжила лити молоко.
— Справді? Причастя таки проведуть? — Вона перевела погляд униз і тицьнула у щойно згаданий телефон.
— Побачимо.
Дівчинка не відповіла.
— Кому ти пишеш о цій годині? — поцікавився чоловік зацікавлено і трохи стурбовано.
— Нікому. Я готую наперед повідомлення.
— Наперед…
— На завтра, — пояснила Сара. — Постривай…
Вона витягнула руку з телефоном і зробила селфі. Себе зі склянкою молока. Чендлер не зрозумів, навіщо донька це робить. А може, й не мав зрозуміти. Можливо, так розважаються сучасні діти. І це нормально, припустив він. Його уявлення про розваги для неї, напевно, були такі ж чужі. Пляшка пива і який-небудь матч по телеку, коли діти підуть спати: крикет, гольф, АФЛ[9] — йому було байдуже. Подекуди він дивився всю гру, та наприкінці навіть не знав рахунку — мозок очищувався, а живіт трохи круглішав.