— Пане Джонсон, ми на деякий час знімемо з вас кайданки, але я хочу чіткіше бачити прогрес.
Ґабрієль кивнув.
Він дотримався своєї обіцянки і негайно пришвидшив крок; звільнившись, чоловік мало не плив над землею. Чендлерові почуття загострились. У кайданках Ґабрієль був досить безпомічний, але тепер вони мали підозрюваного, що вільно рухався і, ймовірно, знав навколишню місцевість. Попри швидший темп, він продовжував виписувати випадкові зигзаги, тягнучи за собою всю групу. День тривав, безжальне сонце випалювало нерви й терплячість. Коли Чендлер уже почав думати, що вони марнують час і слід повернутися й привести Гіта, Ґабрієль несподівано зупинився і вся група зосередилася позаду нього.
— Що сталося? — запитав Чендлер.
— Тут я впав, — пояснив Ґабрієль, здригаючись від нападу жаху. Сержант тримався позаду, мовби один доторк міг зруйнувати чари. — Він мало мене не впіймав.
Тремтіння повернулося, цього разу ще сильніше. Чендлер замислився, якого біса вони робитимуть, якщо у їхнього підозрюваного станеться нервовий зрив. Аж раптом Ґабрієль дременув, і цей несподіваний рух усіх заскочив зненацька. Чоловік легко подолав метрів десять, перш ніж його супровід устиг відреагувати.
— Стій! — Мітч і Чендлер крикнули одночасно, але це не зупинило Ґабрієля, що рухався спритно, міцно тримаючись на ногах.
Сержант біг на чолі купки переслідувачів. Ропер та інші члени Мітчевого загону важко тупотіли гущавиною; Лука теж, хай зараз складно було визначити, до якої команди він належить.
Попри всі подальші накази зупинитися, Ґабрієль збільшував відстань між ними. За кілька сотень метрів він зник за скупченням брил. Витягнувши свою зброю, Мітч наказав офіцерам взяти електрошокери, знайти Ґабрієля і притягнути його сюди.
Чендлер мчав уперед, хапаючи ротом повітря. Звертаючи за брили, він чекав, що Ґабрієль вже випарувався, але той був там, стояв на краю невеличкої галявинки серед чагарників, де земля збурювалася прямокутними латками з краями занадто рівними, щоб бути природними. Цвинтар.
— Стійте на місці, пане Джонсон! — гукнув Мітч; його офіцери вишиковувалися на позиціях, щоб застосувати електричні жала своїх шокерів, якщо доведеться. Але Ґабрієль не рухався. Він стояв до них спиною, і плечі у нього здригалися. Чоловік схлипував і не відводив погляду від галявини, навіть коли Мітч силою опустив його на коліна і знов надягнув кайданки.
Чендлер пильно дивився на Ґабрієля. На його обличчі викарбувався жах, сльози полегшення залишали сліди на вкритих пилюкою щоках. Він сам міг тут опинитися. Під одним із шести курганів із грязюки; найближчий до них здавався геть свіжим. Йому було щонайбільше кілька днів, ґрунт ще був темним, втратив ще не всю вологу, а випалена сонцем глина запеклася нагорі скоринкою, як на свіжій булочці.
28
У повітрі висів сморід, суха земля погано стримувала невмолимий запах гниття, що відбувалось у ній. Повернувши голову вбік, щоб стримати нудоту, Чендлер побачив, як Мітч позаду міряє землю розмашистими кроками, бурмоче щось у свій айфон, викликає команду криміналістів і побіжно коментує їхню знахідку.
Повітря тиснуло смородом і пекучою сумішшю напруги, побоювань та поту. Відвернувши голову від могил, сержант наважився вдихнути ще раз. Він вирішив, що залишиться там, коли землю розкопуватимуть. Вдихнувши розпечене повітря, чоловік помітив, що витріщається на Ґабрієля, який спостерігав за всім звіддалік зі страхом і тривогою й гриз нігті.
Чендлер знову обернувся до місця злочину. Огидний запах того, що лежало під землею, торкнувся його ніздрів. Він більше не міг стримуватися.
Підбігши до кущів, сержант залишив серед них свій сніданок. І зробив першу знахідку. Недбало заховану під купкою каменів кирку. Ручка була обгорнута відірваним клаптиком сорочки. У зелену клітинку. Чендлер упізнав візерунок.
— Сюди! — гукнув він.
Мітч прожогом кинувся до нього, намагаючись зберегти свій владний вигляд попри очевидне задоволення.
Чендлер показав на знахідку.
— Гітова сорочка з такої ж тканини.
— Добре, — озвався Мітчелл, перш ніж голосно звернутися до всіх: — Це може бути прорив, який нам так потрібен. Загородіть цю територію для криміналістів.
Поки хтось із Мітчевої команди взявся до справи, Чендлер на хвилинку затримався. Гіт. Їхній убивця. Це пояснювало стан його рук, коли він з’явився у відділку: прогризаючись крізь тверду землю, він заробив собі мозолі. Для захисту скористався шматком сорочки. Чендлерові інстинкти схибили. Ґабрієль справді був невинний і просто намагався втекти з міста й пазурів маньяка.
А Чендлер усе неправильно зрозумів. Абсолютно неправильно.
Команда криміналістів висипала з гелікоптера, немов їх викинули в зону зараження — усі вже були вбрані в білі халати і несли непримітні валізки з обладнанням. Чендлер їм не заздрив: закриті комбінезони в гущавині, коли літо в самісінькій повні, були прокляттям. Група з восьми людей промчала повз нього, не привітавшись; професіонали взялися до свого завдання, зупинившись лише, щоб потиснути руку Мітчеві.
Чендлер підійшов ближче і дивився, як криміналісти взялися до роботи: вся команда уклякла навколо могил і зчищала шари крихкої землі своїми маленькими щіточками. Чендлер замислився, в якому стані вони знайдуть тіло і що побачать спершу: вбрання чи шкіру.
— Працюймо далі, — підбадьорив усіх Мітчелл. — Ми маємо докази, щоб прив’язати одного з підозрюваних до місця злочину. Подивімось, до чого саме ми його прив’язуємо.
Що глибше криміналісти занурювалися в землю, то гіршим ставав запах. Чендлер дивився, як вони передають одне одному «ВапоРаб»[12] і наносять його під ніс, щоб приглушити сморід. Кінець кінцем хтось запропонував бляшанку з маззю йому, і він не відмовився, але кислий запах смерті, від якого стискалося горло, однаково пробивався крізь сильний ментоловий дух.
Незабаром під щіточками з’явилися перші ознаки тіла: гола і неприкрита кисть, сіра шкіра звисала клаптями, подібними до воскових патьоків на свічці, нігті були грубі, поламані й мали квадратну форму, як у людини, що працювала руками; шкіра після смерті стиснулася, і здавалося, наче нігті продовжували рости. Робота зупинилася, і всі всотували тепер уже візуальне підтвердження того, що знайшли тіло.
Після делікатних процедур з’явилося обличчя, на щастя, із заплющеними повіками. Чендлер зауважив, як гарно все збереглося: брак вологи в повітрі сприяв цьому, але заважав із першого погляду зрозуміти, як давно поховали небіжчика. Він припускав, що, зважаючи на розпад, відтоді минуло принаймні кілька тижнів. Єдине, що можна було сказати точно: жертва була чоловіком років тридцяти, з коротким каштановим волоссям і зламаним носом — на цій стадії вже неможливо було зрозуміти, сталося це до смерті чи після.
— Як він помер? — Мітч порушив тишу своїм запитанням.
Це було просто, навіть для Чендлера, який бачив не все. Посіріла, схожа на туалетний папір шкіра, знебарвлення й потріпані нитки мотузки навколо шиї робили все очевидним.
— Задушений, — озвався він, глипаючи на Ґабрієля, щоб подивитися, як імовірна жертва реагуватиме на новини. Чоловік приголомшено втупився поглядом у вбитого.
— Чим? — увірвав сержанта Мітчелл.
— Схоже на мотузку, — озвався головний криміналіст.
— Сфотографуйте її. Візьміть кілька ниток і покладіть у пакет, — наказав інспектор. Потім повернувся до головного криміналіста: — Я хочу негайно дізнатися, хто цей небіжчик. Перевірте, чи немає в нього документів. — Він відвернувся від криміналістів і гукнув Йогана, який тримав супутниковий телефон. — Одного знайшли, — заволав у слухавку. — Мертвого. Чоловік, років тридцяти, поки не ідентифікований. — Його обличчям поповзла усмішка, яку Чендлер добре знав. Нарешті все відбувалося так, як Мітч того хотів.
Виявивши перше тіло, криміналісти перемкнули свою увагу на інші могили. Під кожною латкою збуреної землі ховалася нова жертва, і незабаром їх стало п’ятеро — усі тіла збереглися гірше за перше, неможливо було визначити навіть стать. Проте померли вони однаково — їх задушили, й усі мовчки припустили, що це була жахлива смерть.