Чендлер робив усе можливе, тримаючись поближче до Артура і його сина, але регулярно гублячи їх: хлопчик гасав сам по собі, з’їжджаючи за якісь брили або зникаючи за гребенем хребта, і це змушувало офіцера несамовито дряпатися за ним, щоб виявити, що малий заглибився у розглядання якоїсь лискучої чорної комахи в грязюці або відриває від дерева кору, ніби в себе на подвір’ї.
Проте хлопчик був просто нестримний. А Чендлера більше непокоїв Артур. Розум літнього чоловіка відмовляв. Дженкінс залишився сам на сам зі спробами відволікти його від пошуків, розмовляючи про що завгодно — від велетенських просторів до останніх футбольних рахунків — і докладаючи всіх зусиль, щоб жахлива правда не випливла і не зжерла мозок старого.
34
День розпочався з публікації попереднього звіту криміналістичної експертизи. Він підтвердив те, що Чендлер уже знав: усіх шістьох жертв задушили мотузкою. На жаль для тих, хто займався розслідуванням, це була не одна й та сама мотузка. Більше не виявили нічого суттєвого, крім того, що кайдани, які він так майстерно знайшов, виявилися пшиком — полум’я знищило всі сліди ДНК і відбитки пальців. Сержант сподівався, що вони принаймні підкажуть їм, хто ж із двох був закутий. У звіті була інформація про те, що злочинець правша. І Ґабрієль, і Гіт були правшами, тож це нічого не дало. Сліди крові, знайдені на одному з менш пошкоджених інструментів, збігалися з ДНК кількох похованих жертв, однак знову ж таки не було нічого, що стосувалося б підозрюваних, — пластикові руків’я розплавилися і перетворилися на щось невпізнаване так само, як посмертні маски небіжчиків, які криміналісти намагалися скласти докупи, щоб просунутися в їхній ідентифікації.
Через поганий стан тіл, єдине, що вдалося дізнатися, — що останньою жертвою, три чи чотири тижні тому, став худорлявий чоловік тридцяти з гаком років. Кістки обох ніг були зламані, але зрослися; травми були швидше дитячі, ніж заподіяні вбивцею. Інших слідів тортур чи знущань не було, і Чендлер відчув таке-сяке полегшення від того, що їхній убивця, можливо, не такий садист, як вони думали. Однак він був достатньо ненормальний, щоб відправити принаймні шістьох людей до їхнього творця.
Джон Доу[13] був нещодавньою жертвою, а решта — ні. За приблизними оцінками, найдавніші жертви померли десь два-три роки тому, і від них залишилися лише кістки та фрагменти одягу. Усі сподівалися, що відбитки зубів допоможуть зіставити тіла з кимось зі списку зниклих людей, проте це був тривалий адміністративний процес. Останній рядок у звіті підтверджував те, що Чендлер уже знав: клапоть, знайдений на руків’ї кирки, дійсно був із Гітової сорочки.
Невже Барвелл був такий недоумкуватий, що залишив вагомий доказ там, де його могли знайти? Звичайно, він не міг знати, що могили знайдуть, але як таке могло статися? Може, Гіт поспішав, закопуючи Джона Доу, поки нова жертва — Ґабрієль — чекала в повітці, наче то був якийсь убивчий конвеєр? Але ж чоловік у могилі був мертвий уже кілька тижнів. Навіщо так довго зберігати тіло, не ховаючи його? У такій спеці небіжчик у хижці одразу почав би тхнути. І для чого зберігати його, а потім квапливо ховати? Жодного посмертного втручання у тіло, сексуального чи ще якогось, не виявили. Була ймовірність, що Чендлер переоцінював Гітів інтелект, але жодна з відповідей не здавалася доречною.
Попри здоровий глузд сержант відшукав Мітча. Той, удаючи, наче нітрохи не страждає від похмілля, вже звично сховався у привласненому кабінеті, опустив жалюзі й витріщався на мапу на стіні, яка зображала місто з Пагорбом.
Чендлер відкинув усі спроби привітатися й одразу взявся до справи — досить голосно, щоб змусити Мітча зіщулитися.
— У мене є теорія.
Інспектор заплющив очі та не відповідав.
— Щодо клаптика сорочки, який ми знайшли…
— Перш ніж ви продовжите, дещо з приводу минулої ночі, — увірвав його Мітчелл. Чендлерові не хотілося про це говорити. Там нíчого було обговорювати.
— Це не стосується минулої ночі.
Гаряче нерухоме повітря душило кімнату. Мітч озвався перший:
— Гаразд, продовжуйте.
— Гадаю, Гіта підставляють. Це робить Габрієль.
Мітч не реагував, тож сержант повів далі:
— Він створює враження, що відповідальний за вбивства — Гіт. Ми знайшли загорнуту в шматок Гітової сорочки кирку, і це прив’язує його до місця подій. Але ви вже бачили попередній звіт криміналістів, де стверджується, що остання жертва померла три чи чотири тижні тому.
Мітчелл повільно кивнув:
— Так, і?..
— Ну, земля навколо тіла була розкопана значно пізніше. У ній досі є трохи вологи, отже, жертву або поховали за кілька тижнів після смерті, — а ви знаєте, що в таку спеку сморід мертвого тіла зробив би хижу нестерпним місцем, тож не схоже на правду, що вбивця тримав би його біля себе, — або хтось розкопав землю пізніше. І причина для цього може бути лише одна. Щоб підкинути докази.
Чендлер сподівався, що інспектор хоча б мить мовчки обдумає його теорію, але той негайно заторохтів у відповідь:
— Однак Ґабрієля взяли першим, чи не так? Правду кажучи, він сам здався. Двічі.
— Правильно, але, як стверджував Гіт, він ніяк не міг дістатися сюди швидше. Саме тому він спробував украсти машину.
— Але ми не маємо ніяких гарантій, що після крадіжки він збирався приїхати до відділка; тільки його слово, та воно для мене нічого не вартує. Доказ, який ми маємо, сержанте, вказує на Гіта. Проте ми триматимемо їх обох тут, поки не зберемо щось конкретніше.
— Ви неправильно все трактуєте, — заперечив Чендлер. — Це не Гіт.
— А ви хапаєтесь за соломинку, сержанте.
— Але їхня змова безглузда.
Мітчелл увірвав його, не підвищуючи голосу, проте в кожному його слові відчувалася рішучість:
— Сержанте, ми висуваємо звинувачення і панові Барвеллу, і панові Джонсону.
Була якась іронія в тому, що за нормальних обставин перше причастя його доньки відбувалося б саме тоді, коли Чендлер прямував до церкви, де поспіхом зібрався мировий суд. Ці люди мали тяжчі гріхи, ніж ті, в яких збиралася сповідатися Сара.
Елеанор Вайт, яка мала головувати на слуханнях, запливла всередину. Вона працювала місцевим мировим суддею двадцять п’ять років, однак навіть тугий вузол, у який було затягнуте сріблясте волосся, не міг стримати її збудження. Правду кажучи, ця справа вперше за багато років повернула місто до життя, витягла на поверхню моторошне захоплення місцевого населення смертю, з яким не могли позмагатися жодні парки розваг чи атракціони.
Чендлер залишався простим глядачем; Мітч наказав своїй команді приготувати і привезти підозрюваних під пильним наглядом їхніх адвокатів, рівень бойової готовності сягнув своєї межі, поки інспекторові офіцери із надмірною уважністю вели чоловіків із камер до машин, а потім затискали кожного з них на заднє сидіння окремих автівок. Так було до останньої секунди. Помітивши вдалу нагоду, сержант застрибнув на заднє сидіння Ґабрієлевої машини, випередивши Йогана. Офіцер загону розлючено витріщився на нього, та Чендлер мав вище звання, а Йоганові бракувало підтримки боса, що вже поїхав у першій машині з Гітом, якого довелося всадовити туди силою. Проштовхнувшись і влаштувавшись поруч із Ґабрієлем, сержант оцінив його реакцію, але нічого не свідчило про те, що підозрюваний надмірно переймається — він просто совався, наче липкі шкіряні сидіння завдавали йому дискомфорту. Усе інше в ньому видавалося безтурботним.
Подорож минула звично, і Чендлер без пригод відвів свого підозрюваного від машини до тісного вестибюля будівлі. Там зібралося стільки копів та чиновників, що дихати було важко, а напруга сягнула межі. Усі яструбами спостерігали за підозрюваними, а вони своєю чергою витріщалися один на одного з протилежних боків вестибюля і чекали, коли оголосять їхні імена. Чендлер розумів, що все це — проста формальність. Обидва дали зрозуміти, що не визнають себе винними і жоден із них не вийде під заставу, та її й не призначать, зважаючи на ризик втечі.
13
В англомовних країнах так протягом поліційних розслідувань називають невпізнане чоловіче тіло. Для жінок використовують псевдонім «Джейн Доу».