Батько трохи помовчав. Напевно, Джаспер підслухав його розмову з Тері й неправильно все зрозумів. Сором через те, що він нехтує своєю родиною — своїми дітьми, — знову піднявся на поверхню. Вихід був лише один: відвести молодшого хлопчика до вітальні, посадити його на канапу поруч із сестрою й розповісти їм усе. Його матір рушила за ними, виступаючи одночасно в ролі свідка і судді.
— Ідеться про іншу опіку. Це означає, що ваша мама хоче, щоб ти переїхав жити до неї.
— Тільки я? — перепитав Джаспер.
— Ні, ти і твоя сестра, — пояснив Чендлер, дивлячись на Сару. Вона сиділа на канапі й витріщалася на нього. Її майже незмінний знуджений вигляд як вітром здуло.
— А ти? — знову запитав малий. — Ми всі знову житимемо з мамою?
— Ні, тільки ви, вона і дядько… Мітчелл. — Ці слова здавалися отрутою на язиці.
— Коли це сталося? — спитала Сара.
— Це ще не сталося. Просто цього хоче ваша мама.
— Відколи?
— Кілька місяців, може, рік. Я точно не знаю, — зізнався Чендлер.
— Це все через те, що вона раптом подорослішала, — додала його мама. Чоловік погоджувався з нею, але поглядом попросив помовчати.
— Татку?
— Так, Джаспере. — Чендлер знову зосередився на синові.
— Якщо ми поїдемо туди, як ми будемо ходити до школи? Це ж за купу-купу-купу кілометрів звідси.
Попри те що сором випалював усе всередині, батько не зміг стримати усмішки.
— Це в жодному разі ще не точно, але я хочу знати, що ви відчуваєте з цього приводу. Вас питатимуть…
— Я не хочу їхати звідси, — увірвала його Сара.
— Я теж не хочу, якщо ти не поїдеш із нами, татку, — погодився Джаспер, кинувся до Чендлера і міцно обійняв рученятами його шию, наче збирався ніколи не відпускати.
Ця щира рішучість їхньої реакції дещо покращила Чендлерові настрій, тож він сів трохи пограти з дітьми у «Дженгу»[16]. На якусь коротку мить він навіть забув про загрозливі примари Ґабрієля, Мітча й Тері.
Дітям незабаром уже слід було лягати в ліжко, коли пролунав дзвінок. Мама відповіла раніше, ніж Чендлер устиг підійти. Цього разу це була не Тері, а відділок. Його просили повернутися.
— Скажи їм, що я в дýші, чи щось таке, — попросив сержант, коли мама прикрила рукою слухавку. Він не мав настрою залишати свою родину, поки було темно, а вулицями тинявся Ґабрієль.
Коли він вкладав дітей спати, телефон зайшовся знову. Цього разу Таня. Чендлер кивнув, щоб мама повторила ту ж відмовку. Він досі у ванній.
Він уже закінчив розповідати Джасперові казочку перед сном, коли пролунав черговий дзвінок. Цього разу наказ із самого верху. Мітч не збирався слухати старі Чендлерові відмовки.
— Він не дасть телефонові спокій, — сказала мама. Зморшки перетворили привітне й відкрите обличчя на виснажену маску. — Йди на роботу, — дозволила вона. — Діти не зможуть спати, якщо телефон дзвонитиме щохвилини. До того ж кінець кінцем він сам приїде сюди і потягне тебе назад.
— Я не можу піти на роботу, — зізнався Чендлер, ковтаючи клубок у горлі.
— Чому, синку? — Навіть батько відірвався від телевізора, почувши, що його син відмовляється йти.
— Він знає, де я живу.
— Хто знає? — перепитала мама.
— Той, кого ми шукаємо. Вбивця.
— Звідки він про це дізнався? — запитала жінка з приголомшеним виразом обличчя.
Чендлер глибоко вдихнув і пояснив свою помилку. Вони трохи помовчали, а потім мама озвалася:
— Нічого не свідчить про те, що він повернеться, синку. Для чого йому це?
— Він уже повертався раніше. Ми думаємо, він зробить це знову.
Запала коротенька пауза, а тоді його батько рішуче підвівся з крісла. Знявши з ланцюжка на шиї ключ, він зайшов на кухню і відімкнув горизонтально закріплену над стінними шафками скриньку. З неї чоловік дістав старий дробовик. Дерево було потерте і мало зазублини, та, як було відомо Чендлерові, механізм досі працював досконало.
— Я залишуся на варті, — оголосив батько, клацнув стволом, відкриваючи його, й зарядив туди два червоні набої.
— Тату, тобі не потрібна ця штука, — спробував умовити його Чендлер, попри те що й сам почувався трохи впевненіше з нею в кімнаті.
— Пітере, ти ще взагалі можеш із нею впоратися? — застережливо поцікавилася дружина.
— Звичайно, можу, Керолайн. Нехай мої кулаки вже ні на що не годяться, і розум вже не той, що раніше, та я досі можу натиснути на клятий гачок.
Він схопив рушницю, згорбившись, як звик протягом кількох останніх років. На приклáд лягли товсті пальці з нігтями, потрісканими й щербатими, мов фарба на старому «форді мустангу», що стояв позаду в гаражі.
— Будь ласка, тільки наставляй її, але не стріляй, — втрутився Чендлер.
— І який у цьому сенс?
— Дістань із неї набої, тату, — наполягав чоловік, витягнувши руку.
— Як це — витягнути набої? Якби мені потрібен був дрючок, я б купив собі дрючок.
— Ніяких набоїв, — не здавався Чендлер. Його батько пробурмотів щось собі під ніс, але розчахнув ствол і дістав патрони. Чендлер забрав їх і віддав матері. Сержант знав, що вона не дасть батькові знову заволодіти ними.
Залишалося лише піти й поцілувати дітей, побажати їм на добраніч. Сара дозволила йому поцілувати себе в чоло, але потім втупилася в яскравий екран свого телефона і жестом вигнала батька з кімнати. Джаспер уже спав, і Чендлер збирався вислизнути, щоб не заважати йому, аж раптом малий прокинувся.
— Чому ти йдеш, татку? — спросоння запитав він.
— Я мушу допомагати місту.
— Через того серійного вбивцю?
— Так, — підтвердив синову здогадку Чендлер, сподіваючись, що він більше не ставитиме складних запитань.
— Чому він кривдить людей, татку?
— Не знаю, Джаспе. Деякі люди просто погані, але дідусь і бабуся попіклуються про вашу безпеку, поки татко його впіймає. А зараз вже час спати. Завтра знову покатаємось на карті.
Чендлер залишив сина посміхатися цій думці. У вітальні його батько влаштувався біля вхідних дверей і визирав із вікна.
— Шанси… — почав сержант і змовк. Він не знав, яка ймовірність того, що Ґабрієль прийде сюди, тож просто попросив: — Тільки зберігайте спокій, гаразд?
— Я спокійний, — запевнив батько, поправляючи на колінах незаряджений дробовик.
37
У відділку Нік швиденько проінформував Чендлера про перебіг погоні. Початкові пошуки в місті не дали результатів; гаражі, садки, повітки, хижі, будинки і склади на головній вулиці перевірили, а подекуди й обшукали. На це знадобилося чимало часу. Місць для пошуків було чимало, насамперед окремих маленьких покинутих складів, голих, як пустеля позаду них самих. За останніми припущеннями, Ґабрієль досі залишався в дичавині, заліг десь там на дно, можливо, в якійсь своїй схованці для екстрених випадків.
Чендлер приєднався до решти команди в Мітчевому кабінеті.
— Із дітьми все гаразд? — поцікавився інспектор із невеселою посмішкою.
Чендлер кивнув.
— Ще не знайшли нашого підозрюваного-втікача?
Посмішка сповзла з Мітчевого обличчя, й він повів далі:
— На світанку відправимо літак і гелікоптер. Ексмут позичить нам свої. Сподіваємося, що помітимо якийсь рух або сліди табору.
— А як щодо того, щоб відправити туди пошукову групу ще вночі? Заскочимо його зненацька, — запропонував Ропер; після Ґабрієлевого нападу його голова була забинтована.
— Ми нічого не побачимо, — попередив Чендлер, — і менш за все нам зараз потрібно ще й нарватися на дружній вогонь[17].
Мітч підтримав його:
— До того ж він занадто розумний, щоб розкладати багаття.
— Якщо тільки не намагається знищити докази, як минулого разу, — додала Таня, і кімната наповнилася бурмотінням — полісмени оцінювали цю ймовірність.
— Ми можемо бути певні, що він досі там? — поцікавився Чендлер.
— Є шанс, що він заплутав сліди і заліг на дно в якійсь клуні в передмісті.
16
Настільна гра: учасники будують вежку з дерев’яних дощечок, потім по черзі дістають блоки з основи і перекладають їх на «дах», щоразу роблячи вежу вищою й хиткішою, поки та нарешті не впаде.
17
Термін у військовій справі: вогонь «по своїх», зазвичай унаслідок хибної ідентифікації супротивника.