— Я знаю, що ви гніваєтеся, пане Барвелл, але ми маємо право тримати вас тут, якщо переконані, що вашому особистому добробуту щось загрожує.
— Що ж це за така прибацана система?
— Вона може зберегти вам життя.
Крізь шпарину в дверях Чендлер бачив, як вкрилося брижами чоло підозрюваного.
— Може. Оце так заспокоїли.
Чендлер помітив, що Гіт послабив захист, коли його спроба домовитися про звільнення не вдалася, і вирішив поставити йому хитре запитання:
— Як гадаєте, Ґабрієль свідомо обрав вас?
Гіт зітхнув і знизав плечима.
— Будь-хто міг голосувати на дорозі. Я опинився у невдалий час у дуже невдалому місці.
— І не було ніяких ознак? Геть ніяких?
— Ознак чого?
— Що він запланував для вас щось інше.
— Ні, як я вже казав вам незліченну кількість разів, усе було гаразд. Нічого, крім розмов на загальні теми… — Гіт змовк, утупившись у бічну стіну, а потім повернувся до Чендлера. Зморшки знову помережали його шкіру. — Здається, його заінтригувало моє ім’я. Більше, ніж усе інше. Моя мама любила «Буремний перевал»[18], але вирішила, що назвати мене Гіткліфом буде жорстоко… однак він повторював моє ім’я так, наче в цьому було щось особисте. Пам’ятаю, що запитав, чи знав Ґабрієль ще якогось Гіта, але він похитав головою. Чому? Думаєте, я нагадав йому когось?
— Ми спробуємо довідатися про це, — пообіцяв Чендлер.
38
2002
Тягнулися довгі й невблаганні дні, пошуки закінчувалися. Остаточна доля Мартіна залишалося офіційно невизначеною, але неминучою. Уже минуло понад три тижні й швидко наближалося Різдво.
Чендлер спостерігав за всім із передніх рядів, бачив, як найманці — навіть підліток із околиць ріки Муррей — щоранку ховають до кишень готівку, перш ніж розпочати новий день удаваних зусиль. Артура вмовляли їхні фантастичні ідеї, а також графіки з діаграмами, що їх малювали юрми екстрасенсів та медіумів: вони запевняли, що знають, де Мартін, і можуть йому розповісти, якщо він дасть їм грошей — підгодує їхні духовні таланти матеріальною готівкою. Навіть того ранку один із найманців, якийсь шаман із Дарвіна на ім’я Блазз, виклав свою нову теорію про те, що саме Мартін шукав у лісі: приховану печеру, де на початку XIX століття якийсь грабіжник закопав золото.
Чендлера це так роздратувало, що довелося вирушити на пошуки Мітча, уособлення розважливості.
— Ти це чув?
— Я чув, — озвався Мітч. Схоже, все це його анітрохи не дратувало, і Чендлер лише більше завівся.
— Ми не можемо допустити, щоб це тривало далі.
— Ми тут для того, щоб усе відбувалося мирно, і не мусимо перевіряти, що верзуть ці диваки. Це не наша робота.
— Я вже насправді не знаю, що в мене за робота, — зізнався Чендлер.
— Не підводити погляду і перечекати, — нагадав його напарник.
— Про таку роботу полісмена ти мрієш? Сидіти собі й не заважати родині власноруч знищити себе?
Мітч не відповів, виплюнувши жуйку в багнюку під ногами.
— Злитки завбільшки з футбольні м’ячі, — виголошував Блазз на повне горло, пишномовно й переконливо.
— Немає ніякої печери, нафаршированої золотом, — заперечив Чендлер, не в змозі пропустити це повз вуха.
— Вітер мені розповів, — пояснив шаман, акцентуючи голосом щиру віру у свої слова.
— Вітер? Нісенітниця.
— Те, що ви цього не розумієте, офіцере, ще не значить, що це неправда, — промовив Блазз; кучерики його волосся танцювали на голові попри піт, який котився скронями.
Чендлер підійшов ближче.
— Я розумію, що ви не проти поцупити гроші старого, але не годуйте його таким лайном.
— Це не лайно. Мені розповів вітер. Я відчуваю такі речі.
— Однак поки що ваші відчуття не знайшли Мартіна, чи не так?
— Ми вже близькі, — прошепотів Блазз.
«Близькі до того, щоб приєднатися до Мартіна, якщо ти це продовжуватимеш», — подумав полісмен.
— Зосередьтеся на пошуках. Досить уже цих духовних побрехеньок.
Блазз узявся видавати хрипи, ковтати ротом повітря, розмовляючи дивною мовою (що звучала так, наче у нього напад), плюватися й ригати. Понад усе Чендлерові хотілося викликати гелікоптер і відправити цього пройдисвіта геть. Але Блазз раптом змовк, а потім оголосив:
— Тепер ви проклятий, офіцере. І пам’ятайте: ці пагорби — мої друзі, а не ваші.
Чендлер підійшов ближче.
— Це що, погроза?
— Це було прокляття.
— Яке що робить?..
Блазз усміхнувся. Чендлер підійшов ще ближче, збираючись витрясти з нього правду силою, аж раптом хтось схопив його за плечі. Це був Артур.
— Що ви робите, Чендлере?
Просте запитання вразило хлопця. А й справді, що він робить?
Артур повів далі:
— Ці люди просто намагаються допомогти. — Чендлер витріщився на нього. Літнього чоловіка, безсумнівно, ввели в оману. Точна мета Чендлерового перебування тут, можливо, загубилася у порохах і між деревами, але він пам’ятав один із головних принципів: захищати громадськість.
— Вони не намагаються допомогти, Артуре. — Прийшов час старому дізнатися сувору правду. — Вони тут лише для того, щоб витягнути ваші гроші. Уся ця балаканина про божественне втручання і знамення. Вони просто намагаються ошукати вас.
Він це сказав. Чендлерові одразу зробилося легше, земля більше не висмоктувала енергію з його кінцівок.
Відповіддю був простий кивок. Тиск повільно повернувся, знову приковуючи хлопця до землі.
— Я це знаю. Я вірю в Бога, але я не дурень, Чендлере.
Хлопець насупився.
— Тоді чому?
— Якщо очі когось, кому я заплатив чи ні, можуть знайти мого сина, я все віддам. Гроші, будинок, безсмертну душу. Це не має значення.
Чендлер не знав, що сказати. Він помилявся щодо цього літнього чоловіка. Він добровільно сподівався, осідлавши слабеньку надію, що хтось із цієї круговерті знайде Мартіна, його сина. Чендлер подумав про Тері й їхню новонароджену дитину. А якби на Артуровому місці був він? Думати про це не хотілося.
Це була переломна мить для Чендлера. Раніше він хотів пошвидше залишити дичавину й покинути пошуки, а тепер помітив, що зріднився з батьком і сином, пережив із ними біль; Артур щодня втрачав вагу, наче віддавав хащам якусь частину себе — ритуальну жертву, щоб повернути свою втрачену дитину. Щодня його бочкоподібні груди стискалися від страху, гучний голос зробився ледь чутним поза дзижчанням комах у кущах; чоловік шукав доброзичливості від людей, шукав у інших надії. Він говорив про дім, про родинну бухгалтерську фірму, яку збирався передати Мартінові, але син не виказував ані нахилів, ані бажання піти батьковими стопами в бізнесі. Він говорив про свою дружину, Сильвію, боявся, що вона ніколи не зможе як слід оправитися, щоб бути гідною матір’ю сину, який у них залишився; просто відмовиться від малого, тому що підвела старшого. Жінка проводила цілі дні в готелі, обклавшись світлинами свого зниклого сина. Отримані від колег і друзів фотографії, яких вони ніколи не бачили, перетворилися на гірко-солодку скарбницю: Мартін з друзями й подругами, непритомний від алкоголю чи танців на якійсь випадковій вечірці у когось вдома. Це були кадри з їхнім сином у дії, щасливим і впевненим, він гуляв, тинявся і дряпався кудись на просторах дичавини. І саме ці світлини з сином у хащах били найболючіше. Чимало ночей вони проводили в сльозах, аж поки не заколисували себе, загубившись у щомиті глибшому горі.
18
Єдиний роман англійської письменниці Емілі Бронте, яка в 1847 році надрукувала його під чоловічим псевдонімом — Елліс Белл. Канонічний для класичної англійської літератури.