— Це не надто допомагає нам, сержанте. Повертайтеся, коли матимете…
Проте Дженкінс повів далі:
— Він пригадував, що Ґабрієль сказав: «Вони були названі на початку». Але на початку чого?
— А я знаю, до кінця чого наближаєтеся ви, сержанте, — виплюнув Мітч. — Вашої кар’єри.
Чендлер проігнорував його й оглянув присутніх.
— Це мало б бути на початку книжки, — припустила Таня.
— Якої книжки?
Ще більше приголомшених облич. Деякі офіцери перемовлялися, сумніваючись у Чендлеровій теорії або й просто в його здоровому глузді. Аж раптом сержант збагнув відповідь.
— У Книзі Буття. На початку Біблії. Перелік імен.
Він обернувся до Тані, але вона вже витягнула з шухлядки свого стола Біблію у твердій чорній палітурці. Книжка була зачитана, та сторінки трималися купи. Жінка розгорнула її на початку, на Книзі Буття. Перші кілька сторінок містили надрукований список імен.
— Хто там п’ятдесят п’ятий? — запитав Чендлер.
Вона почала рахувати. Офіцери почали тинятися довкола, тепер їхня увага була прикута до Чендлера, а не до Мітча, який намагався змусити їх зосередитися на своїх командах.
— Що там? — нетерпляче перепитав сержант.
— Дай мені… — пробурмотіла Таня. Рахуючи кілька останніх імен, вона кивала головою. А тоді витріщилася на сержанта. — Це Хет.
Чендлер перевів погляд на Мітча. Коли пролунало ім’я, він побачив, як інспектора накриває хвилею розуміння, його губи знову залилися темно-синім кольором. Дженкінс перелічив інші імена зі списку, знайденого в хатині:
— Адам, Сет, Єва.
Таня переглядала сторінки. Ще одна нестерпна затримка.
— Усе є. У тій чи іншій формі.
— Джаред, Шейла, Ной.
Жінка знову кивнула.
— А номер дев’яносто? — запитав Чендлер.
— Почекай, — попросила Таня і взялася рахувати вголос. Нарешті вона знайшла відповідь. — Це Сараї, — сказала вона, з відчутним наголосом на «ї».
— Є у нас хтось такий у місті? — вигукнув Мітч, звертаючись до Чендлера і його команди. Таня і Лука похитали головами. — Навіть дітей із дивними іменами? — з надією уточнив інспектор.
Чендлер не відповів, вихопивши Біблію з Таніних рук.
— Є… — сказав він, пригадавши дещо, що чув на уроках Біблії багато років тому. Погортавши сторінки, він знайшов те, що шукав. Від побаченого мороз пішов поза шкірою, і він ледве зміг вичавити із себе слова: — Сараї отримала нове ім’я — Сара — після благої вісті, що народить сина Ісаака.
44
Чендлер без жодного слова вилетів із кабінету, майже не чуючи, як Мітч гавкотливо віддає наказ скласти перелік усіх Сараї та Сар у містечку й околицях.
Вискочивши через головний вхід, Чендлер проштовхався крізь репортерів, застрибнув у патрульну машину і помчав уперед. Повертаючи за ріг на Б’юмонт, він зателефонував мамі на мобільний. Напевно, причин турбуватися немає, казав він собі. Чергова гонитва за власним хвостом. Хворий виродок змушує їх бігати по колу, і цього разу на тупому кінці його ножа опинився Чендлер. Телефон продовжував дзвонити, від кожного залишеного без відповіді гудка всередині зростала паніка.
Гудки ще лунали, коли він різко повернув на Принц-стрит, мало не загрузнувши передньою віссю в гарячому гудроні. Де ж вона, чорт забирай.
Після десятого гудка слухавку підняли.
— Мам? — із полегшенням запитав сержант. — Із вами все?..
— Наступна спроба, — озвався Ґабрієль, у його оксамитовому голосі чулися веселі нотки.
Чендлер мало не врізався у ліхтар, намагаючись опанувати себе.
— Ґабрієль?
— Правильно.
— Що ви зробили?
— Нічого, — невинно запевнив убивця.
— Вам краще не завдавати їм болю, — попередив Чендлер, втиснувши педаль газу в підлогу; він набирав швидкість, а повз нього пролітали дерева, машини і ціле його життя.
— Вони в безпеці.
— Нічого не робіть, — попередив Чендлер.
— Ви теж, — відгукнувся Ґабрієль. — І навіть не думайте про те, щоб попередити Мітчелла чи ще когось.
— Не завдавайте їм болю, — благав Чендлер, кидаючи машину на Меллонз-стрит. Дорога перед ним розпливалася. Єдине, що Чендлер міг уявити, — батьківський будинок і те, що там зараз могло відбуватися. Він щодуху закліпав, намагаючись відігнати цю картинку.
— Ви можете запізнитися, — підігнав його Ґабрієль.
Від цієї жорстокої погрози машина мало не закипіла.
— Дозвольте мені поговорити з ними, — попросив Чендлер; будинок його батьків ще не з’явився у полі зору, однак дороги були занадто темні, а повороти занадто різкі, щоб гнати ще швидше.
— Ви ще поговорите з ними… якщо зробите те, що я скажу.
— Чому б вам… — почав Чендлер, не стримуючи люті. Шини завищали, коли він повернув на Ґрінсанд. — Чого ви хочете?
— Угоди.
— Якої ще угоди?
— Обміну, сержанте, — пояснив Ґабрієль. — Обміняємо Гіта на вашу доньку. На Сару.
Чендлер дав цій вимозі просочитися у свій перевантажений мозок. Що він мав на увазі, кажучи «Гіта на Сару»? Чоловіка з в’язничної камери на його доньку? Цього не могло бути.
Ґабрієль вів далі:
— Зазвичай я не схильний убивати дітей, якщо в тому немає абсолютної необхідності. Звісно ж, правда й те, що вона католичка, а отже, народилася грішною, однак я не використовуватиму це проти неї, поки вона не отримає нагоди спокутувати свої гріхи.
Чендлер не знав, що на це можна відповісти, тому приголомшено мовчав. Він так заглибився у стан фуги[23], що повернувся до тями лише тоді, коли сильно вдарився у хідник та збив знак «Продається», який після падіння розсипався на шматки.
— Ви ще там, сержанте? — поцікавився Ґабрієль, насолоджуючись своєю владою.
— Я…
— Це, безумовно, просте рішення. Хіба не так? — вів далі вбивця. — Ідеться ж не про людей, похованих на тому пагорбі, чи якогось чужого вам горланя на кшталт Гіта, який для вас нічого не значить. Справді, ви ж сім’янин, полісмен, а не якийсь розрадник згорьованих, чи не так?
Крізь туман потьмареної свідомості Чендлер зрозумів, що мусить якомога довше протримати Ґабрієля на зв’язку. Вистачить ще кількох хвилин.
— Покваптеся, сержанте. Вирішуйте.
— Мені потрібен час.
— Для чого? — в оксамитовому глузливому голосі почулося щось різке. — Це простий вибір. Ваші діти — ваша власна плоть і кров — в обмін на незнайомця. Чоловіка, який вам навіть не до вподоби, в цьому я впевнений.
Ґабрієль мав рацію. Навіть коли підтвердилася інформація про те, що Гіт — невинна жертва, Чендлер не відчув до нього хоч якогось тепла; ніщо в його поведінці не свідчило про те, що він гідна людина, людина, яку варто врятувати. Та знову ж таки, хіба він мав право судити? Сержант ще трохи позволікав.
— Мені знадобиться час.
— На таке просте рішення? Не дивно, що ви не можете мене впіймати.
— Ні. Мені знадобиться час, щоб вивести його з відділка.
Чендлер вже був на Гаув-стрит. Ще шістдесят секунд — і він візьме Ґабрієля в облогу. Виб’є йому мізки, якщо знадобиться.
— Маєте одну годину.
— Ні, постривайте… — перервав його Чендлер.
Ґабрієль вів далі:
— А якщо я зустріну поліцію, патруль, армію чи того вашого колишнього напарника, я з легкістю вб’ю їх усіх. Розумієте, Чендлере, Бог, поліція, ба навіть невинні не мають права шкодити Дияволовій роботі.
— Я хочу бачити, що з нею все гаразд.
— Авжеж. Щойно дасте мені те, що я прошу. І пам’ятайте: приходьте один. Я скажу вам куди. Мені відомо, що ви добре орієнтуєтеся в лісі.
Чендлер уже був на Кроув-стрит, мчав до світла на ґанку батьків, яке вабило його, мов сигнальний вогонь.
— Що ви маєте на увазі? — перепитав він.
Але Ґабрієль уже поклав слухавку.
45
Чендлер гупнувся у хідник із такою силою, що мало не вилетів через вітрове скло. Коли він виліз із машини і витяг зброю, Ґабрієлеві слова продовжували крутитися в голові. Погрози та коментарі, слова і фрази в обгортці внутрішніх жартів, які він, на Ґабрієлеву думку, зрозуміє. Так, наче він знав Ґабрієля або Ґабрієль знав його. Підступні натяки на те, що Чендлер не переймається жертвами і, щойно справа скінчиться, рухається далі.
23
Стан потьмарення розуму, після якого людина не в змозі згадати, що відбувалося з нею останнім часом і хто вона взагалі така. Дуже часто люди в стані фуги намагаються кудись помандрувати і потім приходять до тями у неочікуваних місцях, не пам’ятаючи ні себе, ні як тут опинилися.