— Так. Але…
— Але що? Ви не виконуєте свою частину угоди, сержанте.
— Я хочу спочатку з вами поговорити, — пояснив Чендлер. — Мушу де в чому зізнатися.
Запала коротенька тиша, промінь ліхтаря затремтів.
— Схоже, це щось сімейне, — холодно зауважив Ґабрієль. — Ваша старша — Сара, — він мало не виплюнув її ім’я, — теж базікала про сповідь. Намагалася заспокоїти свого брата. Я від цього просто шаленію.
Чендлер видихнув затримане повітря. «Від цього шаленію». Це могло означати, що діти ще живі.
Ґабрієль повів далі:
— Скажіть-но мені, Чендлере, чому малій кортить приєднатися до релігії, якій конче необхідно контролювати її? І чому ви їй це дозволяєте? Можливо, я зроблю їй послугу, обірвавши її життя, перш ніж вам удасться його зруйнувати. — Погроза розірвала Чендлерову шкіру й протнула легені. Тепер він шкодував, що не привів із собою Гіта і не віддав його цьому мерзотнику. Міг би помучитися докорами сумління пізніше, піти до сповіді разом зі своєю донькою і очистити свою душу.
— Будь ласка, не треба, — попросив Чендлер. — Просто скажіть мені, де вони.
— Вони в безпеці. Поки що.
«Поки що». Сержант відчув, як від бажання потягнутися до зброї засвербіла рука. Ґабрієль, вочевидь, теж це бачив.
— Ви не хочете цього робите, Чендлере. Інакше не зможете врятувати своїх дітей. Бог рятує лише душі… але не тіла, яким вони належать.
— Прошу, я…
— Ви — що? Повернетеся і приведете те, про що я просив?
Чендлер розмірковував над цим питанням. Чого варте Гітове життя? Порівняно до життів двох дітей? Хіба ж обмін двох на одного не буде справедливим? Чоловікові очі звикли до слабкого світла на краю променя і змогли роздивитися навпроти темну фігуру, майже силует, самотню постать. Нестерпне бажання застрелити Ґабрієля тут і зараз рвалося на поверхню.
Схоже, вбивця знову прочитав його наміри.
— Сержанте, ваші діти опиняться в халепі, якщо я не повернуся.
— Куди ви їх відвели?
— Ах. Цього я не можу вам розповісти. Поки що. А зараз витягніть свого пістолета — повільно — і покладіть його на землю.
— Я знаю, хто ви, — повідомив Чендлер.
Ґабрієль не озвався.
— Девід Тейлор. Дейві Тейлор.
Силует усміхнувся, зуби зблиснули в слабкому світлі, продемонструвавши щиру усмішку; напевно це була перша непідробна емоція Ґабрієля, яку вдалося побачити сержантові.
— Чимало часу вам знадобилося, еге ж? — У Ґабрієлевому голосі чулося якесь полегшення. — Чесно кажучи, я гадав, що ви впізнаєте мене раніше. Чесне слово, це найбільше мене турбувало… однак, побачивши вас у відділку, поговоривши та проїхавшись з вами в автівці до готелю, я збагнув, що ви ні про що не здогадуєтесь. Ви забули про мене так само, як забули про мою сім’ю.
— Ви про що? — перепитав Чендлер.
— Я про що? Майже одинадцять років тому ми залишили це місце, та й по всьому. Книжку згорнули, ніхто не залишився поруч із нами. Роботу зроблено. Робота — халтура. Переходимо до наступної. А про цю забудьмо — чергова невдача, яку поліція позамітає під килимок. Від інших, на кшталт вашого напарника Мітча, я цього чекав. Але ви, Чендлере… пам’ятаю, що ви зблизилися з моїм батьком. Прилипли до нас, як бджола до меду, заспокоювали нас, спрямовували нас, молилися з нами. Вели нас в нікуди.
— Я… я намагався бути другом, — пояснив Чендлер. Він не знав, що ще сказати.
— Якщо ви були нам таким другом, чому не підтримували з нами зв’язок опісля? Навіть не зателефонували. Могли б просто зателефонувати і поцікавитися, як ми там виживаємо. Можливо, цього вистачило б, щоб усе зупинити.
Чендлер шукав відмовки. І не знаходив. Він міг знайти номер телефону, він мусив його дізнатися. Виправдань не було, але він однаково спробував:
— Моя дівчина тоді… моя дружина. Моя колишня дружина…
— Та, яку я зустрів у ваших батьків? — увірвав його Ґабрієль. Чендлер зчепив зуби, згадавши свого пораненого батька.
— Вона тоді була на дев’ятому місяці вагітності. Ось-ось мала народити. Ну, після закінчення пошуків так і сталося. Вона народила Сару, і мене затягнули інші справи. Затягнуло намагання жити.
Ґабрієль загарчав.
— Намагання жити затягнуло і мою родину теж. От тільки їм це не вдалося.
— Про що ви?
— Я про те, Чендлере, перепрошую, сержанте, що вони загинули в автомобільній катастрофі через три місяці після нашого повернення додому
— Мені прикро. — Чендлер щиро співчував.
— Я переконаний, що тепер вам прикро.
— Це був нещасний випадок? — запитав сержант.
— Жодних несправностей в машині не знайшли, — по-діловому відповів Ґабрієль.
— Ви теж?..
Тінь кивнула.
— Так, але я був пристебнутий. А вони — ні. Вони померли миттєво, — озвався Ґабрієль; голос у нього ледь помітно затремтів.
— Тож вас забрали до себе Джеффрі з Діною?
— Скажіть-но мені, Чендлере, ці ваші діти… ви їх колись карали? — Оксамитовий голос знову пролунав моторошно, світло ліхтаря затремтіло. Ґабрієлеві емоції брали над ним гору. Чендлер не був певен, добре це чи погано. З ким йому хотілося мати справу: зі спокійним розсудливим чоловіком, який міг дослухатися до здорового глузду, чи з роздратованим Ґабрієлем, здатним на помилку? На фатальну помилку?
— Звичайно, — повагавшись, відповів сержант.
— Ні, я маю на увазі, по-справжньому карали.
— Ляскав кілька разів по дупі, якщо вони робили щось справді огидне, коли були менші, але це не часто траплялося.
— Ви б карали їх, якби вони були слухняними?
— Ні.
— Наприклад, — продовжував Ґабрієль, — чи покарали б ви Сару, якби вона неправильно сказала свої слова на першому причасті?
Розмова повернулася до дітей, і Чендлер намагався змусити Ґабрієля базікати далі, підвищуючи шанси на те, що він вибовкає, де тримає Сару і Джаспера. Утім чоловік розумів, що слід поводитися обережно, зважаючи на тему розмови та помітне тремтіння направленого на нього променя світла.
— Звісно ж, ні. Ніхто не досконалий, — відповів він.
— Авжеж, — погодився Ґабрієль, вочевидь задоволений почутим — у його голосі знову пролунала лагідність. — Ніщо і ніхто не досконалі. Люди недосконалі. Ви б хотіли, щоб вашу дитину виховували рíзкою? Щоб її били та кривдили за невдачі?
— Це сталося з вами?
Чоловік мовчки поправив ліхтар. Чендлер продовжив:
— Тому що, коли я їх запитав…
Ґабрієль вибухнув від люті:
— Ви розмовляли з ними?
— Я намагався…
— Чому ви з ними розмовляли?
— Щоб збагнути, що може відбуватися всередині… — Він забагато сказав.
— Усередині моєї голови? — виплюнув Ґабрієль. — Моя голова ясна. Мої дії ясні. Я при здоровому глузді та доброму здоров’ї. Однак ті фанатичні виродки… — Ґабрієль увірвав себе.
Чендлер озвався, намагаючись знову завоювати його довіру:
— Вони відмовилися розмовляти зі мною. Про вас.
— Це через почуття провини, — кинув Ґабрієль. — Я достатньо почув від них; поки мене притуляли до стіни і шмагали, читаючи вголос з тієї книжки.
— Книги Буття.
Ґабрієль трохи помовчав.
— Так. Буття. Шмагали мене і розповідали, які ми всі грішні. Грішні всі, а карали тільки мене, наче я був їхнім порталом до спасіння: щади різку, бий дитину[25]. Цим мене нагородили вони. — Чоловік посвітив ліхтарем собі на вухо, демонструючи десятисантиметровий рубець, який зазвичай приховувало кошлате волосся.
Посвітивши собі на вухо, Ґабрієль перетворив власну голову на мішень. Однак Нік не стрілятиме, не стрілятиме, поки не відбудеться обмін. Принаймні Чендлер молився, щоб хлопець цього не зробив.
— Якось вони вдарили мене прямісінько сюди, — пояснив Ґабрієль, погладивши шрам, — і розсікли шкіру. Кров не спинялася, тож вони повезли мене до лікаря. Лікар теж був із церкви. Він не ставив запитань. Зашив рану і сказав, що Бог зцілить її лише за умови, що я мовчатиму.
25
Алюзія на цитату з Біблії: «Хто щадить різки, ненавидить сина; хто ж його любить, той завчасу карає». (Приповідки 13:24). Переклад Івана Хоменка.