— Їхні гріхи не зобов’язують вас робити боляче іншим.
Ґабрієль пхикнув:
— Вони позбавили мене останнього зв’язку з моєю родиною. Божої любові. Втовкмачували мені, що я грішний, а грішник робить те, що йому до вподоби. А якщо я Диявол, як вони стверджували, то мені слід виконувати Дияволову роботу, янгола Гавриїла відправили назад, щоб покарати тих, хто був названий. Я — руки Диявола.
— А як щодо всіх тих імен, які ви пропустили? — спитав Чендлер.
Ґабрієль здвигнув плечима, і промінь затанцював.
— Я брав їх у тому порядку, в якому зустрічав. Послідовності не обирав, але виконував те, що написано. Уявіть, Чендлере, уявіть, як я промовляв ті імена знову і знову, мене били стільки часу, скільки я витрачав, щоб прочитати їх уголос. А якщо я помилявся? Після того як батіг випадково потрапляв на кістку? Тоді я мусив починати весь список спочатку. Аж до Тринадцятого розділу.
— Чому Тринадцятого розділу? Тому що це нещасливе число?
— Ні, тому що в ньому вперше згадуються Содом і Гоморра. Слова, яких наші любі Джеффрі та Діна не хотіли чути у своєму будинку. Немов гріховність ще не просочила його стін. Трапляється, що я іноді забуваю імена свого брата чи батьків — хай навіть на долю секунди, — але ті імена викарбувалися в моїй голові.
— Але всі, чиї життя ви забрали, — невинні.
— Звідки ви знаєте? — перепитав Ґабрієль. — Жоден із названих у тій книзі не невинний по-справжньому. Усі вони прокляті спільним гріхом.
Попри те що голос залишався спокійний, Чендлер бачив, як Ґабрієль дратується. Він хотів виграти час, тож продовжив прощупувати чоловіка.
— А чому ви вбивали їх у цій дичавині? — запитав він. — Це місце мусило б викликати лише погані спогади. У мене так і є.
— А ось я думав, що ви вже давно забули.
— Ніколи, — швидко сказав Чендлер — можливо, надто швидко.
Це звучало як визнання провини.
— Звільнившись від тих фанатиків та їхньої ідеї про рай, я спробував забратися якнайдалі звідти. Отримав доступ до грошей із трастового фонду, який заснував багато років тому мій батько, і кілька років подорожував. Нова Зеландія, Таїланд, Малайзія. А потім якимось дивом знову опинився в Західній Австралії. Щось знову притягнуло мене до цього місця. Я побачив, що тут нічого не змінилося: пейзаж, запах, відчуття — все залишалося таким самим. Неначе час тут застиг. Неначе смерть моєї мами, мого батька і мого брата не мали, великою мірою, жодного значення. Неначе про них забули. Я вирушив у похід. Мабуть, хотів зробити те, що зробив Мартін. Після кількох днів піших прогулянок і ночівель у машині я знайшов хижку і почав ставитися до неї як до власної домівки. Оселився там і обжився. Просто надзвичайно, що можна зрозуміти про себе, якщо залишатися ночами одному в дичавині.
Ґабрієль перевів подих. Чендлер обдумував, чи не попросити його ще раз щиро про добробут своїх дітей, однак інстинкт підказував, що чоловік не в настрої відволікатися.
— У цьому лісі чимало болю, Чендлере, болю, який навалився на мене. Люди завдали мені лише болю, релігія завдала мені лише болю, тому правильно, що я помстився за це саме тут, де все почалося, приніс жертви душі мого брата, душам моїх батьків. Вони померли не тут, але саме тут вони загубилися. Вони заслуговують знайти в цій дичавині якусь компанію.
Ґабрієль несподівано сумно захихотів.
— Першу жертву звали Адам, — продовжив він, глипаючи на Чендлера. — Гадаю, в цьому є якась іронія… однак незапланована.
— Коли? — перепитав Чендлер; полісмен усередині нього переміг.
— Майже три роки тому. Чотирнадцятого січня 2010-го. Він зупиняв попутки, щоб знайти роботу, як Гіт. З цими найпростіше, адже вони доведені до розпачу. Він був балакучим хлопчиною, трохи старшим за мене, мріяв заробити трохи грошей на відпочинок. Був одержимий собою: Адам зробив те, Адам зробив це, повторював своє ім’я без кінця-краю. Я слухав, як він ось так торочить, — і раптом мене охопило бажання вбити його. Я потребував його вбити. Але й гадки не мав, як це зробити. Тож десь там, де дідько добраніч каже, звернув із шосе на ґрунтівку. Сказав йому, що мушу відлити, схопив із багажника мотузку, заліз на заднє сидіння і задушив його.
Ґабрієль пильно дивився на свого співрозмовника.
— Це було важче, ніж я уявляв, але я почувався зобов’язаним, наче досягнув певного ступеня помсти.
Чендлер замислився, чи не збирається Ґабрієль вбити і його теж. Зрештою, він заманив його сюди в дичавину посеред ночі. Сержант не думав, що його ім’я згадувалося в Книзі Буття, але не було нічого неможливого: «Чендлера» не так важко приплести до чогось біблійного, для Ґабрієля в нього навіть із «Ханааном»[26] стане схожості, щоб бути покараним.
Однак чоловік збагнув ще дещо. Не існувало такого місця, де йому зараз більше хотілося бути. Він спустився б у глиб пекла, щоб лише повернути своїх дітей.
Ґабрієль не вгавав:
— Наступну пару я викрав, сподіваючись, що вони допоможуть мені в пошуках Мартінових решток, але виявилося, що складно тримати когось у заручниках понад один день. Вони весь час скиглили. — У його голосі лунав скептицизм. Вочевидь, чоловіка зачудовувало, що комусь не подобається, коли його ув’язнюють. — До того ж не так просто піднімати нагору продукти, і кінець кінцем я витрачав більше часу, наглядаючи за ними, ніж на пошуки. Я намагався пояснити їм — Сетові та Єві, — чому забрав їх. Вони називали мене божевільним і гіршими словами, але я не божевільний.
Чендлер прикусив язика.
Він бачив, що Ґабрієль справді переконав себе, що якимось дивом зможе повернути брата, вбиваючи інших людей.
— Але Сару я можу відпустити. В обмін на Гіта. Може, ви та інші вважаєте мене лихим, однак я не чудовисько. Ви дійсно намагалися заспокоїти мого тата, хай навіть і порадили йому здатися.
— Це був найкращий вихід для вашої родини.
— Як ви можете казати таке, якщо всі вони померли?
— Я не міг знати…
— І не знали.
Запала коротка тиша; поцуплений пістолет зблиснув, промайнувши в Ґабрієлевій долоні.
Чоловік знову озвався:
— Приведіть мені Гіта, і я залюбки віддам їх.
— Більше ніхто не мусить помирати. Ваш батько не… — почав Чендлер.
Ґабрієль увірвав його:
— Люди помирають, Чендлере, саме це вони роблять.
— Гіт, Сара, Джаспер — вони не заслуговують на смерть. Вони не зробили нічого поганого.
— Як і мій брат, моя мама, мій тато. Але Бог вирішив, що в змозі забрати їх.
— Ви сердитеся і маєте право, але так вчиняти не можна… Дейві.
— Саме так я і мушу вчинити. Я не маю вибору, але ви, Чендлере, його маєте, до того ж дуже простий: він або вони.
— Скажіть мені, де вони.
— Зараз, Чендлере… — Ґабрієлева посмішка промайнула в тьмяному світлі.
Сержант змагався за перевагу.
— Якщо ви все контролювали, як Гітові вдалося втекти?
У слабкому світлі він бачив, як Ґабрієлеві брови звелися докупи.
— Це така хитрість, щоб згаяти час, поки не прибуде підмога?
Чендлер похитав головою, загороджуючи промінь долонею.
— Немає підмоги. Невже ви гадаєте, що мені просто дозволили викрасти Гіта і віддати його вам?
Крізь темряву знову хробаком поповзла Ґабрієлева усмішка.
— Таку відданість я ціную.
— То як він утік?
— Як ми і казали: йому вдалося розрубати кайдани, — пояснив чоловік, стримуючи сміх. — Я навіть почасти захоплююся ним; йому, мабуть, знадобилася бісова купа сили волі. Він вибрався з хижі й побіг, я упіймав його — і ми впали з хребта. Коли я прийшов до тями, у мене був лише шматочок його сорочки. Я знав, що він вирушив униз до дороги, а ще знав, що пішки на це знадобиться чимало часу, тож повернувся назад і взяв машину. Я збирався втекти, забратися зі штату й сховатися. На кілька коротких секунд я навіть забув про своє завдання — наче хтось улаштував мені випробування. Тож я вирішив випередити його і попрямував до міста. Мабуть, мені ще й було трошки цікаво. Чи дасть мені Бог забратися геть, переклавши провину на невинного? Невже Господь Всемогутній дозволить покарати його? Здавалося, наче я сам став Богом: контролював чиєсь життя, проте геть не так, як тоді, коли вбивав їх. Це інтригувало. Щось новеньке. Якщо я справді був лихий, а Бог справді мав наймогутнішу силу, тоді мені не вдалося б вийти сухим із води. Тож я залишив усе на розсуд долі. Якщо Бог вважатиме за потрібне, Він допоможе Гітові уникнути моєї розплати. А якщо ні, я стану рукою долі.