Тут мушу замітити, що большевики були в тих часах особливо чулі на пункті масонерії і звязків з нею, уважаючи, що кожний масон — це шпигун, коли не справжній, то потенціяльний, в користь міжнародньої буржуазії. Під замітом якихсь звязків з міжнародньою буржуазією тримали вони довгі місяці під слідством, як про це я згадував уже раніше, підполковника міліції в Москві Овсяннікова; мабуть під подібним закидом опинився на Лубянці також Белюстін, що мав, здається, якесь відношення до масонерії, але давно, може й кільканадцять років перед своїм арештуванням.
Іншим типом вязня був професор університету в Харкові, учений математик Обреїмов Іван. Стягнений вже з заслання на перегляд («пересмотр») його справи, він виглядав трохи заголюканий, а на точці виконування тюремних приписів був такий строгий скрупулянт, що вводив нас обох із Белюстіном у подив. Обреїмов перейшов мабуть неодно, бо хоч роками був малощо старший від Белюстіна, то виглядав уже на 60-річного старця. Під яким закидом стояв Обреїмов, ми теж не знали. В останніх тижнях його справа, як видно було, стояла добре, бо йому, на його прохання, доставили (мабуть з дому) деякі наукові видання з його фаху, в тому числі і товсту книгу вищої математики, що її він переклав з німецької мови і подав до книги власний вступ. Діставав теж, очевидно від жінки, грошеві посилки до тюрми, за які закуповував у тюремній крамничці («лавочці») регулярно що 10 днів те, що в ній можна було дістати, і, як добра людина, ділився якоюсь частинкою закупленого краму зі мною, що був увесь час позбавлений можливости мати доступ до тої «лавочки»[9].
Той проф. Обреїмов, що його згадую завжди найкраще, не був уродженцем ні Харкова, ні України; його прислали туди з московської території десь на кілька літ перед другою світовою війною, можливо, на місце когось зі зліквідованих учених українців. Раз він оповідав, як то деякі русскі «патріоти» в Харкові висмівали українську мову, як нібито малокультурну й малорозвинену, та з цією метою самі видумували або повторяли видумані кимсь іншим всякі чудернацькі, а то й ординарні слова, як нібито слова українські, щоб тільки закпити собі з української мови.
Мав Обреїмов іще одну рідку прикмету: він умів чудово оповідати. Маючи одну-єдину донечку, яку страшенно любив, він читав їй у дитинстві багато всяких оповідань, а як дещо підросла, то й повістей, і читав деякі з них на її прохання по кілька разів. А що мав просто феноменальну память, то тепер у тюрмі потрапив оповідати нам цілими годинами, днями й тижнями, і то не зміст різних оповідань і повістей, а так, як би читав їх своїй донечці, зі збереженням усього кольориту питомої даному авторові мови, його фразеології та всяких реторичних зворотів. Так ми прослухали з його уст між іншим цілу серію детективних оповідань Конана Дойля і фантастичних оповідань Джека Лондона й Уелса, далі «Двійник» Бріджеса, «Айвенго» Вальтера Скотта, «Давид Копперфілд» і «Гимн Рождеству» Дікенса, деякі оповідання з книги джунглів Кіплінґа, три серії цікавих оповідань американця О. Генрі та багато інших. З російських письменників почули ми з його уст тільки кілька оповідань А. Чехова (Жінка, Двобій, У провідника дворян), «Опир» графа Олексія Толстого (старого) і довжезну повість Мєльнікова-Печерського «В лісах», що її Обреїмов оповів нам повністю впродовж кількох довгих зимових вечорів. Минає десять років з того часу, а я не забув до-сьогодні змісту деяких з тих оповідань. Не треба й казати, яким духовим відпочинком, справжнім пиром, були для мене всі оті оповідання, передавані Обреїмовим як з книжки, і як добре вони ділали на мої розбиті нерви та на нерви інших слухачів.
Коли ми вже при цій лектурі, то згадаю ще, що в тому самому часі між книжками, які ми діставали що 10 днів з тюремної бібліотеки, попадалися також деякі твори так званих лівих європейських і американських письменників у добрих російських перекладах. До останніх належали між іншим твори: «1919» Дон Дос Пассоса, добре знаний «Вогонь» Барбюса та інші. Читали ми теж твори Бальзака, Беранже, Фльобера, Жюль Ромена, Мопассана, Вольтера, Альфонса Доде, Анатоля Франса, Сельми Ляґерлеф, Ібаньєса, Байрона, Дікенса, Гайне, Ґайнріха і Томаса Маннів та ін. З чужинецьких авторів пригадую собі добре ще старий російський переклад книжки француза Пера Льотті п. з. «Женитьба Льотті Рараю» (в-во Сабліна, 1911 р.), що з нього цілі уступи подала у своїй книжці одна українська авторка, малюючи переживання автора на таємничих островах Полінезії як свої власні[10]…
9
Виправимо помилку мемуариста: насправді Іван Васильвоич Обреїмов (1894-1981) був не математиком, а фізиком. До України приїхав 1929-го року, на запрошення тодішнього українського уряду — для організації Українського фізико-технологічного інституту, скорочено УФТІ, директором якого пробув кілька років. Як вчений, займався фізикою кристалів, молекулярною фізикою та низькотемпературною спектроскопією. Організував конференцію з теоретичної фізики.
Арештований у липні 1938-го року в зв’язку з т. зв. «справою УФТІ», за якою розстріляли 8 осіб із 16 арештованих. Формальна Івана Васильовича звинувачували у шпигунстві, оскільки він часто виїжджав за кордон для зустрічей з колегами-фізиками і запрошував їх до свого інституту.
Причиною привілейованого становища Івана Васильовича Обреїмова були не тільки і не стільки старання його дружини, скільки клопотання колег, особливо ж А.Йоффе та П.Капиці. Дозвіл працювати у в’язниці за спеціальністю він використав, написавши працю ««Про застосування френелевої дифракції для фізичних і технічних вимірювань», за яку в 1946 р був удостоєний Сталінської премії». В травні 1941-го року був звільнений «за відсутністю складу злочину». Відтоді і аж до кінця життя займався своєю улюбленою фізикою.