Жан-Крістоф Ґранже
Ліс духів
Для Альми — промінчика світла в цілковитій пітьмі
I
Жертви
1
Це було воно. Саме те, що треба.
Туфлі-човники «Prada», які вона помітила у випуску «Vogue» за попередній місяць. Стриманий, рішучий штрих, що довершить образ. Вони ідеально пасуватимуть до обраного нею вбрання — маленької чорної сукні, купленої за копійки на рю дю Драґон. Просто бомба. Жанна Коровська всміхнулась і потягнулася, сидячи за письмовим столом. Нарешті вона почувалася впевненою перед сьогоднішнім вечором. Як у виборі одягу, так і загалом.
Вона ще раз перевірила мобільний. Жодних повідомлень. Живіт скрутило колькою тривоги. Ще гострішою, ще глибшою, ніж до цього. Чому він не телефонував? Було вже за четверту годину. Чи не запізно, щоб підтверджувати побачення?
Вона відмахнулася від сумнівів і зателефонувала до бутика «Prada» на авеню Монтень. Чи є в них такі туфлі? Тридцять дев’ятого розміру? Вона зайде перед сьомою. Коротке полегшення. Одразу ж зіпсуте іншим занепокоєнням. На її рахунку вже набігло 800 євро кредиту... А з цією обновкою борг перевалить за 1300 євро.
Але було вже 29 травня. За два дні вона отримає зарплатню. Чотири тисячі євро. Ні центом більше, разом із преміальними. Тож вона знову розпоряджатиметься на початку місяця лише двома третинами свого доходу. Їй не звикати. Її банківський рахунок уже давно накульгував, і вона досить управно балансувала на межі.
Жанна заплющила очі. Уявила себе в лакованих туфлях на високих підборах. Цього вечора вона буде інакшою. Невпізнанною. Сяйливою. Невблаганно спокусливою. Усе інше — лише дитячі забавки. Зближення. Примирення. Новий початок...
Але чому він не дзвонив? Це ж він вийшов на зв’язок напередодні ввечері. Усоте за день вона відкрила електронну скриньку й перечитала листа.
Інколи ми говоримо зовсім не те, що хочемо сказати. Я, звісно ж, нічого з того не мав на увазі. Повечеряємо завтра вдвох? Я наберу й заїду по тебе до суду. Jе serai ton roi, tu seras та reine...[1]
Останні слова відсилали до пісні Девіда Бові «Heroes». Колекційної версії, де рок-зірка співає кілька куплетів французькою. Жанна пригадала, як вони знайшли вінілову платівку в спеціалізованому магазині у кварталі Ле-Аль. Ту радість у його очах. Його сміх... Тієї миті вона не хотіла нічого іншого. Лише постійно розпалювати чи принаймні підтримувати той вогник у його очах. Як давньоримські весталки, які мусили весь час стежити, щоб священний вогонь у храмі не згас.
Задзвонив телефон. Не мобільний. Стаціонарний.
— Алло?
— Ґвалт.
За частку секунди Жанна ввійшла у свій робочий образ.
— Як там справи?
— Ніяк.
— Він зізнався?
— Ні.
— Він її зґвалтував, бляха, так чи ні?
— Каже, що не знає її.
— Хіба вона не дочка його коханки?
— Каже, що й матір її теж не знає.
— Але ж легко довести, що він бреше, ні?
— У цій справі немає нічого легкого.
— Скільки залишилося годин?
— Шість. Тобто ніхріна. Він за вісімнадцять годин і бровою не повів.
— От гівнюк!
— Так і є. Ну, що ж. Піду, піддам газу. Але якщо не станеться якогось дива...
Вона поклала слухавку й подивувалася власній байдужості. Між серйозністю справи — зґвалтування неповнолітньої з особливою жорстокістю — і нікчемними проблемами її життя — бути вечері чи не бути? — пролягала прірва. А проте вона не могла думати ні про що, крім свого побачення.
Однією з перших вправ у школі суддів був перегляд відео — злочину, знятого на камеру спостереження. Тоді кожного студента просили переповісти побачене. Версій подій було стільки ж, скільки й студентів. Машина щоразу виявлялась іншого кольору чи марки. Відрізнялася кількість зловмисників. Постійно змінювався порядок подій. Вправа задавала тональність усьому подальшому навчанню. Об’єктивності не існує. Правосуддя — справа людська. Недосконала, мінлива, суб’єктивна.
Жанна ще раз машинально глянула на екран телефона. Нічого. Вона відчула, як до очей підступили сльози. Вона чекала на цей дзвінок від самого ранку. Фантазувала, марила, обмірковувала так і сяк ті самі думки, ті самі надії, а за секунду вже впадала в глибоку тугу. Кілька разів вона навіть відчувала спокусу подзвонити першою. Але ні. Про це не може бути й мови. Треба триматися...
17:30. Раптом її охопила паніка. Усе скінчено. Ця неясна обіцянка вечері була останньою конвульсією. Він не повернеться. Слід було це визнати. «Пережити травму». «Відбудувати себе заново». «Зайнятися собою». Всі ці дебільні фразочки, які не означають нічого, окрім смутку таких нещасних дівчат, як вона. Яких постійно кидають. Які постійно страждають. Вона пожбурила маркер і встала.
Кабінет Жанни містився на четвертому поверсі СВІ (Суду вищої інстанції) Нантерра[2]. На десяти квадратних метрах, завалених папками, від яких тхнуло пилюкою й чорнилом із принтера, тулилося два письмові столи — її і секретарки Клер. Жанна відпустила ту о четвертій, щоб спокійно похандрити.
Вона стала біля вікна, поглянула на схили Нантеррського парку. М’які лінії видолинків, рівненькі газони. Праворуч — соціальні містечка всіх кольорів веселки, а трохи далі — «вежі-хмари» Еміля Айо, архітектора, який казав: «Збірне будівництво неминуче з економічного погляду, але воно не повинно навіювати людям враження, ніби їх і самих зібрали на заводі». Жанні подобалася ця цитата. Але вона не була певна, що результат відповідав очікуванням архітектора. Щодня її офіс затоплювала реальність, витворена цими сраними соцмістечками: крадіжки, зґвалтування, напади, наркота... Такого на заводах не виробляють, це точно.
Жанна повернулася за стіл, відчуваючи нудоту й міркуючи, скільки вона ще протримається, перш ніж закинутися бромазепамом. Її погляд упав на стос паперу для листів. Суд апеляційної інстанції Версаля. Суд вищої інстанції Нантерра. Офіс мадам Жанни Коровської. Слідчої судді при СВІ Нантерра. У неї в голові луною пронеслися вислови, якими її зазвичай описували. Наймолодша випускниця на своєму курсі. «Маленька суддя з великими перспективами». Гідна дорівнятися до всіляких Єв Жолі та інших Лоранс Вишнєвських[3]. Це була офіційна частина.
А от в особистому житті — катастрофа. Тридцять п’ять років. Незаміжня. Бездітна. Кілька подруг, усі самотні. Орендована трикімнатна квартира в 6-му окрузі Парижа. Жодних заощаджень. Жодного спадку. Жодних перспектив. Життя спливало, як вода між пальців. І вже офіціанти починали звертатися до неї «мадам», а не «мадемуазель». Чорт забирай.
Два роки тому вона зірвалася. Життя, яке й так було несолодким, узагалі втратило будь-який смак. Депресія. Госпіталізація. Тоді жити означало лише страждати. Два абсолютно рівнозначні слова, повні синоніми. Хоч як це дивно, від перебування в тому закладі в неї залишилися хороші спогади. Принаймні теплі. Три тижні сну, раціон із ліків і дитячих пюрешок. Повернення до реального життя відбувалося м’яко. Антидепресанти. Самоаналіз... Із цього періоду їй також залишилася невидима тріщина в душі, якої вона ретельно уникала в повсякденному житті за допомогою відвідин психотерапевта, пігулок, тусовок. Але чорна діра нікуди не зникла, вона завжди була на місці, безупинно притягувала її, неначе магніт...
Жанна пошукала в сумочці бромазепам. Поклала під язик цілу пігулку. Колись вона приймала всього чверть, але тепер — звикання є звикання — закидалася повною дозою. Жінка відкинулася на спинку крісла. Почекала. Зовсім скоро вузол у грудях послаб. Дихання стало плавним. Думки втратили різкість...
Раптом у двері постукали. Жанна підскочила. Вона й не помітила, як задрімала.
На порозі з’явився Стефан Ренарт у піджаку в ламану клітинку. Скуйовджений. Пом’ятий. Неголений. Один із семи слідчих суддів у СВІ. Їх кликали «чудовою сімкою». Ренарт був найсексуальнішим за них усіх. Радше Стів Макквін, аніж Юл Бріннер.