— Гадки не маю. І не впевнений, що експерти знають. Зібрані з викопних решток зразки не дають змоги встановити каріотип. Для цього потрібен живий матеріал. Але одне безперечно: еволюція триває. Наші хромосоми безперервно еволюціонують.
— У якому сенсі?
— Колись, дуже давно, хромосоми X та Y нашого виду були однакового розміру. Упродовж тисячоліть Y постійно зменшувалась. Нині вона лише бліда тінь жіночої X.
— Тобто чоловічі хромосоми колись зникнуть?
— Саме так. На землі більше не буде чоловіків.
Жанна спробувала уявити світ, заселений самими амазонками. Попри те що чоловіки становили основне джерело її проблем, така перспектива зовсім її не тішила.
— І коли ж?
— Через десять мільйонів років. Попереду ще багато добрячих сварок!
За жартом генетика пролунав раптовий, майже дитинний сміх, який забринів у його зобі, але завершився похмурим виразом обличчя. Жанна зрозуміла: Павуа думав про Неллі. Його жінку. Його кохану. Померлу насильницькою смертю. Суддя з повагою поставилася до його мовчання. Якщо Павуа хотів виговоритись, він би це зробив. Або ні.
— Можна мені зайти до кабінету Неллі?
— Туди вже ходили поліцейські.
— Я все-таки хотіла б кинути оком.
— Сюди.
Вони піднялися на поверх вище. Приміщення було стандартне, але просторе. Великі вікна. Письмовий стіл із чорного поверхнею, в ідеальному порядку. Шафа. Тумбочка. Жанну здивувало, що фліки не залишили по собі звичного безладу. Вона сіла за стіл — Павуа зник. І спробувала поставити себе на місце Неллі Баржак та водночас слідчих, які вже перелопатили кабінет.
Подивилася на телефон. Дзвінки, повідомлення цитогенетикині вже вивчали. Поглянула на комп’ютер. Емейли теж перешерстили. Нічого не знайшли. Але фліки, як і Жанна, не знали, що саме шукати... Вона не стала вмикати пристрій.
Висунула шухляди столу. Знайшла теки. Документи, написані немов іноземною мовою, всіяні цифрами, схемами, символами. Були там і назви країн та регіонів по всьому світу. Жанна пригадала, чим ночами займалася Неллі — досліджувала генетичну спадщину Латинської Америки, відмінності в ДНК різних народів. Райшенбах, мабуть, передав ці матеріали спеціалістам. Але для чого?
Жанна випросталася на кріслі та знову поглянула на стіл. По краях купчилися всілякі дрібнички. Сувеніри з подорожей. Африканські браслети з мушель. Вовняні нитки з Південної Америки — обривки шалей чи килимів. Крихітні дерев’яні статуетки, мабуть з Океанії. Поруч валялися скріпки. Резинки. І скринька зі світлого бальсового дерева з логотипом — у ній, певно, колись містилося печиво. Суддя зняла кришку. Побачила купу аркушів. Рахунків за канцелярію. Почеркані папірці. Жанна здивувалася, що фліки не забрали ці матеріали, але, вочевидь, у них не було нічого важливого.
Вона пошукала ще. Накладні від перевізників. DHL. UPS. «Fedex». Деякі були чисті. На інших були написані дані відправників. Неллі отримувала посилки з усіх куточків Америки. Жанна зробила висновок, що ці бандеролі мали стосунок до її досліджень. Зразки крові. Матеріали для генетичних аналізів...
Суддя зупинилася на одній з накладних — із Манагуа, столиці Нікарагуа. Відправника звали Едуардо Мансарена, компанія «Plasma Іпс». Посилку доставили через UPS 31 травня 2008 року. За п’ять днів до вбивства. Манагуа. Саме туди Франсуа Тен телефонував у неділю на захищений номер. Саме туди в понеділок уранці полетів, із пересадкою в Мадриді, Антуан Феро.
Жанна запхала накладну до кишені.
— Ви все?
На порозі кабінету стояв Бернар Павуа.
— Я мушу повертатися до роботи... Тобто буквально. На своєму поверсі.
— Звичайно, — відповіла жінка, встаючи. — Я вже йду. Без проблем.
Здоровань провів її до ліфта. Коли двері роз’їхались, він зайшов до кабіни разом із Жанною — хотів до кінця відіграти роль господаря. Спустилися на перший поверх. Мовчки пройшли через світле, прохолодне завдяки кондиціонеру фоє. Жанна відчувала спокусу поцікавитися про посилки й бандеролі, які регулярно отримувала Неллі Баржак, але інстинктивно відчувала, що більше не слід було ставити запитань.
На порозі будівлі, в пообідній задусі, Бернар Павуа знов озвався:
— Я чітко відчув, що моя поведінка минулого разу шокувала вас. Очевидна відсутність жалоби.
— Жалобу можна виражати не тільки сльозами.
— А сльози можуть виражати не тільки жалобу.
— Нірвана?
Цитогенетик засунув руки до кишень. Його примружені очі за окулярами в роговій оправі знову свідчили про монолітну буддистську мудрість.
— Не знаю, яка з вас суддя, але як жінка ви мені подобаєтесь.
— Тоді скажіть, що маєте на думці.
— Мені п’ятдесят сім років, — мовив директор, підкурюючи сигарету. — Неллі було двадцять вісім. У мене двоє синів практично її віку. Вона була вродлива. Я не те щоб красень, як ви, мабуть, помітили. Але ми знайшли свій оптимальний ритм. Це вас дивує?
— Ні.
— Маєте рацію. Неллі, попри всі відмінності між нами, була, як то кажуть, моїм останнім шансом. І думаю, я робив її щасливою. Можливо, ми навіть могли б завести дітей. Хоча, з нашою-то роботою, ми без особливого ентузіазму ставилися до дітонародження.
— Боялись аномалій?
— Просто передоз. Чувак із «Kellogs»[25] не снідає пластівцями.
— Могли б підшукати кращу метафору.
— Як вам «там, де сруть, не їдять»?
Павуа знову засміявся з власного жарту. Це був низький, потужний вибух сміху, безтурботніший за попередній. До Жанни поверталося враження з попередньої зустрічі. Безумовний контроль чоловіка над своїми почуттями. У той час як він говорив про Неллі та свій смуток, на його лиці розквітала усмішка. Він досягнув тієї стадії, на якій жаль і радість зливаються в одне ціле.
— Я розповім вам дещо особисте, — сказав велет, поправляючи окуляри. — Минулого четверга, коли знайшли тіло Неллі, я поклявся знайти вбивцю. Убити його власноруч. — Він простягнув руки до Жанни. — Повірте, я здатний на таке. Я думав, що помститися за Неллі — це моя карма. А потім до мого кабінету прийшли ви.
— І що?
— Це ваша карма. З невідомої мені причини вам судилося зупинити цього виродка. Ви не дасте йому спокою. Ваше полювання не спинять ніякі перепони. Можливо, це навіть станеться в іншому житті. Але ваша душа і душа цього монстра приречені стикнутися й зійтися в бою.
— Сподіваюся, це станеться в цьому житті.
Бернар Павуа замружився — будда, розімлілий від осяяння.
— Я за це не хвилююся.
33
— Є прогрес із дзвінками Тена?
— Здається, ми вже про це говорили.
— Ми говорили про захищені номери. Ти ідентифікував людей, яким він дзвонив у Нікарагуа та Аргентину?
— Поки що лише в Нікарагуа.
— Як його звати?
— Едуардо Мансарена.
Сидячи за кермом, Жанна дістала з кишені поцуплену в кабінеті Неллі накладну UPS. Вона вже знала, що це відправник посилки. Спиною пробігли мурашки. 31 травня Неллі Баржак отримала бандероль від Мансарени, директора лабораторії «Plasma Іпс». Восьмого червня Франсуа телефонував цьому самому чоловіку, мабуть гематологу, спеціалісту із захворювань крові та кровотворних органів.
— Це ще не все, — вів далі Райшенбах. — Я ще раз перевірив список викликів твого психіатра, Антуана Феро. Не лише два останні дзвінки в понеділок. А за вихідні. У неділю о п’ятій вечора він також дзвонив у Нікарагуа. На мобільний. Здогадуєшся чий?
— Едуардо Мансарени.
— Точно. Не знаю, як тобі вдалося, але в тебе зараз найпевніша зачіпка. І це в Манагуа.
Жанна не відповіла. Так, зв’язок був. Між аутизмом, хромосомами, доісторичними часами. Щось органічне, глибинне, можливо, сховане на дні зразка нікараґуанської плазми...
— А в тебе, — мовив Райшенбах, — як справи?
— Я зустрічаюся з начальниками жертв. Елен Ґароді, інститут Беттельгайма. Бернаром Павуа, однойменна лабораторія.
— Вони з тобою говорять?
— Без проблем.