— Їх не турбує, що до них на допит приїжджає слідча суддя?
— Вони не знають, що зазвичай усе відбувається навпаки. Флік не вгавав:
— Вони знають, що ти не ведеш слідство?
— Престиж посади.
— Що саме ти намагаєшся дізнатися?
— Знатиму більше ввечері.
— Уже п’ята година, Жанно. Часу не так і багато.
— Тобі можу сказати те ж саме. Ти покопався в повсякденному житті дівчат?
— Так. Там нічого. Не збігається жодне місце, жодне ім’я...
— Імовірні крадіжки чи акти вандалізму в музеях праісторії?
— Отримав результати. Nada[26].
— А що там у криміналістів? У судмедекспертів? Є новини?
— Якщо і є, то мені вони не розкажуть.
— Ти знаєш, кому доручили справу?
— Ні. Щойно дізнаюся, зателефоную.
— Щоб я їх уникала?
— Щоб знала, хто твої вороги.
Жанна сказала твердішим тоном:
— Дізнайся більше про цього Едуардо Мансарену. Пошукай, що робить у Манаґуа компанія «Plasma Іпс». І знайди ім’я того іншого чувака, якому дзвонив Тен в Аргентину.
— Жанно, сьогодні ввечері я все припиняю.
— Домовились. Зідзвонимось, як стемніє.
За вітровим склом виднівся з’їзд Ла-Шапель. Жанна звернула з окружної та поїхала по рю де ла Шапель. Вона дізналася про аутизм. Про генетику. Залишалася праісторія. Суддя прямувала до майстерні Ізабель Вйоті.
Доїхавши до наземної лінії метро, вона повернула праворуч, на бульвар де ля Шапель, тоді ліворуч, на рю де Моберж, якою їхала до бульвару Мажента. Погнала в напрямку площі Республіки, але повернула раніше на рю де Ланкрі, щоб заїхати на рю дю Фобур-дю-Тампль із правильного боку. Її маленьке авто нагрілося, як духовка. Кондиціонер був зламаний — Жанна й не пригадувала, коли він востаннє працював. Їй здавалося, ніби вона розчиняється у власному поті.
Вона якраз гальмувала перед будинком № 111, коли задзвонив телефон. Номер був незнайомий.
— Алло?
— Це майор Корм’є.
Жанна не відповіла. Це ім’я ні про що їй не говорило.
— Я приносив вам квіти сьогодні вранці.
— Так, звичайно...
— Я трохи дізнався про засоби, які можуть захистити від вогню. Подзвонив знайомим зі світу кіно. Каскадерам, експертам. Уранці я трохи поспішив: не існує жодної речовини, яка могла б захистити людське тіло від полум’я. Не настільки, щоб гола шкіра контактувала з вогнем без жодного ризику.
— Я так і думала. Дякую вам. Я...
Голий чоловік у полум’ї б’ється з Франсуа Теном на мезоніні. Охоплений вогнем монстр, що не відчуває жодного болю. Їй це наснилося чи що?
— Усе добре? — запитав пожежник. — Як ви почуваєтесь?
— Усе гаразд. І ще раз дякую за квіти.
— Дякую за сходи.
Жанна вийшла з машини й усвідомила, що тремтить. Її нерви скидалися на струни арфи — на межі розриву.
Трохи поблукавши між будівель і дворів, суддя знайшла майстерню з реконструкції за невеличким бамбуковим гаєм. Там панувала велика метушня. Помічниці Ізабель Вйоті в білих халатах перевозили на тачках скульптури. Інші носили погруддя, голови. Жанна відшукала поглядом руде волосся начальниці.
— Ви переїжджаєте?
Суддя переступила через поріг: двері були відчинені. Ізабель Вйоті впізнала її. Витираючи руки об халат і всміхаючись, підійшла до гості.
— Ми вирішили трохи переінакшити це місце. Спробувати стерти... ну... ви розумієте. Змінити атмосферу.
— Розумію.
— Сьогодні вранці був похорон Франчески. З поліції ніхто не прийшов. Мені ніхто не дзвонив. Це нормально? Ви знайшли вбивцю?
— Радше навпаки.
— Навпаки?
— Це він нас знайшов.
Жанна пожалкувала про цю дешеву гру слів. Був не той момент і не той настрій. Раптом посерйознішавши, суддя повела далі:
— Ви не читаєте газет?
— Сьогодні — ні.
— Суддя, відповідальний за слідство. Той, що був тут зі мною минулого разу. Він загинув. У пожежі. Вочевидь, це діло рук убивці.
Ізабель Вйоті геть зблідла. Контраст із яскравим волоссям був гідний картини Клімта. Біле і червоне.
— Ви... ви думаєте, нам щось загрожує? Я маю на увазі, тут?
— Ні. Зовсім ні. Ми можемо поговорити кілька хвилин?
Мисткиня з видимим зусиллям спробувала опанувати тривогу.
— Ходіть сюди.
Вони повернулися до виставкової зали, де стояв довгий чорний стіл. Скульптури були на місці.
— Сідайте. Що ви хочете знати?
— Мені потрібні віхи, — сказала Жанна, всідаючись за лакованим столом.
— У нашій роботі?
— В еволюції людського виду.
Ізабель Вйоті, схоже, здивувалася. Вона не сідала.
— Це важливо для вашого розслідування?
— Поки що я просуваюся навпомацки.
— Ви зараз говорите про мільйони років еволюції... Пішов би цілий вечір на те, щоб...
— Розкажіть у загальних рисах.
Скульпторка засунула руки до кишень — на ній був білий халат, заляпаний глиною. Вона ніби завагалась. За кілька секунд запитала:
— Будете чай?
— Не варто турбуватись.
— Мені не складно. У мене завжди є готовий, у термосі.
— Гаразд. Чорний, без цукру.
Ізабель Вйоті зникла на пів хвилини. Повернулася з двома паруючими чашками й заговорила. Доісторичні істоти за її спиною неначе дослухалися — водночас і студенти, і тема лекції.
— Загалом учені вважають, що люди генетично відділилися від мавп 6—8 мільйонів років тому. У той час Африку на сході континенту розітнула довга розщелина. Східно-Африканський рифт. Це явище викликало екологічний розрив, який і вирішив нашу долю. Вологий ліс по один бік не змінився, і мавпи залишилися мавпами. По другий бік земля висохла і з’явилася савана. У цьому новому довкіллі мавпи звелися на нижні кінцівки, щоб мати змогу помічати хижаків. Так вони стали двоногими й перетворилися на австралопітеків, предків людини, найвідоміший представник яких — Люсі. Ви, певно, про неї чули. Цій самиці близько 3,3 мільйона років. Є лиш одна проблема.
— Яка?
— Він.
Ізабель Вйоті поклала руку на чорняву істоту зростом заледве в метр. Істоту, яка всім походила на мавпу, от тільки стояла прямо, на п’ятках.
— Тумай. Його знайшли 2001 року. Нам вдалося відтворити його тут завдяки зліпку черепа та кільком кісткам.
— А в чому проблема?
— Йому сім мільйонів років. Вочевидь, більше, ніж Східно-Африканському рифту. Та й потім, його знайшли в Чаді. Отже, зміна ландшафту тут ні до чого.
— Ця знахідка справді суперечить історії розколу?
— Головне, що вона доводить давні передчуття палеоантропологів. Поява людини відбувалася невеликими одночасними кроками в усіх куточках Африки. Вид формувався, контактуючи з кліматом, ландшафтом, загрозами... Різні сім’ї жили в один час, адаптувалися та потроху витворили нашу еволюцію.
— Що було після австралопітеків?
— З’явився Homo habilis.
Вйоті повернулася до іншої статуї. Менш волохата, трохи вища — метра півтора. Але все ще дуже схожа на мавпу.
— Йому щонайменше два мільйони років. Його називають так, бо він почав використовувати каміння, знаряддя. У нього більший об’єм мозку. Він усеїдний. Ще не полює. Це радше стерв’ятник, який задовольняється рештками здобичі інших хижаків чи пожирає мертвих тварин. Пристосуванець, який живе групами з десяток осіб.
— Наступний етап?
— Homo erectus. З’явився близько мільйона років тому. Цей мігрує. За кількадесят тисяч років він досягає Близького Сходу, потім Азії.
— У вас немає скульптури цього виду?
— Я вже десять років чекаю на череп... Пізніше Ното erectus розділився на дві дуже відомі гілки. З одного боку — неандертальці, які поступово зникають, з другого — архаїчні Homo sapiens, протокроманьйонці, чиї рештки знаходили в Європі та на Середньому Сході і які потім стануть Homo sapiens sapiens. Славнозвісними кроманьйонцями. Нашими прямими предками...