Була лише статуя.
З якою Тен був приречений померти...
Ізабель Вйоті говорила далі, але Жанна не слухала.
Усе затьмарило два запитання:
Навіщо Франсуа Тен украв ту скульптуру?
І навіщо він хотів будь-що врятувати її від вогню?
34
Звалище.
Не те слово.
Маски. Погруддя. Руки. Пришпилені кнопками фото. Знімки МРТ. Малюнки. Миски. Палітри. Пензлі. Скляні очі. Волосся. Полімерні зуби й нігті. Мішки з гіпсом. Керамічні цеглини. Шматки гуми...
І скульптури.
Моторошно реалістичні.
Вишикувані вздовж стін. Встановлені на підмостках та триногах. Затиснуті між банками фарби та мотузками. Виставлені на підвищеннях. Вони не мали нічого спільного з буро-бежевими статуями Ізабель Вйоті. З доісторичними обличчями та хутром. Ці роботи були цілком сучасні. А головне, на тлі їхньої жорстокості первісні часи здавалися щасливими днями.
Франческа Терсія творила самі жахіття.
Це були виключно діти.
Не в ролі жертв.
А в ролі катів.
Жанна ступила кілька кроків під арматурою зі свинцю й цинку: майстерня була розташована в промисловій будівлі XIX століття, яку переробили на сучасний лофт. Крізь косі вікна просочувалось останнє вечірнє світло. Жінка підійшла до статуй.
На одному п’єдесталі дитина засунула палець учительки в прикріплену до парти стругачку для олівців. Жертва волала, а хлопчик дивився крізь прозорий корпус на обрізки плоті замість звичної дерев’яної стружки.
Інша скульптура зображала хлопчиська в барвистих шортиках і футболці, який ложкою видлубував кошеняті очі. На триногому столику лежала зв’язана дівчинка з розсунутими ногами й спущеними трусиками. Над нею сидів навпочіпки хлопець і грався з яскраво-оранжевою морквиною, схожою на кинджал.
Ще одна сцена: на долівці сидів хлопчик у комбінезоні, обережно відриваючи мусі крила. У дитини також була велика мушина голова з волохатими клітчастими очима.
Звідки Франческа черпала такі ідеї?
Жанна підійшла до скульптури зі стругачкою. На аркуші, приклеєному біля підніжжя роботи, Франческа написала: «Бідолашна пані Кляйн». Мабуть, назва твору. Що це означало?
У пам’яті зринув спогад. Цього самого ранку Елен Ґароді згадувала Мелані Кляйн, одну з перших психіатрів, які вивчали аутизм. Простий збіг? Жанна помітила ще одну деталь: дитина і «вчителька» були вдягнені за модою тридцятих років.
Жінка дістала мобільний і набрала номер директорки.
— Елен?
Вона подумала, чи не має називати її радше «сестро» чи якось так. Але тон черниці був такий самий: сучасний, легковажний, аж нагадував якусь «золоту молодь»...
Жанна відразу перейшла до справи:
— Сьогодні вранці ви говорили про Мелані Кляйн, яка цікавилась аутизмом на початку XX століття.
— Було таке.
— Пробачте за запитання, але чи існує якийсь зв’язок між Мелані Кляйн і... стругачкою?
— Звичайно.
Знову Жаннина вудка раптово перетворилася на чарівну паличку.
— Мелані Кляйн одна з перших наголошувала на нездатності дітей-аутистів до символічного мислення. Річ, пов’язана з певною людиною, не нагадує їм про цю людину. Вона по-справжньому є цією людиною. Кляйн працювала з одним хлопчиком на ім’я Дік. Одного дня він точив олівець і, подивившись на стружку, сказав: «Бідолашна пані Кляйн». Він не розрізняв психіатриню та стружку, що нагадала йому малюнки, які дослідниця змушувала його малювати. Для нього олівець буквально був «пані Кляйн»...
Жанна подякувала черниці й поклала слухавку. Отже, Франческа зобразила уявлення дитини-аутиста. Що втілювала статуя, вкрадена Франсуа Теном? Якийсь секрет, пов’язаний з аутизмом убивці? Початкову травму? Якщо це так, звідки аргентинська скульпторка знала про цей факт?
Жанна спробувала пригадати постать, яку бачила в пожежі. Та пам’ятала лише низенького прибульця з палахким волоссям, що бореться з Франсуа Теном. Це нічого не означало.
Вона продовжила екскурсію лофтом, де пахло глиною й лаком. Суддя крокувала посеред цього гармидеру без жодної тривоги. На противагу вчорашній лихоманці, з якою вона обшукувала квартиру Антуана Феро. Наче сутінки заливалися просто в її жили й приносили спокій та умиротворення.
Жанна помітила письмовий стіл — радше робочу поверхню, — де стояв комп’ютер і купчилися кольорові трубки, ганчірки, шпателі, книжки зі склеєними сторінками... Суддя обійшла цей безлад і нахилилася до стіни. Франческа Терсія прикріпила до неї старі чорно-білі фотографії, ескізи, полароїдні знімки, зроблені в розпалі вечірок.
Жанна помітила груповий портрет — світлину університетського випуску. Фото формату А4 було старим. Суддя здогадалася, що це була група університету Буенос-Айреса, пластичні мистецтва чи палеоантропологія. Примружившись, пошукала Франческу. Дівчина стояла в останньому ряду.
Яскрава деталь: один зі студентів, усміхнений кучерявий юнак, був обведений маркером, а поруч стояв напис: «Те quiero!»[27] Жанна відчула, що це написала не Франческа. Радше цей веселун відправив їй фото в ті часи, висловлюючи свої почуття... Наречений? На якусь мить жінка подумала, чи це не Хоакім власною персоною... Ні. Вона уявляла його не так. Жанна обережно відкріпила світлину від стінки й подивилася на зворот: «УБА, 1998». УБА означало «Університет Буенос-Айреса». Вона засунула фото в сумочку.
Піднялася на другий поверх, де розміщувалася квартира. Це був зовсім інший світ. Ідеальний порядок, пастельні кольори та приємні матеріали. Жорстка скульпторка перетворювалася тут на акуратну дівчину. «Жінку, що хотіла важити 50 кілограмів» через кілька тижнів. Написи «50» досі були приклеєні до всіх меблів.
Жанні знадобилося зовсім не багато часу, щоб зрозуміти, що фліки все забрали. Особисті папери, речі. Залишатися тут не було сенсу. До того ж темніло. Було вже за дев’яту годину.
Коли суддя спускалася сходами, задзвонив телефон.
— Маю імена наших наступників, — сказав Райшенбах. — Справу передали Тамайо з паризького суду. Керівником слідчої групи призначили Батіза, іншого майора з 36-го.
— Тамайо — дурень. У нього дві звивини, та й ті між собою не в ладах.
— Це все-таки на одну більше, ніж у Батіза. Вони й близько не просунуться.
— Чорт.
— А чого тобі скаржитись? — зауважив флік. — Такі бовдури дадуть тобі спокійно попрацювати самостійно.
— Це не робота. Це самодіяльність. А в них будуть усі необхідні засоби.
— Маєш новини?
Жанна подумала про вкрадену статую. Знищений речовий доказ. Про свою впевненість у тому, що Франческа знала Хоакіма. Жодної конкретики.
— Ні. А ти?
— Я покопав на Едуардо Мансарену. Цей чувак керує найбільшим приватним банком крові в Манагуа. Солідний заклад. Існував ще під час диктатури Мусаки.
— Ти маєш на увазі Сомоси.
— Еее... ага. У сімдесятих роках Мансарена платив нікараґуанським селянам за їхню кров і перепродавав її дорожче в США. Його кликали «Манаґуанським Вампіром». Були жертви. Зрештою мешканці Манаґуа підпалили його лабораторію. Це була одна з подій, які, схоже, спровокували революцію 1979 року.
Жанна не чула цієї історії, але знала про сандиністську революцію, від якої калатало її лівацьке серденько. Вона була вражена, що розслідування штовхало її до країни, в якій вона колись побувала і яка так її захоплювала.
— Коли владу захопили комуняки...
— Сандиністи були не комуністами, а соціалістами.
— Коротше, Мансарена зник. Відтоді в Нікарагуа кілька разів змінювалася влада, праві повернулися до керма, і Мансарена об’явився. Зараз він знову керує головним закладом переливання крові в столиці — «Plasma Іпс».
Навіщо Франсуа Тен та Антуан Феро телефонували цьому кров’яному магнату? Що Мансарена надіслав Неллі Баржак? Якийсь особливий зразок? Як пов’язані між собою Манаґуанський Вампір і Хоакім? Чи були батько й син нікараґуанцями?
Жанна вийшла з майстерні. Замкнула за собою двері. Попрямувала до машини.