— Ти визначив, кому належить другий захищений номер, на який дзвонив Тен? Той, що в Аргентині?
— Ага. Якась дурня. Це агрономічний інститут у місті на північному заході. Току... ні, Туку...
— Тукуман. Це столиця однойменної провінції. Ти їм дзвонив?
— А що я їм скажу? Не розумію, до чого тут цей інститут.
— Скинь мені ці номери.
— У жодному разі, Жанно. Ми домовлялися. Я працюю до цього вечора. Завтра я передаю все Батізу і його зграї. Мене це більше не стосується. І тебе теж.
Жанна пірнула в «твінґо».
— Скинь мені номери, Патріку. Я розмовляю іспанською. Я знаю ці країни. Так усі виграють час.
— Вибач, Жанно. Я не можу перетнути цю межу.
Суддя стиснула зуби. Спробувала нашкребти трохи розуміння. Райшенбах добре попрацював.
— Окей. Передзвони мені вночі, якщо знайдеш щось іще. Або вже вранці.
Вони мляво попрощалися. Ставлення фліка було першим дзвіночком. Від завтра ніхто більше не захоче з нею розмовляти. Вона більше не матиме доступу до будь-якої інформації.
Прямуючи до в’їзду в столицю на Порт-Монтрей, Жанна намагалася зібрати частини пазла докупи. Три жертви. Медсестра. Цитогенетикиня. Скульпторка. Убивця з симптомами аутизму. Центр переливання крові в Нікарагуа. Агрономічний інститут в Аргентині. Украдена скульптура, яка, вочевидь, зображала дитину — і якусь травматичну сцену. Психіатр, який полетів до Манаґуа...
Хіба що геній міг зібрати з цього повну картину. Проте Жанна не сумнівалася, що рухається в правильному напрямку. А головне, Манаґуа починала виблискувати в ночі — таке собі місто у вогні, де зберігаються ключі від загадки...
«Порт-де-Венсенн». «Насьйон»[28]. Жанна відчула запаморочення. Десята вечора. Вона весь день нічого не їла. Шлунок нагадував вирву на полі бою після вибуху міни. Жінка повернула в бік Ліонського вокзалу, потім до центру Парижа.
Логіка підказувала, що треба повертатися додому.
Білий рис. Кава. Мінералка. І спатоньки.
Але в Жанни була інша ідея.
35
Гості сьорбали шампанське на тротуарі рю де Сен — їх було набагато більше, ніж могла вмістити галерея. Жанна припаркувалася трохи далі. Наприкінці дня їй пощастило. Вона набрала експерта, чиї контакти дала їй Ізабель Вйоті за кілька годин до того, спеціаліста з наскельного живопису. Чоловік, галерист на ім’я Жан-П’єр Фроманталь, якраз мав увечері вернісаж. Хороша нагода зазирнути на вогник...
Виходячи з машини та поправляючи одяг, Жанна подумки вживалася в роль парижанки на вернісажі, тобто зацікавленої в творах мистецтва, але передусім у пошуках чоловіка свого життя.
Цю роль вона знала як свої п’ять пальців.
Жінка протиснулася крізь натовп, закинувши сумку на плече, і зайшла до галереї. Наскільки вона могла помітити — робіт майже не було видно, стільки людей набилося до тісного приміщення, — виставка була присвячена мистецтву Африки. Чи, може, Океанії.
Жанна міркувала, до кого звернутися, коли помітила чорну дівчину наче просто з п’єдесталу. Вона трималася так, ніби орієнтувалася в галереї. Судячи з усього, помічниця Фроманталя.
Жанна підійшла до неї й запитала, де можна знайти шефа. Чорна юнка подивилася на жінку з жалем, мовляв: «Хто захоче розмовляти з таким нікчемою?» Її врода приголомшувала. У її обличчі не було нічого мудрованого. Просто грація, гармонія, простота, від якої перехоплювало дух. Водночас природна й загадкова. Її великі чорно-білі очі, блискучі, як смолоскипи, вказували шлях до істини, до скарбу, заритого поміж чорними скелями її вилиць і шовковистих плечей.
Дівчина знаком наказала Жанні йти за нею. Вони продерлися поміж гостей до дверей комірчини, які африканка відчинила без стуку. Поміж картонних коробок і дерев’яних ящиків спиною до них стояв чоловік років шістдесяти.
Він говорив у слухавку мобільного:
— Айша? Та ти ж знаєш, що я її вигнав, кицюню. ВИГНАВ! Як ти й просила... Я... так... Звичайно...
Жанна поглянула на чорну дівчину. Не треба було закінчувати школу розвідників, щоб зрозуміти ситуацію. Галерист обернувся й підскочив, побачивши двох жінок, що спостерігали за ним.
Він одним рухом поклав слухавку й миттю занив:
— Айша...
— Пішов ти нахер.
Чорна принцеса зникла. Фроманталь вимушено всміхнувся і зобразив щось на кшталт поклону в бік Жанни. На ньому була стандартна уніформа старих паризьких плейбоїв. Ультрамариновий піджак у косу клітинку. Сорочка «Charvet», небесно-блакитні смужки та білий комірець. Мокасини з китичками. Ріденьке волосся, зачесане назад. Смаглявий тон шкіри — «яхтингова» засмага...
— Доброго вечора... — До чоловіка вже повернулася рівновага та бархатистий утробний голос. — Здається, ми не знайомі. Вас цікавить якась робота?
Жанна була не в настрої.
— Жанна Коровська, — сказала вона, помахавши своїм триколірним посвідченням. — Слідча суддя в Суді вищої інстанції Нантерра.
Фроманталь заметушився:
— У мене є всі документи на роботи. Я...
— Річ не в цьому. Я показую вам фото. Ви говорите, що про це думаєте. За десять хвилин усе скінчиться. Добре?
— Я... — Галерист зачинив двері комірчини. — Ну, добре...
Жанна витягла з сумочки знімки. Криваві знаки на стінах на місцях злочину. Фроманталь надягнув окуляри й подивився на фото. Гамір за дверима не вщухав.
— Ви... ви можете пояснити мені контекст?
— Сцени злочину.
Чоловік глянув на неї з-понад окулярів.
— Недавні вбивства?
— Більше нічого не можу вам сказати. Вибачте.
Фроманталь кивнув. Із самого ранку Жанна дивувалася холоднокровності, з якою її співрозмовники сприймали ці вбивства, їхню жорстокість, варварство. Ніби світ фікції — кіно, телебачення, книжки — і його надмір жорстокості примирили всіх із найбожевільнішим дикунством.
— Ізабель Вйоті сказала мені, що ви експерт у наскельному живописі. Що ви могли б розповісти мені більше.
— Ви знайомі з Ізабель Вйоті?
Ця новина, схоже, заспокоїла його.
— Я консультувалася з нею в цьому розслідуванні. От і все.
Галерист повернувся до світлин.
— Це кров?
— Кров. Слина. Лайно. І пігмент.
— Який пігмент?
Жанна подумала, що зовсім не перевірила цієї зачіпки — і взагалі геть про неї забула. Анато. Рослина з Амазонії. Можливо, знайти її в Парижі було не так і легко...
— Анато. Рослина, яку індіанці з Амазонії використовують для...
— Я знаю.
Тепер Фроманталь здавався цілковито поглинутим знімками перед очима. Із плейбоя на схилі років він миттю перетворився на університетського викладача.
— Ці малюнки можуть бути пов’язані з наскельним живописом?
— Звісно.
— Поясніть.
— Ну, по-перше, анато. Пігмент, близький до вохри. А вохра широко використовувалася в неоліті. Її застосовували в дубленні. А ще — для поховань. Точна роль невідома. Можливо, їй приписували чарівні властивості... Це також один з основних пігментів, якими послуговувалися для розпису стін у печерах.
— Що ви можете сказати мені про ці конкретні знаки? Вони схожі на якісь відомі розписи?
Галерист повагався.
— Більш-менш. У деяких печерах палеолітичної доби знаходять такі знаки. Деякі з них — повноцінні геометричні фігури: кола, овали, квадрати, прямокутники, часто з вертикальною рискою посередині. В інших випадках це палички з бічними рисками чи без, ікси, хрестики... Приблизно як тут.
Жанна відзначила, що Фроманталь згадав поспіль неоліт і палеоліт, які розділяли десятки тисяч років. Це підтверджувало її здогад: убивця змішував усе на купу, перескакував через століття, чи то з незнання, чи то — тепер Жанна схилялася до цієї версії — тому, що вважав себе збірним образом цих діб.
— Що це означало для первісних людей?
— Про це нічого не відомо. Зазвичай кажуть, що наскельний живопис — це зашифроване мистецтво, до якого в нас немає ключа. Спосіб вираження, який досі чекає на свого Шампольйона.