— Я хотіла б залишатися з тобою на зв’язку, — сказала вона.
Райшенбах знову зітхнув, уже тепліше:
— Я передав справу Батізу. Вони вестимуть слідство далі. Відслідкують дзвінки Тена. Як це зробили ми. І копатимуть у тих самих напрямках, що й ми.
— Вони діятимуть за офіційними протоколами. Звернуться до уповноваженого офіцера в справах Центральної Америки в Парижі. І з Аргентиною те саме. Убивця встигне викосити цілу армію, поки вони отримають хоч якусь відповідь.
— Нічого не вдієш.
— Окрім того, я збираюся вдіяти. Передзвоню тобі звідти.
— Щасти.
Усівшись у себе у вітальні, Жанна ввімкнула ноутбук і зайшла на сайт авіакомпанії «Iberia Lineas Aereas». Від самого тільки бронювання квитка іспанською спиною побігли мурашки. Скільки вона вже не говорила цією мовою, яку так любила?
Залишалось одне місце до Мадрида наступного ранку. Рейс ІВ 6347. Прибуття о 12:40. Пересадка до Манагуа о 15:10. Тоді слід було відрахувати сім годин польоту, які перекривала різниця в часі — мінус сім годин. Отже, Жанна прибуде ще вдень. Знову мурашки. Просто не вірилось.
Перед тим як завантажити електронний квиток, потрібно було підтвердити внесені дані. Прізвище. Ім’я. Дату народження. Паризьку адресу. Місце призначення. Час. Номер кредитної картки...
Тоді програма поставила останнє запитання: чи впевнена Жанна, що бажає придбати квиток до Манагуа лише в один бік?
Вона збиралася натиснути на кнопку підтвердження, але зупинилася. Перед її очима, ніби в прискореному показі, промайнули два останні тижні. Тома. Прослуховування. Принесені в жертву Венери. Її закоханість у Феро. Пожежа в Тена. Утеча від Хоакіма. Її серія допитів на тему диявольської трійці. Отець, Син і Злий Дух...
Жінка натисла на «ОК» і подумки перенеслася в майбутнє.
Зв’язатися з Мансареною. Відшукати Феро, поки він не відшукає тих. Будь-що захистити його. Потім знайти Хоакіма та його батька, поки знову не пролилася кров. Жанна відтепер не сумнівалася, що ця парочка теж полетіла до Нікараґуа.
Вона відправила Клер, своїй секретарці, мейл з указівками. Нарешті вимкнула комп’ютер і витерла лице. Навіть глупої ночі спека не спадала. Жанна ще ніколи так не ненавиділа літо.
Вона спакувала речі. Зовсім не відчувала втоми. Вона думала про Президента, який радо затягнув би її до себе в ліжко й так само радо вигнав би з СВІ. Про Райшенбаха, якому вона подобалась, але який залюбки зачинив би її десь у шафі, поки ситуацію не розв’яжуть по-серйозному — себто чоловіки. Про Франсуа Тена, бідного Франсуа, який використовував серію вбивств, щоб її заарканити...
На думку спали слова Рози Люксембург", героїні її юності: «Вільна людина — це людина, яка має можливість думати інакше».
Жанна всміхнулася.
Подобається це всяким месьє чи ні, а вона була просто такою самою вільною людиною.
II
Дитина
37
Обличчя Ісуса на задній стінці автобуса.
Перше враження від Манагуа. Чи радше його передмість. Хаос з автівок, клаксонів, сонця, рекламних панно... У Жанни було враження, наче вона опинилась у величезному торговому центрі. Бутики. Магазини. Знову бутики. Логотипи. Й автобуси. Таксі. Джипи. Пікапи... І повсюди — біло-блакитний нікараґуанський прапор на тлі неба, який ніс у собі легкість, приємність, що вчувалися тут попри метушню...
Жанна їхала в таксі, потерпаючи від нудоти. Друга дня в Манаґуа, але дев’ята вечора для її організму. Її нутрощі залишилися в часовому поясі Парижа, а яскраве світло неначе білувало її живцем.
У центрі було спокійніше. Манагуа — це витягнуте, запечене на сонці, пласке, як дошка, місто, в якому немає жодної висотки: тут живуть у постійному страху перед циклонами й землетрусами. Широкі, дуже зелені проспекти створюють враження, ніби ви потрапили до лісу, а не до столиці. Синє небо над головою здається зовсім близьким, наче вплетеним до канви вітру, повітря, матерії.
До цієї краси додаються усмішки містян, низеньких мідяних людей, яких наче пофарбували золотим пігментом. Неможливо уявити собі, що наприкінці XX століття в цій країні розігрувалися такі страхітливі події. Диктатура, революція, контрреволюція сплелися в одну нероздільну машину смерті й насильства.
Водій запитав Жанну, куди саме їй треба. Вона відповіла навмання:
— Готель «Інтерконтиненталь».
— Новий чи старий?
Вона й не знала, що їх два.
— Новий.
Якщо вже грати на широку ногу, то на повну. Чоловік узявся пояснювати. Старий «Інтерконтиненталь», біля торгового центру «Метросентро», містився на березі озера. Раніше, в добу «revolución», то була вотчина журналістів. El nuevo[29] розміщувався в центрі, поруч із парком Тіскапа. Барліг бізнесменів. Обидва готелі уособлювали розвиток міста.
— Манаґуа нині активно розширюється!
Жанна не слухала. Заховавшись за сонячними окулярами, вона споглядала місто. Його проспекти. Його пальми. Його будівлі в рожевій штукатурці. Його школярів у біло-сірій формі. Його розфарбовані паркани, які несли не замкнення, а звільнення. Американське посольство, побудоване наче бункер — на завойованій землі, але без особливої впевненості...
На Жанну наплинули спогади. Свою велику подорож Латинською Америкою вона починала саме з цієї країни. У ті часи вона слухала по колу легендарний альбом «Clash», «Sandinista!», — поцуплений у матері диск. Британські руд-бої[30]вибрали таку назву на честь Нікарагуа та сандиністської революції. Приїхавши сюди з плеєром у вухах, Жанна очікувала побачити соціалістський рай. Та на той час від повалення диктатури чимало змінилося. Президента, чий термін доходив до кінця, Арнольдо Алемана, підозрювали в розкраданні понад 60% ВНП країни. А легендарного лідера сандиністів Даніеля Ортеґу звинувачували в зґвалтуванні власної пасербиці... Жанна не дала гіркому присмаку реальності розчарувати себе. Вона підкрутила гучність «Magnificent Seven»[31] і проїхалася країною із забитою утопічними фантазіями головою.
Таксі зупинилося. «Інтерконтиненталь» був вершиною люксу та знеособленості. Жанна впізнавала в ньому нейтральність великих готелів, у якій є щось заспокійливе, універсальне, але яка псувала будь-яку новизну, будь-яке відчуття екзотики. Хоч куди поїдеш, усюди та сама країна... Тут, однак, архітектори додали кілька іспанських ноток. Кастильські орнаменти. Мавританські кахлі. Фонтани під мармур. Але нічого не допомагало: готель усе одно залишався стандартним оплотом туризму. Безпомильна ознака: Жанна вже трусилася від скаженого кондиціонування.
Номер був обладнаний у такому ж стилі. Білий. Крижаний. Комфортний. Без жодних відмітних ознак. Жанна прийняла душ. Увімкнула мобільний. Голос іспанською повідомив їй, що вона змінила оператора. Жінка всміхнулась. Ця єдина деталь закріпила її становище: вона справді перетнула межу. Повідомлень не було.
Оператор готелю зв’язав її з лабораторією «Plasma Іпс». Едуардо Мансарени на місці не було. Його чекали після обіду. Жанна поклала слухавку й попросила чергового на рецепції передати їй список двадцяти найкращих готелів міста. У котромусь із них точно мав зупинитись Антуан Феро.
Жанна почувалася краще. Душ. Кондиціонер. Іспанська мова — слова, звуки природно злітали з її губ, до дивного знайомі. Отримавши список, суддя взялася телефонувати до кожного готелю. Це забрало пів години. І — nada. Феро жив деінде. У друзів? Чи зареєструвався під вигаданим іменем — хоча Жанна не бачила сенсу в такій махінації. Боявся Хоакіма? Відчував, що за ним женуться?
Третя дня. Жанна записала до «мака» пару ідей, що сяйнули їй під час польоту — вона проспала майже всі десять годин, але все одно подумала про кілька зачіпок, кілька деталей... Тоді взяла піджак і сумочку та вирішила зробити інші справи, перш ніж постукати у двері Мансаренового кабінету.
У планах було дві речі.
Спершу — випробувати солідарність між суддями та її здатність долати кордони.
30
Руд-бої («rude boys», з