Потім — зазирнути до архівів «Ла Пренса», головної нікараґуанської газети, щоб краще зрозуміти історію й типаж Манаґуанського Вампіра.
38
Суд, який тут називають «лос хусгадос», розташований у південно-західній частині міста, неподалік від кварталу Ла-Есперанса. Він тулиться між продуктовим ринком і автобусним депо. Запахи гнилих фруктів, смаженого м’яса та бензину гарантовані. Жанна розплатилася з таксистом і пірнула в криті проходи — тінистий лабіринт, захаращений кавунами, бананами, бродячими торговцями, чистильниками взуття, продавцями сірників...
Тоді побачила будівлю суду — цінний фрукт у шкірці. На скарб вона скидалася мало. Це був модульний блок, оточений ветхим парканом і сонними охоронцями. Між деревами висіли гамаки. Поліцейські фургони пеклися на сонці. В атмосфері витала дивна суміш, характерна для Центральної Америки, — наполовину пофігізм, наполовину воєнна загроза... Уздовж ґратчастого паркану тягнулася черга — абсолютно незворушні нікараґуанські селяни, байдужі до спеки, навантажені паперами, бутербродами, дітьми...
Жанна пішла навмання, обганяючи всіх і розмахуючи своїм посвідченням перед охоронцями. Блеф спрацював. Принаймні на першій брамі. Її силою була її іспанська. Вона не просто вільно нею говорила, а й володіла місцевим акцентом. Військові були вражені цією руденькою француженкою, яка балакала їхнім жаргоном, наче мешкала в сусідньому баріо[32]. Замість перепустки Жанна отримала синю печатку на руку.
Усередині був такий самий натовп. Лише сповільнений. Туди-сюди походжали funcionarios[33] із формулярами в руках. Відвідувачі шукали потрібні кабінети. Солдати були наче приклеєні до стіни власним потом. Сама споруда двигтіла. Повністю зведена з нетривких матеріалів, вона ніби чекала на наступний землетрус, щоб її відбудували.
Нарешті Жанна знайшла кабінет судді, стікаючи потом: кілька вентиляторів навіть не намагалися побороти задуху. На варті стояв один охоронець. Жанна передала свій паспорт і французьке суддівське посвідчення секретарці й попросила, щоб чергова суддя Ева Аріас її прийняла.
Їй сказали зачекати. Чекати довелося довго. Крізь прочинені двері було видно юрбу, що купчилася в залах. У гаморі клацали, наче копита, клавіші комп’ютерів. Солдати намагалися скерувати людську масу. Усе це нагадувало день розпродажу в торгових центрах «Галері Лафаєт», лиш у тропічній версії.
— Сеньйора Коровська?
Жанна, сидячи на лавці, підвела погляд. А тоді підвела ще вище. Жінка, яка стояла перед нею, була зростом метр вісімдесят.
— Soy Eva Arias[34], — відрекомендувалася жінка, простягаючи масивну руку.
Француженка пішла за гіганткою до її кабінету. Поки суддя всілася, Жанна встигла розгледіти її. Плечі вантажника. Руки атлета. Обличчя, що вказувало на індіанське коріння. Високі вилиці. Орлиний ніс. Розкосі очі. Чорне, наче навощене, волосся, розділене посередині проділом і заплетене у дві косички обабіч темної потилиці. І, звичайно, повна відсутність емоцій.
Жанна представилась. Пояснила причину свого приїзду до Манагуа. У рамках веденого у Франції слідства — серії вбивств — вона шукала задіяних у справі старого чоловіка та його сина, можливо нікараґуанського походження. Мала тільки ім’я сина, Хоакім, і припускала, що вони днями прибули до Манагуа.
Ева Аріас, із поваги до іноземного походження Жанни, до її довгої мандрівки, терпляче її вислухала. Не ворушачись і не виказуючи жодного почуття. Говорячи, Жанна оцінювала жінку: із такою суддею не жартують. Індіанка, яка добилася цієї посади завдяки сандиністській кампанії з ліквідації неписемності вісімдесятих років. Ева Аріас була однією з тих, кого називають «босоногими суддями», натякаючи на скромне походження. Однією з тих, хто не вагаючись накинувся на президента республіки Арнольдо Алемана та всю його родину, коли докази вказали на розмах їхньої корупції...
Жанна договорила. У кабінеті зависла мовчанка. Жінка фізично відчувала стримувану міць судді.
Нарешті та запитала глибоким, солідним голосом:
— Чого ви хочете від мене?
— Я думала... Тобто я думаю, що ви можете допомогти мені їх знайти.
— У вас немає прізвищ. Чи хоча б якоїсь зачіпки.
Жанна подумала про Антуана Феро: він-то знав прізвище батька. Чи згадати про нього? Їй не подобалась ідея організувати пошуки довкола Феро, наче це він убивця.
— Різні факти вказують на те, що цей Хоакім скоїв паризькі вбивства, про які я щойно розповідала.
— І?..
— Якщо цей чоловік справді нікараґуанець, можливо, він уже діяв тут, у Манаґуа, багато років тому.
— Коли?
— Хоакіму тридцять п’ять. На мою думку, він убивав у підлітковому віці. Його спосіб убивства дуже незвичайний. Треба перерити архіви за останні двадцять років і...
— У мене таке враження, що ви не дуже знайомі з історією нашої країни.
— Знайома. І здогадуюся, що у вісімдесятих роках атмосфера не дуже сприяла глибоким кримінальним розслідуванням.
— У ті часи масові вбивці щойно пішли від влади. Ми — молода демократія, мадам. Країна, що розвивається.
— Я все це знаю. Але я кажу не про звичайного вбивцю. Це канібал. Якісь сліди мали залишитися. У поліцейських відділках. В архівах судів. Чи навіть у спогадах людей.
Ева Аріас поклала долоні на стіл.
— Здається, ви думаєте, що вбивці в нас дикіші, ніж у ваших цивілізованих країнах.
Жанна опинилася на мінному полі національних образ.
— Я думаю навпаки, señora jueza[35]. Убивця, якого я шукаю, коїв таке варварство, що його вчинки точно мали запам’ятатися. Навіть у розпалі революції. Я покажу вам фотографії. Злочини, які було скоєно в Парижі, поза межами будь-якого розуміння. Вони свідчать про... божевільне дикунство.
— Думаєте, ваш убивця... індіанець?
— Анітрохи. Сеньйоро...
— Кличте мене Ева. Зрештою, ми колеги.
— Дуже добре, Ево. Дозвольте уточнити одну особисту обставину. Випустившись із Національної школи суддів у Франції, я вирішила об’їздити Центральну та Південну Америки. З чистої любові до іспаноамериканської культури. Ви ж чуєте мою іспанську. Я перечитала більшість великих письменників вашої культури. Мене ви ніколи не спіймаєте на гарячому за упередження чи стереотипи про Латинську Америку.
Ева Аріас мовчала. Тиша та спека поєднувалися в суцільну, все більш гнітючу масу. Було важко дихати. Жанна подумала, чи не припустилася чергового промаху. Співати дифірамби іспаномовній культурі перед нікараґуанською індіанкою, можливо, було не найкращою ідеєю. Ніби прославляти Марка Твена в індіанській резервації в Дакоті.
— У якому готелі ви зупинилися? — запитала індіанка люб’язнішим тоном.
— «Інтерконтиненталь».
— У якому з них?
— У новому. Залишу там усю свою суддівську зарплату.
Незворушне лице індіанки раптом розпливлося в усмішці, хоча ніщо не дозволяло цього передбачити. Жанна зрозуміла принцип: обличчя Еви Аріас діяло на випередження. Неможливо було здогадатися, чим воно вас здивує...
— Я зроблю кілька дзвінків. Буде непросто. Після сандиністської революції всіх суддів замінили. До того ж на архіви сподіватися марно. Усі дореволюційні документи загублено чи знищено — часто самими суддями. Упродовж років революції — ще простіше: ніхто нічого не записував.
— Тоді що?
— Я думаю про журналістів. Знаю кількох старих лисів, які все бачили, все знають. Якщо було вбивство з канібалізмом, навіть у самій дупі джунглів, вони пригадають.
Жанна підвелася й подякувала судді. Без зайвого ентузіазму: їй хотілося відповідати діапазону індіанської флегми. Вона пішла від Еви Аріас із колькою докорів сумління. Адже не була до кінця з нею чесною. Жанна приховала ім’я Едуардо Мансарени. Вона хотіла випереджати місцеве правосуддя на кілька кроків.
39
16:00.
Ще один дзвінок до «Plasma Іпс».