Едуардо Мансарени досі не було. Жанна попрямувала до «Ла Пренса». Порадувалася кондиціонеру в таксі. Офіс газети розташовувався на іншому кінці міста. Тож вона встигне ще раз помилуватися столицею.
Машин було багато. А ще більше було продавців на світлофорах. Цукрова вата, цуценята, гамаки, цигарки, серветки — тут поміж машин продавалося все. Жанна також помічала дівчат, які походжали вздовж тротуарів. Тугі дульки. Овальні обличчя. Джинси-кльош. Відрізняли їх лише кольори топів: бірюзовий, рожевий, фісташковий, жовтогарячий... Жанна мимохіть заздрила їхній темній і водночас осяйній вроді, їхній юності, їхній гармонії з землею, повітрям, небом. А ще їхній схожості між собою: здавалося, ніби вони поділяють один секрет молодості, але щиросердно, без змагального духу.
Разом із тим Жанна вчувала щось похмуріше. Вагу минулого. За усмішками, за добротою місцевих ховався гніт насильства минулого століття. Та кров не полишала їх у спокої. Такі собі безперервні чування над тілами терзали їхні душі. Три сторіччя американського домінування. Сорок років кривавої диктатури. Революція. Контрреволюція. І все це призвело до зачаєної, хронічної, невиліковної корупції... Не налаштовує на оптимізм.
Офіс «Ла Пренса» розміщувався в безликій бетонній споруді, зате архіви зберігалися в мальовничій прибудові з маленьким уквітчаним двориком і оздобами зі штучного мармуру. Давні випуски зберігалися на мікроплівках — не потрібно було поринати в чорнило й старий папір. Щоб зорієнтуватися в пошуках, Жанні спершу довелося розпитати начальника архіву, ходячу енциклопедію. Співробітник із пам’яті назвав їй роки, які варто було проглянути в першу чергу. «Зіркові» роки Едуардо Мансарени, Манаґуанського Вампіра.
Прокручуючи бобіни, Жанна перемотала добру частину нещодавньої історії Нікарагуа. Жінка вже її знала. Вона була традиційна для бананових республік — які називали так через те, що країни Центральної Америки стали повністю підконтрольними США постачальниками тропічних фруктів. Як більшість лівих, Жанна ненавиділа Сполучені Штати. Всеохопно. Безпричинно. Ірраціонально. Ця держава уособлювала все, що жінка терпіти не могла: імперіалістське насильство, нерозбірливе споживацтво, свободу, покладену виключно на матеріальний успіх. А найбільше — радикальне винищення вразливих груп і меншин. Не задовольнившись геноцидом північноамериканських індіанців, США також фінансували найстрашніші диктатури Центральної та Південної Америк.
Із люттю, змішаною з незрозумілою радістю, Жанна освіжила пам’ять, зупинившись на кількох статтях. Скажено жорстока диктатура Анастасіо Сомоси Дебайле, спадкоємця довгого роду душогубів. Смерті. Тортури. Ґвалтування. Розкрадання. Якось на запитання про його багатства злочинець-тиран відповів журналістам: «Наскільки мені відомо, у моїй власності лиш одна нерухомість. Вона називається Нікарагуа». Потім — сандиністська революція, присвячена ліквідації неписьменності, перерозподілу земель, повазі до селян. Нарешті — надія. Потім контрреволюція, проплачена Рональдом Рейганом завдяки збуту зброї до Ірану... Жахіття. Жахіття. Жахіття. Нині ситуація стабілізувалася. Але на країну все ще чигали її хронічні болячки...
Одним із яскравих прикладів таких недуг був Едуардо Мансарена.
Кубинець за походженням, він почав заробляти статки в шістдесятих роках. Утікши до Маямі, цей бізнесмен, за сумісництвом лікар-гематолог, помітив у США особливу потребу — кров. В’єтнамська війна довела потребу в переливанні крові під час конфлікту. Однак США бракувало запасів. Де ж узяти цей рідкісний товар? У бідних країнах. 1972 року, якраз після землетрусу, Мансарена переїхав до Манаґуа й заснував перший приватний банк крові. За кілька років він блискуче розвинув свій бізнес, сам-один перевершивши показники інших країн-постачальників США: Гаїті, Бразилії, Белізу, Колумбії... 1974 року «Plasma Іпс» постачала 20 тисяч літрів крові на місяць, тобто цілих 10% від американського приватного, сектору в цій галузі.
Багатство Мансарени слугувало перевернутим відображенням бідності його донорів, збанкрутілих після землетрусу селян, які продавали по літру крові на тиждень, не даючи організму часу на відновлення. У такому темпі не одна людина померла просто в приміщенні банку. Настрої розігрівалися. «Plasma Іпс» стала символом експлуатації людини режимом — аж до смерті. Одного дня в 1978 році народ відпустив віжки свого гніву та підпалив заклад. Тоді почуття бунту поширилося на всю країну й вибухнула сандиністська революція. Але Манаґуанський Вампір уже зник.
Соціалістичний уряд заборонив торгівлю кров’ю та плазмою. Відтоді донорство стало безкоштовним і відбувалося під контролем нікараґуанського Червоного Хреста — «Cruz Roja». Тоді кров люб’язно передавали лікарням і клінікам. І жодного експорту. Але минули роки. Усе швидко повернулося до природного стану. Арнольдо Алеман і його корумпований уряд дозволили Едуардо Мансарені повернутися до Манагуа разом зі своїм згубним бізнесом. Тепер він знову конкурував із Червоним Хрестом, і до його дверей тягнулася черга охочих заробити кілька кордоб.
Його імперія навіть розрослася. Він повідкривав центри прийому у Гватемалі, Гондурасі, Сальвадорі, Перу, Еквадорі, Аргентині. Жанна уявляла, як ріки крові стікаються до устя Мансарени й губляться в морі — Сполучених Штатах. Такі історії були можливі лише по світових підземеллях. Там, де злидні дозволяють усе. Де завжди пускають паростки, наче на гноярці, жадібність і корупція.
Жанна дивилася на фото Вампіра, яке мерехтіло перед нею, — велета з масивними щелепами, зі сріблястою, зачесаною назад шевелюрою, схожою на шолом часів Столітньої війни. Його спокійний ситий вигляд нагадував лицаря, що може зрівняти із землею своїх ворогів: справедливість, людяність, рівність...
То що ж Вампір відправив Неллі Баржак через UPS 31 травня? Зразок крові? Чи через це цитогенетикиню вбили й пожерли? Навіщо Тен телефонував цьому чоловікові в неділю, 9 червня? Навіщо того самого дня з ним зв’язувався Антуан Феро? Що Едуардо Мансарена знав про вбивцю та його злочини? Як він був пов’язаний з Хоакімом?
Жанна перемотала плівки, вимкнула екран, попрощалася зі співробітником архіву. Вона не стала дзвонити в «Plasma Іпс». Вирішила поїхати туди одразу. І зустрітися з Вампіром лицем до лиця.
40
Банк крові, раз.
Будівля «Plasma Іпс», розташована в районі Батаола Сур, була міцнішим і краще захищеним бункером, аніж суд. На паркані плелися завитки колючого дроту, озброєні охоронці у своїй будці зовсім не здавалися сонними.
Щоб проникнути до цієї фортеці, Жанна показала паспорт. Жодних проблем. Зрештою, вона могла бути просто доноркою-волонтеркою. Пройшла до просторого фоє в тропічному стилі. Кахляна підлога. Жалюзі на вікнах. Вентилятори на стелі. Перед кількома стійками тягнулися черги донорів. Інші розвалилися на розставлених рядами, як у церкві, лавках, неуважно поглядаючи на телевізор. Ні медсестер, ні білих халатів, зате такий запах етеру, що можна було впасти на кахлі замертво. Стінами відлунювало клацання клавіатур комп’ютерів, подібне до танку смерті.
Жанна почувалася погано. Задуха. Сморід. Різниця в часі. Усе це вгризалося в її нутрощі. Вона помітила жіночку, чий вигляд їй сподобався. П’ятдесят із гаком років. Картата сорочка. Пласке пекінесяче обличчя, розкосі очі, заховані за масивними окулярами. Тека під пахвою надавала їй ваговитого вигляду. Принаймні так вона собі, вочевидь, уявляла.
— Por favor, señora...[36]
Нічого не пояснюючи, Жанна запитала, чи можна зустрітися з Едуардо Мансареною. Широко всміхаючись, пекінеска відповіла, що «пан директор» іще не приїхав. Доведеться зайти пізніше. Або завтра. Жінка брехала. Мансарена сьогодні не з’явиться: перевалило за п’яту. Якийсь голосочок нашіптував Жанні, що він узагалі вже якийсь час не бував в офісі...
Суддя подякувала жінці. Попрямувала до виходу, даючи секретарці піти. Тоді повернулася й прослизнула в перші-ліпші двері. То була довга зала очікування. Під плакатами із закликами здавати кров, працювати на майбутнє Нікарагуа і таке інше дрімали люди.
Жанна попереступала грона ступень та схопилася за ручку наступних дверей. На табличці було написано: «Sala de extractión»[37]. Запах ударив у ніздрі з поновленою силою. 90-градусний спирт, йод, дезінфектор, піт... За дверима суддя побачила кімнату без вікон, заставлену старими перукарськими кріслами в червоній молескіновій оббивці, на яких сиділи донори. Затуманений погляд, бліда шкіра, вологі скроні — здавалося, вони всі при смерті. Пластикові контейнери, приєднані до голок у їхніх венах, були величезні. Всупереч статтям, які Жанна читала, умови забору крові в «Plasma Іпс» були далекими від бездоганної стерильності. У кутку прибиральниця водила туди-сюди вологою шваброю. В іншому підклеював лінолеум робітник, розклавши поруч свій ящик з інструментами.