Мансарена ще товстіший, ніж на фото: він, мабуть, важить кілограмів сто п’ятдесят. Одягнений у білу футболку та світло-сірі спортивні штани, він сидить, схилившись, його руки ховаються під столом. Жанна згадує фільм «Сім». Товстуна, принесеного в жертву гріху ненажерливості. Видовище скидається на сцену з фільму, але в чорно-білій версії. Так, «Сім», але очима Фріца Ланга.
Друга деталь. Убивця обшукав приміщення. Книжкові полиці перерили, перетрусили, випатрали. Шухляди спустошили. Шафи поперевертали. Підлога всіяна книжками, всі з однієї колекції — в перламутрово-сірій обкладинці. Що шукав убивця?
Третя деталь: канібалізм. Кімнату сповнює запах гемоглобіну й сирого м’яса. Наче хтось відкрутив кран із кров’ю. Злочинець пожер тіло. Поміж книжок валяється вирване передпліччя. На сторінках, укритих кров’яною кіркою, видно шматки тканин. Хоакім у місті. Він пожер Манаґуанського Вампіра. Якою його силою він хотів заволодіти?
Останній примітний факт: на стінах немає кривавих написів. Мабуть, загадковий алфавіт стосується тільки Венер.
Жанна починає оглядати тіло. Відчуває якусь приємну відчуженість, пов’язану з утомою, різницею в часі, спекою... Вона нахиляється над письмовим столом. Гудіння мух. Скривавлена кукса, обрубана на лікті. На іншому передпліччі сліди укусів. Штани товстуна спущені. На стегнах видно сліди порізів, засоси — ті самі ознаки жадоби, жаги людської плоті. Пах почорнілий від крові. Жанна не хоче дізнаватися більше.
Вона випростується. Кімната йде обертом. Жінка підводить голову до ґраток кондиціонера в пошуках свіжого повітря. Хапає стілець і падає на нього. Заплющує очі й збирається з силами. Вона знає, які важливі ці хвилини на самоті для того, щоб зробити відкриття. Знайти слід, зачіпку, перш ніж покликати кавалерію.
Жанна зводиться на ноги, обходить тіло, дивиться на спину. Ще один фронт різанини. Убивця розітнув сокирою чи мачете спину жертви, наче корпус човна. Пирснула кров. Убивця пішов іще далі. Він засунув руки обабіч хребта й витягнув усе, до чого дістався. Хребці. Кишки. Інші органи. За спиною мерця простягнулися страхітливі нутрощі, схожі на крила монструозного дракона.
Жанна намагається зробити перші висновки. Видно ознаки розкладання. Кінчики пальців набрякли, наче Мансарена кілька годин просидів у ванні. Шкіра по всьому тілу почала лущитись. Багато плям винного кольору. Язик, набряклий через життєдіяльність бактерій, вивалюється з рота. Увесь цей процес прискорює спека. Можливо, Мансарену вбили не так і давно... Жанна поставила б на двадцять годин максимум.
Чому слуги нічого не виявили? Запанікували, знайшовши труп? А охоронці? Чому в банку крові нікого не схвилювала відсутність шефа?
Жанна досі не знайшла жодної зачіпки, жодного сліду, який дав би їй фору в розслідуванні. Вона оглядає підлогу. Хвилі сріблястих обкладинок. Суддя піднімає одну книжку. «Тотем і табу» Фройда в перекладі іспанською. Вони вже говорили про цю книжку кілька днів тому. З Антуаном Феро. У парку на Єлисейських Полях.
Жанна нахиляється й бере іншу книжку. Знову «Totem у Tabú». Ще одну. «Totem у Tabú». І ще одну. «Totem у Tabú»... Жанна переводить погляд на книжки, розставлені на полицях. Корінці з сірої тканини. Золотисті літери назви. «Totem у Tabú». Всюди. Те саме на кожній полиці...
Едуардо Мансарена збудував тут фортецю. Прихисток, але не з каміння, а з примірників одного й того ж видання. Навіщо? Що він вивчав? Хотів забезпечити собі цими книжками якийсь символічний захист?
Жанна обертається й дивиться на стіл. Під сірою речовиною склеїлося кілька книжок. Біля комп’ютера вона помічає одну з них, не дуже брудну. Швидко гортає її. Запихає до сумки. Дістає мобільний і набирає номер із пам’яті.
— Señora Arias, por favor.
42
Перший флік перечепився через книжки. Другий спробував піймати його і голими руками натиснув на клямку дверей. Зрештою обидва наштовхнулися на труп, хоча цього було замало, щоб зрушити з місця масивне тіло Мансарени. Один із поліцейських ударився об полиці, ті не витримали, і на підлогу поверх уже розкиданих книжок посипались інші.
— Que mierda![38] — заволав чоловік.
Жанна ледве не розреготалася. Просто від нервів. Вона ніколи не бачила такого хаосу на місці злочину. Всі топталися в юшці черевиками. На жодному фліку не було рукавичок. Ні натяку на оточення периметра. І кожне обличчя виглядало як окремий різновид карикатури на нажахану людину.
Чоловік у білому халаті — вочевидь, аналог експертно-криміналістичної служби французької поліції — силкувався відімкнути хромовану валізку. Він без упину повторював:
— Donde está la llave? Tienes la Have?[39]
Жанна пригадала, що рівень розкриття злочинів у країнах Центральної Америки наближався до нуля. Тутешні фліки знали тільки один метод розслідування: спіймати на гарячому.
Позаду фотографа, що з недовірливим виразом обличчя кружляв довкола тіла, ніби труп от-от різко підведеться, Жанна помітила високу фігуру Еви Аріас. Та виглядала розлюченою. Через некомпетентність поліцейських. Через присутність Жанни, французької судді та ключового свідка в цій справі. Схоже, жінка навіть вважала її особисто відповідальною за цю різанину...
— Нам треба поговорити сам на сам.
Жанна пішла за індіанкою до сусідньої кімнати. Не стала чекати на запитання. Коротко розповіла про своє пообіднє розслідування. Про роль Мансарени в цій історії. Мимохідь довелося додати кілька фактів. Спалений живцем Франсуа Тен. Замішаний у справі психіатр, який, імовірно, якраз прибув до Манаґуа. Тоді детальніше описати підозрюваного, Хоакіма, наполовину адвоката-благодійника, наполовину монстра-аутиста в первісному стилі...
Велетка мовчала. Її обличчя виражало не більше емоцій за стовбур чиламате.
— Чому ви не розповіли мені все це сьогодні?
— Моє прохання і так було дивним. Я не хотіла ще більше все ускладнювати.
Знову мовчанка.
— Що вам відомо про Едуардо Мансарену? — нарешті озвалась індіанка.
— Те, що я прочитала в архівах «Ла Пренса». Добився успіху в кров’яному бізнесі першого разу. Зник із приходом сандиністів. Вигулькнув у вісімдесятих.
— Із поверненням правих до влади.
Суддя докинула цю репліку з холодною люттю. Її досі не відпускав гнів через програш на тодішніх виборах. Вона стояла біля вікна. Світло фар знадвору нерівномірно смугувало її обличчя.
— Народ Нікарагуа проголосував проти війни, — сказала Ева Аріас. — А не проти нас.
— Звичайно, — погодилася Жанна, не бажаючи дратувати суддю.
— Ви знали, що Мансарені погрожували?
— Погрожували? Хто?
Ева Аріас невизначено змахнула рукою. Пояснень не намічалося.
— І це найдивніше, — повела далі вона. — Останніми тижнями його постійно оточували охоронці. З дому й носа не потикав. Ні жінок, ні дітей. Самітник. Цей чоловік жив у страху.
Жанна дещо усвідомила: пекінеска, маленька секретарка з «Plasma Іпс», стверджувала, що Мансарена зайде до офісу впродовж дня. Проста офіційна відмазка. Він уже давно не з’являвся на роботі...
— Треба знайти охоронців, — пробурмотіла Ева Аріас. — Слуг. Вони точно щось знають.
— Чого боявся Мансарена? — перепитала Жанна. — Хто йому погрожував?
Індіанка дивилася крізь планки жалюзі.
— Відтепер, — сказала вона, ухилившись від відповіді, — я забороняю вам утручатися в це розслідування. Більше не рипайтесь. Інакше я посаджу вас на домашній арешт у готелі. Дайте розібратися нашій поліції.
— Я вже оцінила їхній професіоналізм.
Ева Аріас спопелила Жанну поглядом.
— Ви привезли з собою експертів-криміналістів?
Очі судді вергали блискавки.
— Я знаю цього вбивцю, — наполягала Жанна. — Він не дбає про перестороги. Принаймні в тому, що стосується слідів. Зніміть відбитки пальців на місці злочину. Пальчики вбивці будуть усюди. А також ваших людей, звичайно.