Велетка мовчала. Здавалося, вона от-от вибухне.
— Можливо, Хоакім народився в Нікарагуа. Якщо ваші служби внесли його в базу одного разу, одного-єдиного разу, ми зможемо ідентифікувати його, порівнявши відбитки з сьогоднішніми.
Суддя наказала:
— Підійдіть до мене.
Жанна послухалась.
— Гляньте, — шепнула Ева Аріас.
Квартал заповнила щільна юрба. Видно було, як перехожі липнуть до паркану з незворушним, наче в зомбі, поглядом, поцятковані тьмяним світлом поліцейських мигалок.
— Вони не розуміють, що відбувається, — прошепотіла суддя своїм низьким голосом. — Дотепер серійні вбивці носили уніформу й діяли спецзагонами. А зараз — убивця-самітник. Одна-єдина жертва. Це чи то забагато, чи то замало, розумієте? Така собі розкіш. — І додала з легкою усмішкою, хоч і своїм загробним голосом: — Європейська чи американська розкіш.
— Убивця родом із вашої країни.
— Все одно.
Ева Аріас повернулася до Жанни. Її обличчя скидалося на один із блоків піщанику доколумбової ери, висічених у формі лиця.
— У нас немає лабораторій. Немає баз відбитків. Нічого немає, розумієте?
— Я можу вам допомогти.
— Нам не потрібна допомога. Я доручу комусь відвезти вас до відділку. Ви підпишете свідчення та повернетеся до готелю. Дайте нам діяти по-нашому.
— По-вашому — це як?
Знову-таки, усмішка Еви Аріас заскочила Жанну зненацька. За секунду до того неможливо було здогадатися, що вираз її обличчя зміниться.
— Наш начальник поліції — колишній революціонер-сандиніст. Він був серед тих, хто штурмував місто Леон. Посеред сутички він добровільно дав закинути себе до центрального гарнізону. Бомба не вибухнула, і він вижив. Ось такі люди керують у нас розслідуваннями, пані француженко.
— Не розумію, про що може свідчити такий учинок у плані слідчих навичок.
— Бо ви не місцева. Я доручу комусь вас відвезти.
Жанна відступила. На порозі кімнати вже стояв озброєний чоловік. Вона збиралася піти за ним, коли Ева Аріас гукнула до неї:
— Знаєте, смерть Мансарени досить іронічна.
— Чому іронічна? Бо пролилася кров?
— Сьогодні я дещо дізналася про нього.
Жанна повернулася до судді.
— Мансарена був як ви, — сказала індіанка.
— Як я?
— Він цікавився канібалізмом. Сьогодні я зробила кілька дзвінків. Можу вам сказати, що в Нікараґуа ніколи не було людоїдських злочинів. Але розмовляючи з іншими суддями, я зрозуміла, що Мансарена вже дзвонив їм. І ставив ті самі запитання, що й ви. З одним уточненням: він шукав подібні події, що нібито сталися 1982 року.
Отже, лікар-гематолог вів те саме розслідування, що й Жанна. Але в нього були деталі, яких їй бракувало. Чи знав він історію Хоакіма? Боявся, що вбивця-аутист його прибере? Як це було пов’язано з його посилкою до Неллі Баржак?
Ева Аріас відчинила свій портфель і дістала звідти книжку. Це було одне з видань у сріблястій обкладинці з кабінету Мансарени. Жанна подумала про примірник, який вона й сама засунула до сумки...
— Ви ж помітили, що в його бібліотеці лише одна й та сама книжка?
— «Тотем і табу» Фройда.
— Ви знали, що в країнах Центральної та Південної Америк захоплюються психоаналізом?
— Я цього не знала. В кожному разі, це недостатнє пояснення для такої кількості примірників одночасно.
— Так. Але це замикає коло.
Ева Аріас подивилася на свій примірник, що виблискував у світлі фар.
— Коли я була студенткою, після революції, то теж зацікавилася психоаналізом. Навіть хотіла писати диплом про значення цієї дисципліни для розбудови демократії в нашій країні. Юнацькі мрії. — Суддя помахала книжкою. — Ви її читали? Знаєте, про що вона?
Жанна спробувала пригадати слова Феро. Нічого не вийшло.
— Ні.
— Про канібалізм. Для Фройда історія людства починається з первородного батьковбивства. Чоловіки одного клану вбили свого батька та з’їли його. Усе погано, що погано кінчається.
43
Коли Жанна переступила поріг «Інтерконтиненталю», їй здалося, наче всі вже в курсі про вбивство. Від неї тхнуло дохлим м’ясом. На ній були сліди злочину. Вона плямувала цю атмосферу розкоші й комфорту.
Жанна пройшла через фоє, де працював кондиціонер, тоді знову вийшла на спеку, на велике центральне патіо готелю. Подивилася на бірюзову поверхню басейну, підсвіченого з-під води та оточеного пальмами. І передумала. Це місце було міцнішим, ніж вона могла б подумати. Її прокляття не проникало крізь ці стіни. Як олія не розчиняється у воді. Жанна несла в собі свою чорноту. Люксовий готель зберігав свою силу байдужості.
Жінка всілася в шезлонгу й задумалася про свою подорож. Вона хотіла цього розслідування. Вона молилася, сподівалася, плела інтриги, щоб отримати справжню кримінальну справу. Тепер вона її отримала. Не офіційно, але морально. Та чи принесло це їй щастя? Чи почувалася вона комфортно в цьому болоті крові й насильства? Питання було не в тому. Жанна мусила зупинити вбивцю. Помститися за Франсуа Тена та інших жертв. І баста. Плюсом було те, що вона зовсім не відчувала страху. Наче те перше зіткнення з Хоакімом у кабінеті Феро забезпечило їй імунітет...
Її думки перервав офіціант.
— Un Coca Zero, рог favor[40].
Вмощуючись на шезлонгу, Жанна відчула якийсь гострий кут у сумці. «Тотем і табу». Фройд. Суддя погортала книжку. Пригадала слова Еви Аріас. Жанна теж пережила фройдівський період під час депресії, шукаючи, як і багато хто в такій ситуації, підказки, щоб зрозуміти, чому її думки настільки її не слухаються. Але вона ніколи не цікавилася цим боком досліджень віденця. Жанна згорнула книжку. Не вистачало зосередженості, щоб у неї зануритися.
Вона покрутила примірник у руках. Нічого особливого. Іспанське видання великого формату, мадридське університетське видавництво. Навіщо Мансарена зберігав стільки примірників? Може, в перекладі містився код — чи в різних примірниках одного видання? Припини марити...
Принесли колу. Жанна зробила ковток, і їй здалося, наче вона зараз розтріскається через різкий контраст між нічною духотою та холодним напоєм. Кожна бульбашка вибухала в роті крихітним крижаним укусом.
Ніби це відчуття миттю наділило жінку суперсилою, вона знову взяла до рук книжку і ще трохи її помацала. Обкладинка. Корінець. Сторінки. Тепер вона не сумнівалася, що в томику ховався якийсь секрет. Ще трохи помацала папір, картон, тиснення заголовка.
І знайшла.
У товщі обкладинки було сховано листа. Щоб знайти його, достатньо було відгорнути приклеєний шар паперу. Жанна обачно витягла аркуш. Варто було б надягнути рукавички, але вона вже почала переймати нікараґуанські звичаї.
Цієї миті їй спали на думку дві речі. Перша, яку часто повторював їй Емманюель Обюссон: у слідстві ніхто не застрахований від везіння. Жанна поцупила одну-єдину книжку, яку Едуардо Мансарена тримав під рукою, в себе на столі, і саме в ній ховався секрет. Друга думка була така: вона випадково знайшла саме те, що шукав убивця, перевертаючи кабінет догори дриґом.
Жанна обережно розгорнула складений учетверо аркуш. Лист. Написаний від руки. Іспанською. Пошепки читаючи його, жінка одразу ж подумки робила синхронний переклад:
Едуардо,
ви мали слушність. Хвороба тут, у Формосі. Я нічого не бачив на власні очі, але зібрав свідчення. Усі індіанці говорять про те ж саме. У Лісі Душ оселилося зло[41]...
А головне, мені вдалося знайти дещо колосально важливе. Зразок крові одного з заражених людей — чоловіка, якого ми гнали через заплаву, не бачачи його, і поранили. Ви знаєте ту місцевість: я не хотів заглиблюватися в ліс. Але я дбайливо зібрав ці краплі. Сподіваюсь, вони допоможуть вам провести аналіз, який ви планували.
Якщо ви читаєте цього листа, отже, отримали й зразок. Поводьтеся з ним обережно! У мене є всі причини вважати, що хвороба заразна. Тепер я молюся Господу Богу, щоб Він захистив нас. Чи не відчиняємо ми браму Пекла?
41
У французькій мові «зло» і «хвороба» позначаються одним словом — «le mal». Вочевидь, автор використовує цю двозначність навмисно.