— Хто такий Нільс Аґосто? — повторила суддя.
— Керівник наших мобільних відділень.
— Що це означає?
— «Plasma Іпс» має філії по всій Латинській Америці. Стаціонарні центри. А також фургони, що їздять країнами. Мобільні відділення. Нільс Аґосто займається цими фургонами.
— Поміж країн із вашими представництвами є Аргентина?
— Так.
— Ви колись чули про проблему, яка виникла там?
— Яку проблему?
— Із зараженою кров’ю.
— Ні.
Це «ні» означало «так». Жанна не стала наполягати.
— Де я можу знайти Нільса Аґосто?
— Він не може з вами зустрітися.
— Він у відрядженні?
— Ні. У лікарні Фонсеки, в Манаґуа.
Жанна подумала, що чоловік підхопив «хворобу» з Формоси.
— Що з ним?
— На нього... — Секретарка завагалася. Ще раз висякалась. — На нього напали.
Нова несподіванка. Жанна чекала на пояснення. Пекінеска мовчала. Суддя могла б потрусити її, але відчувала, що ті крихти інформації, які може отримати, отримає тут і так, і пальцем не ворушачи, якщо тільки не розтане на сонці й не перетвориться на калюжку.
— На вулиці, — нарешті сказала жіночка. — Він повертався додому вночі. Його порізали ножем.
— Його пограбували?
— Ні.
— Коли це сталося?
— Тиждень тому.
Отже, напад авторства Хоакіма можна виключити — та й потім, це не його стиль.
— Чому його хотіли вбити?
— Це екстремісти. Це...
Пекінеска завагалася. Жанна почекала ще. Нарешті секретарка повела далі, зарившись носом у серветку:
— Це через кров. Пішли чутки. Казали, що Нільс Аґосто привіз із-за кордону погану кров. Що «Plasma Іпс» отруює наші лікарні, клініки. Це брехня! — Жінка підвела погляд. — Ми ніколи б не імпортували заражену кров. До того ж у нас є дуже суворі протоколи, які...
— Ці екстремісти — хто вони такі?
— Праворадикали. Які хочуть захистити чистоту нашої раси.
Ще одна дотична кримінальна справа.
— Нільса Аґосто серйозно поранили?
— Так. Його кілька разів штрикнули в живіт і...
— Він може говорити?
— Думаю, так, але...
— Лікарня Фонсеки — це де?
— На заході, на Леонському шосе і...
— Учора, коли я приходила, ви сказали, що Мансарена зайде до офісу. Це неправда, так?
— Едуардо сидів удома. Він боявся.
— Нападу?
— Так. І ще чогось.
— Чого?
— Не знаю. Ніхто не знає.
Жанна залишила маленьку жіночку наодинці з її горем. І вийшла надвір, на сліпуче сонце. Його світло било в очі мідним канчуком. Жанна підкликала таксі. Назвала лікарню. І зупинила роздуми на час поїздки.
За п’ятнадцять хвилин вона розглядала лікарню крізь хмару пилюки, що здіймалася від тротуару. Одноповерхова будівля за піщаними нетрями, так само оточена парканом. Це місце радше скидалося на в’язницю чи військовий дослідницький центр. Суддя попрямувала до будки охоронця. Перший блокпост. Перша невдача. Відвідувачі повинні були показати підписане лікарем направлення або видану адміністрацією лікарні перепустку. Жанна знала тропіки: щоб добути один із цих документів, знадобиться кілька годин. Вона розчинилася в пилюці. Доведеться працювати по-дикунськи.
Жінка затесалася в юрбу, що тягнулася вздовж паркану. Відвідувачі. Стихійні торговці. Продавці рецептурних ліків. Жанна з легкістю дістала направлення. Помітила ксерокс за сто метрів. Склала підробне направлення на своє ім’я — воно надурило б будь-якого охоронця. Повернулася. Показала документ. Пройшла до лікарні.
Нільс Аґосто лежав у 34-й палаті, в кінці галереї центрального корпусу. Жанна зайшла до відкритого коридору, посіченого тінями, і зупинилася. Вона мала б про це подумати. Біля дверей палати чатувало двоє озброєних фліків. Аґосто, жертва «політичного» нападу, мав право на особисту охорону.
Випробовувати удачу зараз — не варіант. Її виженуть і миттю попередять Еву Аріас. Жанна вирішила не падати духом. Вона була в Нікарагуа. Дисципліна тут не надто сувора. О шостій годині звечоріє. Варта зміниться. Або ж ці хлопці підуть перекусити. Буде якась текучка, проміжок. Тоді Жанна й скористається нагодою.
Вона попрямувала назад до готелю. Опівдні грюкнула дверима свого номера. Врубила кондиціонер на повну й продовжила пошуки, які не завершила напередодні. Антуан Феро. З очей не сходила картинка тіла психіатра, кинутого десь на звалищі в передмісті Манагуа. Жанна була переконана, що чоловік грався з вогнем. Він знайшов батька з сином і... У голові поступово утверджувалась ідея поговорити про це з Евою Аріас. Якщо зараз вона нічого не знайде, треба буде оголосити Феро в розшук.
Суддя взяла мобільний. Перевірила автовідповідач та повідомлення. Феро на горизонті не з’являвся. Від Райшенбаха теж нічого. Жанна нікого не попередила про від’їзд. Це входило до плану. Вона змінила континент. Змінила шкіру.
Жанна попросила принести їй старомодний довідник — стару добру цеглину на кілька тисяч сторінок — і зателефонувала в останні готелі, з якими не зв’язувалася напередодні. Ніякого Антуана Феро. У кімнаті панував арктичний холод, але така температура підтримувала Жанну в зосередженому стані.
Вона набрала посольство — не називаючи свого імені, — консульство, «Альянс франсез»[42]... Нічого. Подзвонила до фірм оренди авто. Ніхто не захотів їй відповідати: правила конфіденційності. Зрештою, їй на думку спало ще одне пояснення: можливо, психіатр мав якусь інформацію — про яку Жанна й не здогадувалась, — яка повела його деінде. До Аргентини?
Сидячи на ліжку в брючному костюмі, жінка цокотіла зубами. Третя дня. Їсти не хотілося — коли вона востаннє по-справжньому їла? Спати також. А робити більше було нічого...
Її погляд упав на примірник «Тотема і табу», взятого в Мансарени. Чекаючи вечора, Жанна могла розширити свій психоаналітичний кругозір. Походження людського виду, за редакцією Зиґмунда Фройда.
Суддя схопила книжку та ключі.
Вона збиралася знайти спокійну місцину просто неба й почитати книжку.
45
Манагуа — не місто хаосу й шалу. Радше оселя ніжності та затишшя. На його вершині розташовується мирна оаза, ще спокійніша за решту столиці. Національний історичний парк Лома де Тіскапа. Просвіт тиші й умиротворення, легкий, як хмарка, де вже відчутний на вулицях міста настрій сягає свого піка. Спокій. Розкошування. Затишок...
Жанна бувала тут під час своєї першої мандрівки. Парк розташовувався за кількасот метрів від готелю. Достатньо було просто йти проспектом, що піднімається на пагорб. Пофарбований на жовте тротуар. Паркан-сітка довкола парку, наче це, знову-таки, засекречена дослідницька зона... А за ним — суцільна зелень, далека від машин і газів.
За десять хвилин Жанна дійшла до маківки. Тутешній парк оспівував революцію, але на мотив колискової. Пам’ятник із чорного металу — гігантський силует чоловіка в ковбойському капелюсі — символізував Августо Сесара Сандіно, колишнього вождя народу. Біля його підніжжя стояв невеличкий танк, який, згідно з табличкою, відбив у військ Сомоси один натхненний революціонер. Жанна спробувала уявити цю сцену. Крики. Постріли. Насильство. Не вдалося. Тут усе звучало як шепіт...
Жінка обійшла горбочок і побачила водойму що простяглася біля підніжжя схилу. Озеро в сірих тонах, оточене зарослями очерету й верб. Видовище нагадувало кратер згаслого вулкана, в якому лаву замінили на масу стоячої води. Ландшафтні дизайнери накреслили на поверхні води величезний напис: «TISCAPA». Абетка латаття... За озером виднілося місто — довга, вкрита цятками світла рівнина, що на обрії розчинялася в імлі.
Жанна вдихнула на повні груди. Вона знайшла ідеальне місце для читання. Прихисток між небом і водою, у якому точно мали бути галявинки та лавки. Жінка попрямувала до озера й побачила одну з таких місцин. Навколо не було ні душі. Жанна всілася. Вона ніби потрапила до кімнати з зеленими стінами, де панувала приємна прохолода. Розгорнула книжку.
42
Культурно-просвітницька громадська організація, що діє по всьому світу за підтримки посольства Франції.