Кілька сторінок злиплося від крові. Це одразу задавало тон. Замість передмови перекладач іспанського видання попереджав: праця «Тотем і табу», опублікована 1913 року під німецькою назвою «Totem und Tabu», — одна з найбільш критикованих у Фройда. У цій книзі творець психоаналізу помилився буквально в усьому Чи майже. Палеонтологи та інші антропологи відразу спростували його теорії. Однак за ціле століття інтерес до твору не послабшав. Ніби Фройд, попри всі неточності, поцілив у яблучко в іншому плані. Ніби йому вдалося ввійти в резонанс із глибинною суттю людини.
Жанна вирішила скласти власну думку. Теплий вітер в обличчя... Шелест листя за спиною... Тремтливі сторінки в руках...
За дві години вона згорнула книжку. Зрозуміла не все, навіть і близько. Але все одно мала свою думку.
У цій праці Фройд намагався пояснити еволюцію людини як виду у світлі власної дисципліни — психоаналізу. Він пояснював учинки та мотиви первісних людей через едіпів комплекс. Глибинний, непереборний поштовх, який зародився, так би мовити, ще до Едіпа, до античності, ще до того, як міф отримав ім’я.
Оригінальною була думка Фройда про те, що в ті часи прагнення до інцесту й батьковбивства були свідомими та зумисними. Вони й викликали первородний злочин. У незапам’ятні часи люди жили маленькими кланами, підпорядкованими деспотичній владі самця, який володів самками. Якось в одній з таких родин сини повстали проти авторитарного батька. У колективному акті насильства вони вбили його, а тоді з’їли його труп, прагнучи нарешті заволодіти жінками клану.
Після вбивства їх охопило жахливе почуття провини. Тоді вони заперечили свій учинок і вигадали новий суспільний лад. Вони запровадили водночас екзогамію — заборону на союзи з жінками свого клану — і тотемізм, щоб поклонятися загиблому батьку. Тотемізм, екзогамія, заборона інцесту та батьковбивства — так народилася спільна для всіх релігій модель. Було закладено підвалини — негативні, пригноблювальні — людської цивілізації.
Спеціалісти стверджували, що в цій казочці не було ні слова правди. Не було ніякої первородної ватаги. Як і батьковбивства. Первісного клану Фройда ніколи не існувало. Еволюція людини розтягнулася на тисячі, мільйони років, і неможливо було уявити собі такі основоположні події.
Однак «Тотем і табу» залишалася культовою працею. Жанна отримала цьому ще один доказ завдяки Едуардо Мансарені, який збудував собі оплот із примірників цього видання. Дивовижним у цій книжці було те, що попри всі помилки в ній містилася істина. Як хибна ідея могла влучити в яблучко? І то краще, ніж будь-які антропологічні знахідки, датовані вуглецевим аналізом та вивчені легіонами спеціалістів?
Жанна здогадувалась як. Гіпотеза Фройда була міфом. Едіпів комплекс — жадання матері, вбивство батька — завжди існував у глибині людської душі. Одного разу, можливо, одного-єдиного разу людина перетнула цю межу, а потім розкаялась. Ці докори сумління й витворили наші суспільства, заклали основи наших релігій. І, на ще глибшому рівні, саме цей перехід до дії сформував у нашій душі цензора свідомості: Супер-Его. Ми сховали в собі цю катастрофу. Наш мозок перебудувався в «суддю-наглядача», щоб це ніколи більше не повторилося. Тож неважливо, відбулася ця подія насправді чи ні. Важила тінь, яку вона відкинула.
Цей первородний міф про вбивство, інцест і канібалізм був закарбований у душі кожного. Кожна дитина проживала цю прадавню історію у світі фантазій. Усяка малеча несвідомо переходила до дії, тоді відступала, стримувала себе. І ставала дорослою. Фройд навіть стверджував, що пам’ять про це варварське вбивство збереглася в нас фізіологічно, у кожній клітині. Така собі генетична спадщина, що називалася «філогенетична пам’ять». Ще одна приваблива ідея. Первородний гріх, врізаний у нашу плоть, вміщений у наших генах...
Жанна глянула на годинник: п’ята вечора. Час було повертатися до розслідування. Головним — і єдиним — запитанням, яке вона мусила собі поставити, було таке: що ця справа мала спільного з «Тотемом і табу»? Божевілля Хоакіма — з міфом про колективне вбивство?
Жанні дещо спало на думку. Дещо ще божевільніше. Вірус із лісу був якось пов’язаний з едіповим комплексом. Можливо, хвороба викликала якийсь регрес, повернення до примітивності, вивільнення дикуна, і не давала людському мозку грати свою роль цензора...
Суддя хотіла перечитати кілька абзаців, але вже темніло. Вона не могла розрізнити слів на сторінці. Жанна встала. У неї паморочилося в голові. Треба було щось з’їсти.
Потім вона поїде до лікарні Л. Фонсеки.
І допитає чоловіка, який мав справу з цією хворобою, — Нільса Аґосто.
46
Поки вона купила собі «кесійо» — тортилью з плавленим сиром — і доїхала до лікарні, вже запала ніч. Лягла на місто великим пласким каменем. Жанна попросила висадити її трохи далі, щоб повернутися пішки й змішатися з вечірніми відвідувачами, які стояли в черзі перед ворітьми. Через паркан було видно одноповерхову будівлю, схожу на карантинну зону. Неясно, кого тут захищали — пацієнтів усередині чи перехожих надворі.
Жанна пройшла перший блокпост без проблем. Залишався другий. Охоронці біля палати Нільса Аґосто. На місці їх не було. Пішли вечеряти? Вона не стала дошукуватися відповіді. У тропічних країнах слід сприймати речі такими, якими вони є...
Жінка прослизнула до палати. Сморід поту, лихоманки, ліків. Заслабке електричне світло. Задушлива спека. Суцільне гниття, що миттю сягало самого нутра. Жанна раптом відчула себе також слабою, ніби лягла в іще теплу постіль смертельно хворого.
У коридорі було двоє дверей. Палата справа була забита дошками. Жанна постукала у двері ліворуч. Ніхто не відповів. Вона відчинила двері й побачила бадьорого Нільса Аґосто. Жінка очікувала на пацієнта при смерті. Забинтованого, неначе мумія. Та на лікарняному ліжку сидів гарний молодик із зачесаним назад волоссям — у латиноамериканському стилі.
Побачивши Жанну, він підскочив, а тоді розслабився. Його усмішка видавала його стан. Тепер суддя впізнавала цю знайому їй слабкість. Вона не раз допитувала поранених свідків у лікарні. Насильство лишало сліди і на їхніх тілах, і на їхніх душах.
Жанна вибачилась і запитала:
— Señor Niels Agosto?
Той відповів, кліпнувши очима.
— Soy Jeanne Korowski, jueza in Francia[43].
Той відповів, піднявши брови. Жанна подумала, що він, можливо, втратив голос. Його могли вдарити ножем у горло. Паперовий халат затуляв йому шию. Жінка ступила ще один крок. Вона збиралася продовжити пояснення, коли її паралізувала темрява.
Усе раптово згасло. Палата. Коридор. Парк. Лише небо за вікном роздирав місяць. Не встигла Жанна подумати, що в цих країнах точно не все гаразд, як її міркування перервав різкий звук. А тоді — ні думок. Ні рефлексів. Тільки страх.
Вона повертає голову. Помічає в пітьмі зелену змію та червоний вогник. Наступної секунди її притискають до стіни. Це змій. Монструозне татуювання, помережане візерунками та завитками. Кожне кільце, кожна лінія оживають через рух міцних м’язів під ними. Змія вб’є її. Задушить її, як удав. Під її вилицею зблискує в темряві лезо, сяйливе, наче крапля ртуті.
— Hija de puta, no te mueves![44]
Жанна переводить погляд. Помічає якийсь рух у пітьмі. Червоний вогник — це бандана, обмотана довкола макітри другого нападника, що накидається на хворого в ліжку. Її приголомшує вигляд Нільса Аґосто, якому от-от настане кінець. Нільса Аґосто, який не кричить. Не рухається. Ніби вже поглинутий смертю та смиренням. Смиренням, успадкованим від поколінь жертв, яких переслідували, різали, обкрадали в Нікарагуа...
Вогник хапає Нільса за щелепи, щоб той добре бачив обличчя свого вбивці.
— За глиняну людину!
ЧВАК! Нападник всаджує ніж в око Аґосто. Б’є фонтанчик крові. Такий короткий, такий скупий, що одразу ж випаровується в ночі.
— За дерев’яну людину!
ЧВАК! ЧВАК! Убивця двічі вганяє лезо в горло Аґосто. Знову бризки. Повільніші. Важчі. З його шиї вивергається чорна течія, утворюючи калюжу на халаті. Запах заліза. Спека у спеці. Палату сповнює запаморочливий жертовний дух. Жанна більше не думає про Змія. Чи про лезо, що притискає її голову до стіни. Ніч стає рідкою. Ніч розтікається ріками крові...